Переможець отримаe все

На подвір'ї та в гаражі Петра Попадинця товклася різна клієнтура — і звичайний пересічний з «шостими» чи «сьомими» «Жигулями», і скоробагатьки, які примудрялися потовкти, часом сп'яну, блискучі боки своїх іномарок, і скромні селяни на «Москвичах», що давно вже не вироблялися й доживали свій вік у доволі занедбаних оселях…

Петро не відмовляв нікому. Завалений залізяччям по саму голову, він вибирався іноді з гаража, щоб передихнути і глянути на Божий світ, обіцяючи при цьому кому на завтра, кому на другий тиждень, а кому на осінь чи й зиму. І вся ця очікуюча клієнтура товклася навколо нього, циркулювала, приїжджала та від'їжджала, утворюючи на вузькій вуличці справжні затори. Невдоволені клієнти, яким горіло їхати, «сідали йому на голову», і тоді Петро, вилаявшись та психонувши, кричав, розмахуючи руками, що кидає все «к чортову мать» і їде в Америку. На це йому незмінно відповідали, що, мовляв, ти не виїдеш навіть за межі міста — колеса попробиваємо. Петро лише зітхав і далі брався до роботи.

Віктор вдивлявся у темряву подвір’я. Десь має бути прив’язана чи відпущена кавказька вівчарка, що стереже все це багатство. Так і не видивившись пса, він почав кидати у вікно грудками.

— Що… гонщику… — Позіхнув Петро, вилізши з хати.

— Та нічого. Роботу тобі привіз.

— Ну, звісно… Хіба ти можеш щось людське привезти? Роботи у мене й так вистачає. З тієї вилізти не можу.

— Відчиняй ворота, — похмуро запропонував Віктор.

— Зразу ворота… Може, тебе ще й до гаража? Диви, яка черга!

— Я поза чергою. Відчиняй.

В очах Петра з’явився інтерес:

— Ану-ану… Невже ввалився кудись? От і дочекався я! — він потирав руки, демонструючи «українську натуру». — Ану-ану! Подивимося, як ас нарвався… нарешті… г-гонщик…

Насилу заведену в гараж «дев’ятку» Франкенштейн розглядав довго й зацікавлено.

— Скільки коштуватиме?

— Ну, так зразу і скільки… — Петро ходив навколо, відчиняючи дверцята потовченої машини, її капот, і зосереджено кривлячись. — Щоб я здох, не схоже це на звичайну аварію… Або конкуренти по ній кувалдою товкли…

— Конкуренти… — погоджувався Віктор.

— Або в якомусь авторалі брав участь…

— Брав…

— Ну, машина ж «нульова»!

Нарешті лідер місцевого автосервісу задовольнив цікавість і, ще раз обдивившись, сказав:

— Усе міняти треба — крила, двоє дверей… Гаразд, лишай.

Ворота гаража зачинилися, залишаючи всередині понівечену «дев'ятку», котра, якщо б могла думати, ніколи б не повірила, що може знову стати «нульовою» й навіть продатися на базарі.

А Віктор залишив володіння Франкенштейна цілком задоволеним. Адже втрачених чотири сотки «зелених» були явно не тим, чим зараз належало перейматися перш за все.

Це був рік, коли на одній шостій земного суходолу, якій недовго лишалося називатися СРСР, уже зароджувалися великі зміни. Перебудова прогальмовувала і — всі це бачили — перетворилася на відверту фікцію, в яку вже не вірив ніхто. Політики перетворювалися на злочинців, злочинці — на економічних королів та олігархів, а народ, здійснивши сексуальну революцію та отримавши в необмеженій кількості релігію і свободу слова, силкувався збагнути, у що це все виллється найближчим часом. Але нікому, жодній душі, навіть наснитися не могло про розпад імперії під назвою Радянський Союз і загибель світового комунізму.

Їх везли на здоровезних «Уралах» дорогами, навколо яких переважно стояли ліси. У критих брезентових кузовах сиділа різнобарвна компанія чималеньких хлопців. Їх загрузили в загальні вагони і звезли до Вільнюса, звідки вже кілька годин, розіпхавши по вантажівках, трусили вузькими, часом горбатими дорогами Литви. Вони травили анекдоти, гиготіли й хохмили, здебільшого ще під газом після прихованої у поїзді горілки та дешевого «чорнила», проте в кожного на серці було своє пережиття, своя тривога, свій страх. Новизна оточення, невизначеність, майбутні фізичні труднощі та небезпеки, випробування, часом дідівщина. У кожного з них, оцих учорашніх дітей, був свій головний біль, пов’язаний з тим, що називалося армією. І ці тривоги та жахи, які важко було заглушити гиготінням та щирим матом, виходячи з різних хлопців, дивним чином перепліталися і створювали своєрідне неспокійне біополе, розбурхану хмарку, гарячий ореол над кузовом кожної машини. Та серед цього неспокійного виру існувала одна абсолютно холодна точка, яка разюче контрастувала білою плямою на тлі загального хаосу емоцій та відчуттів.

Худий та змарнілий білявий хлопець, заплющивши очі, мовчки притулився спиною до зелених дощок кузова, що здригався на ямах. Хлопець не реагував взагалі ні на що, наче весь глум та дальня дорога його не стосувалися. За останніх дві доби в цій різнобарвній юрбі до нього наміцно приліпилося глузливе прізвисько «Афганець», але йому було байдуже. Хлопця звали Віктор Середа.

Їх вигрузили у якійсь обгородженій зоні з кількома дерев’яними будинками, схожими на бараки, і після двогодинного очікування повели до бані. Відразу після цього видали форму — просту солдатську, від якої не пахло ніяким ВДВ, і лише смугасті тільняшки говорили про те, що це не є звичайні війська.

Служба почалася з того, що койки виносилися з бараків, розбиралися, після чого там милася підлога. Потім койки збиралися й заносилися назад. Багато хто не розумів, для чого їх розбирати, адже площини навколо було вдосталь, і вони непогано стояли б і так. Але це місце не належало до тих, де слід щось розуміти. Останнє їм пояснювали сержанти, яких на такий барак було п’ять-шість чоловік. Вони не лякали новоприбулих і не поспішали демонструвати з перших днів усі принади явища під назвою «дідівщина», хоча й одразу повитрушували всі рюкзаки молодого поповнення — мовляв, «мамінимі пірожкамі єщо нєделю срать будєтє».

Новобранець Віктор Середа ні з ким не говорив і тихо та справно, хоч і без особливого завзяття, виконував те, що наказували. А коли його ніхто не займав, сідав, де доведеться, і заклякав на місці. Ще на обласному призовному пункті, коли комісія скінчилася й ніхто не збирався повідомляти йому результати відбору, він сам підійшов до полковника, який, вочевидь, був у них головуючим. Запитання було те саме — чи потрапить він до Афганістану. Навіть той, з неприємними очима, здивовано обернувся, здіймаючи брови.

— Аякже, — відповів лисуватий полковник. — Раз просився — то обов’язково. От пройдеш підготовку, за рік станеш вояком, тоді й потрапиш. Таких горобців, як ти, туди не направляють. Тому служи справно.

Отож тепер потрібно було згаяти час. Рік — то й рік, якщо вже інакше не можна. А потім… Те, що буде потім, займало всі його думки. Кожну вільну хвилину він переживав знову й знову один і той самий момент — коли в руках у нього опиниться автомат з повним боєкомплектом, а попереду буде лише ворог. Більше він не хотів від життя нічого. Не тому, що люди в чалмах з вузькими очима зробили йому щось погане. Не тому, що бажав визволити «дружній» афганський народ. І навіть не тому, що хотілося загинути на зло їй, щоб знала…

Природа його бажання була зовсім іншою. Доля познущалася з нього. Познущалася жорстоко, хоч він і не заслужив цього. Вона була безжальною, немилосердною, робила з ним, що хотіла, й не існувало навіть найменшої можливості не те що зарадити собі — хоча б дати їй якусь відповідь. Досі вона, кривдячи його, сама залишалася недосяжною. І лише там з нею можна буде зустрітися в жорстокому, смертельному протистоянні. Нехай вона матиме обличчя навіть бородатого душмана — байдуже чиє. Головне — вона стане вразливою. І тоді він зовсім по-іншому стикнеться з нею, можливо, навіть востаннє в житті. Байдуже, адже воно давно втратило сенс.

Ні, Віктор не повертався подумки до жінки на ім’я Зоряна й не переймався тим, знає вона, що трапилося з ним, чи ні. Хоча ім’я це було присутнє в ньому завжди. Щоправда, тепер воно відступило на другий план, кудись у директорію підсвідомого. Це відбулося того вечора, коли він сам-один довго сидів на могилі матері. Йому однаково було, сумуватиме ця жінка, дізнавшись про свою роль у тому, що сталося з його мамою і ще станеться з ним, чи ні. А відчуття, що вона зараз із кимось, давно втратило ту жахливу болючу гостроту, яка вражала наскрізь його понівечене єство. І це полегшувало очікування моменту, коли нарешті вдасться зробити цей крок — крок до розв’язки.