Смак заборони

За класичним передімрайськими традиціями, в поїзді я не спала й кілька годин теревенила в тамбурі з тим омонівцем, поки на початку четвертої з купе волохатим чортиком на пружині батьківського пильнування не вистрибнув татусь і не запхав мене на полицю та не віддав суворого наказу: спати.

Частина друга:

Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne

Tag Eins

(день перший)

Співали солов’ї, цвіла магнолія. Приголомшливий вечір. Здається, що живеш отут вічність, начебто не було ніякого минулого, не було нічого — тільки оце море, ці кипариси. Правильно, не треба нам минулого, це взагалі інший вимір. Немає тут часу. Все ясно й чітко, як у підручнику — є тільки я, тіні та Змій.

Востаннє я сиділа тут 5 місяців тому. Було індигове небо з фіалково-сіруватими переливами чарівних хмар, з тьмяними зірками, які містичними очницями, мружачись і кліпаючи, дивилися на мене з болісною ніжністю. Нове, радісно-збудливе почуття нетерпляче розпирало мене зсередини. Адже я була в Імраї! І було літо…

Так, п’ять місяців тому, крім туги й очікування, я нічого більше не відчувала. Але небо тоді теж було індиговим, і розсипи зірок, і міріади вогнів, і жовті ліхтарики на пляжах… Тільки тоді старовинний дзвін маяка під моїм ліктем був безнадійно холодним, як лезо того ножа, яким ти, Альхене, пестив мене в одному з наших снів. Можливо, навіть тоді, взимку, цей особливий, зіпсутий холод прохромив і обцілував мою руку твоєю Енергією, передав у мозок дані, які тієї ж ночі вилилися в нові подробиці — як цей ніж рухався догори від зап’ястя до ключиці, як у кривому лезі відбивалися твої очі.

І тоді якийсь нічний птах, очевидячки не чайка, кружляв над квітучими кущами олеандра, потрапляючи раз за разом у чарівний зелений промінь, що лився, немов із печери шамана, просто звідкілясь над моєю головою. Вежа маяка ясніла своїм власним, літнім, білим світінням. Я повільно підвелася, підійшла до білого парканчика, який попереджав про урвище серед пестливої, озброєної безліччю невидимих чорних рук Південної Ночі. Звідси виднівся вихоплений променем маяка Капітанський місток. Саме тут, якщо пригадуєте, я стояла два роки тому в фатальному рожевому сарафанчику й радісно споглядала обгорнутий смогом бажання виступ у скелі, свою Синю Тінь… Та зараз же тільки початок! До чого ж солодка, яка неможливо солодка ця реальність! Ось воно — це твій живий спогад, Адо-Адоро. Потім будеш, мов проклята, ридати, не в змозі вигнати з пам’яті ці зелені відблиски, це місячне світло… Цілу зиму. Й ціле літо. Тому що наступного року, відчуваю, ми сюди більше не приїдемо.

З перших секунд я зрозуміла, що щасливий поїзд мого неповернутого дитинства помчав у пірамідальну далечінь, а я дивлюся зараз туди, куди за місяць до цього дивитися було безглуздо.

Татусь пішов на «вахту» шукати Цехоцького, в якого ми, як завше, наймали кімнату. Двері балкона були відчинені, й у кімнаті горіло світло, але на нас ніхто не чекав. Це було гарно — я могла на самоті насолодитися масою прийдешніх двох місяців, яка м’яко колихалася під зорями з вечірнім теплим вітерцем. Колісниці троянд і лаванди. Боже мій, як же тут пахне!

Незабаром я почула їхні радісні голоси. Дзвінкий сміх Галини — дружини Цехоцького, якесь скрипливе дитяче скигління Зінки, їхньої дочки, черевне гоготіння самого Цехоцького й нервове хихотіння татуся, якому вочевидь було не до сміху після пережитих пригод.

— Не вірю… — я притулилася до білого стовпчика паркану. Надто схоже це було на сон, надто бракувало гіркоти в цих хвилинах, у їхній п’янкій вічності, щоб їх можна було якось прирівняти до реальності.

«Завтра буде наш новий день, наш новий пригрів… Гепарде… ти ж навіть не підозрюєш, хто зараз стоїть під цими смарагдовими променями, на чиєму обличчі грають барви світла й спогадів. Про тебе, Альхене, все про тебе…».

— Адріано! — Зінка виросла з темряви й романтичних силуетів мигдалевих гілок. Золотий хрестик, захоплений на мить смарагдовим променем, блиснув зірочкою на її шиї, підскочив разом із волоссям, коли вона востаннє підстрибнула, сповільнюючи біг. Зупинилася, витираючи лоба рукавом своєї смугастої сорочки.

— Зінко, привіт, — це було все, що я могла вичавити з себе.

— Слухай, а ти ж виросла! Кльовий вигляд! — дівчинка обійшла мене зусібіч, уважно оглядаючи.

— А ви думали, що ми вже ніколи не приїдемо, так?

— Ми були впевнені, вибач, але правда!

— Дороги вночі такі небезпечні! — Галина похитала головою й глянула на неоковирне й підтоптане за довгий шлях стовписько наших пакунків і сумок, які спочивали під старим горіхом на зеленій лаві. На лаві, де років 10 тому я плазувала, граючись пластиковими рибками, змитими тією самою хвилею, що зжерла все моє дитинство.

— А ми вже вирішили, що ви залишилися ночувати десь у Сімферополі, ти ж такий обережний, Самаркандов, га? Ги-ги-ги-ги! — сміх Цехоцького покотився в індигову пітьму.

— А оце наша машина, — Зінка понтовито ляснула розчепіреною п’ятірнею по капоті червоного «Фольксвагена».

— Ану не смій ляпати!

— Атож… Як хороше…

Відчинилися двері, й ніздрі відразу залоскотав ні з чим не зрівнянний запах цього нашого імрайського житла.

Волохата, страшна істота з гавкотом кинулося на сходи й за кілька секунд зникла у темряві двору — зачепила мене своїм розкошланим рудим боком.

— Кльопо! Фу! — запізніло крикнула Зінка.

— Здрастуй, Кльопо, — зненацька видав батько, який перебував у тому самому блаженному заціпенінні, що і я.

Ми залишили сумки в кімнаті (обстановка та сама, що й рік у рік, тільки ліжко застелене не китайським напиналом із журавлями, а простішим, жовтим із китицями) й подалися на кухню, де хазяї приготували нам щось пожувати. Мов чарівна скринька, що підняла своє дерев’яне віко, перед нами відкрилася їхня простора кухня з накритим до вечері столом, і Галина запросила нас посмішкою, що розпливлася в моїх примружених очах.

Я вийшла з душу, мліючи від того, що тепер виходитиму ось так, у цій індійській сукні замість халата, неодмінно з мокрою головою й серцем, сповненим бридких передчуттів.

Вечеряли багато й довго. Дорослі говорили про ціни й політику, пили мускатне шампанське й усе підкладали мені то салатику, то гарнірчику, а татусь осудливо супився й казав: «Та годі їй, вона ж тільки недавно їла!» — хоча сам наминав будь здоров! Зінка напівлежала навпроти й безжально била мене по ногах. З якогось хижого місячного блиску в її очах я вже відчувала, що все складається для мене чудово. Я ж бо вже знала, яку новину мені хочуть повідомити, але не поспішала вставати. Адже що довше зволікання — то солодше відкриття. Ніколи не треба поспішати. Попереду оповиті лавром і рододендроном два місяці. Будь гарною дівчинкою, Адо-Адоро, і гарним залишиться все навколо.

Коли будь-який інтерес до їжі було остаточно змито болісним нетерпінням, я нарешті дозволила собі підвестися й бути затягнутою Зінчиними руками до кімнати хазяїв із відиком і балконом.

— Ну? — я причинила за собою двері. Дівчисько мовчало, витримуючи необхідну на його думку паузу (дитино, ти ж нічого не знаєш, навіщо тобі цей спектакль?)

— Альхен тут?

— Хто?

Я здригнулася. Значить, вона… — Йог, цей самий йог, він тут?!