Переможець отримаe все
Переможець отримаe все читать книгу онлайн
Тернопілянин Олексій Волков, лікар за професією і хірург за покликом душі, написання книжок вважає своїм хобі. Хобі, яке суттєво додає адреналіну. Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все». Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все! Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Рядовий Середа! — прозвучало зовсім поруч. — Віддати зброю!
Це належало виконувати, і Віктор механічно тицьнув автомат тому, хто стояв найближче. Потім йому дозволили сісти. А за кілька хвилин наказали підійти.
— Ну що, орле, — запитав майор, надягаючи спортивну куртку. — Ще не розхотів? Тут щодня так.
— Дух! — встряг несподівано збоку Варданян, який і досі зігнутий, стогнав поруч, — кажи «ні»! Я тебе замучу! Кажи краще «ні»! Дух, зразу попереджаю — я тебе замордую! Будеш бачити!
А навколо всі, не виключаючи й майора, лише гиготіли.
— Один уже грозився, — сказав Віктор, не дивлячись на нього.
— І що? — з інтересом запитав майор.
— Служить… — Віктор знизав плечима.
— Живий? — уточнив хтось із хлопців, не приховуючи насмішки.
— Так точно, — відповів Віктор, — але труси пере сам. Можете перевірити. Сержант Карпов.
Усі знову загиготіли, підколюючи Варданяна, який продовжував сипати погрозами.
— Гаразд, — сказав майор. — Завтра — в іншу роту. Оце буде твій начальник, — він тицьнув пальцем в одного з хлопців, не Варданяна. — Будеш під його керівництвом засвоювати одну важливу військову професію. Здається, в тебе до неї хист. Запитання? Гуляй, орле.
Те, що десантник — орел лише п’ять хвилин, а решту часу — тяглова коняка, Віктор уже знав. Цю мудрість, народжену якось «батьком» радянських ВДВ генералом Мериловим, їм почали тлумачити одразу, з перших днів служби. Але у «спецзагоні» майора Горових її правдивість підтверджувалася найбільшою мірою. Насамперед це була важка праця, над собою зокрема.
У підрозділі Горових усе було серйозно. Тут, окрім потреби важко працювати, належало ще й не ловити ґав. Тому проміжків часу, коли ім'я Зоряни такою собі абстрактною хмаркою нависало над ним, стало менше. Якщо ж бути точним, у повсякденному житті цих моментів тепер було лише два — коротка мить, коли розплющувалися очі при команді «підйом» і трохи довша, коли після відбою очі заплющувалися і зморена свідомість мала в розпорядженні ще кілька секунд. Усе. Поринати в «медитацію», як бувало раніше за будь-якої паузи, тут не дозволялося. Любителя замріятися міг підстерігати якийсь доволі жорстокий жарт, наприклад, «вибивання землі з-під ніг», після яких мрійлива натура швидко трансформувалася, а на тілі залишалися сліди. На такі випадки в підрозділі існувало безвідмовне й лаконічне пояснення: «з навчальною метою».
Відставання фізичних кондицій Віктор ліквідував доволі швидко, навіть сам дивувався. А бойовий дух «фазана», яким він уже встиг стати, і доти завжди перебував на належному рівні. Під час «розваг» майора він найдовше вишукував у траві вибиту з рук зброю, а товариші починали зітхати — ну все, мовляв, цей уже вчепився, наче бульдог… Хоча, на бульдога він був схожим хіба що хваткою. Тіло ж за неповний рік служби стало стрімким, жилавим та витривалим. Ось тільки руде ластовиння на плечах, тепер уже широких та дужих, нікуди не поділося, хіба що засмагло.
Дослужував свій термін Варданян. Вірмен, у якого залишився «автограф» на спині у вигляді неправильної форми рубця, своїх погроз так і не виконав — про таке в підрозділі Горових не було коли думати. Хоча можливості гаркнути на Віктора він не пропускав. Він же й уперше продемонстрував, що таке «вибивання землі», але це не була особиста помста. А за тиждень, коли Варданян мав «дембельнутися», відбулася доволі дивна подія.
Це сталося увечері, коли Віктор вже розстелив ліжко і збирався «вимкнутися». День забрав багато сил. Підійшовши до нього, Варданян поклав руку на плече і мовив, як завжди з жахливим вірменським акцентом:
— Ідом, хахол, атдам тебе за штик. Через неделу дембел.
Не кажучи ні слова, Віктор рушив за ним до вмивальної кімнати. Там уже стояли два стільці, на яких було розкладене «приладдя майстра», що мало перейти комусь у спадщину. Отож, ішлося не про бійку.
— Я не хочу, — сказав Віктор. — Мені не треба.
— Как, не треба? — здивувався вірмен. — На, гляди! — він задер тільняшку без рукавів, — ти мне след зделал? Очен некрасивий, бездарний! Я тебе лучший сделаю! Будеш помнит Рафіка Варданяна. Самий лучший, какой я делал! Паследній мой картина! Ти пасматри на себя — савсем рижий! Как на дембел пайдош? Девки смеятса будут! На, вон, зеркало, сматри!
Цей аргумент, схоже, досяг мети, бо Віктор подумав кілька секунд,і сказав:
— Гаразд, роби, — і сів на стілець.
Останній шедевр Варданяна робився упродовж п’яти вечорів, а точніше — ночей. Вікторове плече пекло вогнем. Від служби для виконання таких «художеств» ніхто не звільняв.
Якось увечері, коли майор Горових був у доброму настрої й Віктор відвозив його на «газику» до будинку, де жили офіцери, Віктор звернувся до нього:
— Товаріщ майор, р-шитє обратіться?
— Валяй, Середа, — дозволив той.
І Віктор запитав, посилаючись на те, що підходить до завершення рік служби, яка перспектива потрапити до Афгану. На це Горових лише посміявся й пояснив, що виведення радянських військ з Афганістану — це вже вирішена справа і що воно вже триває. А побачивши розпач на обличчі бійця, пообіцяв:
— Я тобі тут Афган влаштую, — при цьому поляскав його по плечі.
Отже, відтепер Віктор знав, що надіям його не судиться здійснитись. І всі ці труднощі були максимумом, на що доводилося сподіватись. Чергове знущання долі. Вона знову ухилилася від прямого протистояння, залишаючись і далі недосяжною для його гніву. Вона не схотіла втілитися в бородатого душмана, якого існувала перспектива вразити, маючи в руках зброю. Байдуже, що для цього довелося прикрити цілу військову кампанію, яка тривала багато років. Їй наче весь час потрібно було тримати його, Віктора, на такій відстані, щоб можна було знущатися з нього, в той час як сам він міг лише шкіритися і клацати зубами.
Татуювання вийшло на славу, принаймні, так вважали всі. Задоволеним був і сам художник. А Віктор лише другого дня дозволив собі глянути у дзеркало. На нього вишкірилася морда леопарда з написом «LITUA», що півколом розташовувався під ним. Картинка займала все плече, яке на цей час, як виявилося, мало солідний розмір та непогану форму. Він стояв з голим торсом сам-один перед дзеркалом у пустій вмивальній кімнаті. Засмаглого ластовиння справді майже не було видно. Грудна клітка його набула трикутної форми, звужуючись донизу, до вузької талії, на якій «клітинками» спереду проступали м’язи черевного пресу. А грудні м’язи виглядали не гірше, ніж в якогось там кіногероя, що запам’ятався ще з дитячих часів. І зараз, дивлячись на себе, він усвідомлював власне перетворення гидкого каченяти на сильного та гарного птаха. Від наступної думки хлопець аж зазіпав ротом — в очах потемніло. Невже вона відмовилася б від такого? Віктор згадав самого себе колишнього — закомплексованого непоказного хирлявого хлопця, який насмілився пропонувати себе найгарнішій жінці. Чого ж ти хотів? На що сподівався? От якби зараз…
Зараз уже було пізно. Ще один вихиляс клятої планиди. Він був наче той леопард на плечі — шкіритися й лякати — скільки завгодно. Щось вдіяти — ніколи. Адже ти лише картинка.
Цього дня стрибав увесь батальон. Літаки йшли низько, трохи вище від рівня купчастих хмар. Звідси, з літака, вже було видно яскравий сонячний диск, який цієї ранньої години там, на землі, ще не піднявся над обрієм. Вони вивалювалися в повітря швидко та стрімко, зникаючи у хмарах, під якими була земля.
Вітер ударив в обличчя, забиваючись першої миті в ніс та під повіки. Розправивши руки, наче крила, Віктор летів назустріч хмарам, автоматично відбиваючи у свідомості оте «п'ятсот двадцять один, п’ятсот двадцять два, п'ятсот двадцять три…». Завжди в таких випадках секунди рахувалися самі, рука висмикувала кільце в потрібну мить, а очі, ніби запрограмовано, фіксували те, що відбувалося внизу, не маючи навіть гадки насолоджуватися картинами земних ландшафтів, що виростали назустріч.