Аномальна зона

— Вони хотiли знати, що вона там бачила, — промовив Шамрай, потiм додав: — I ще — де вона була.

— Тепер — увага, — Березовська змовкла, стало раптом зовсiм тихо. Тиша, здавалося, ворушилася i її можна було помацати. — Знаючи, хто такий Коновалов, на кого вiн працює i чиї накази виконує, ми ставимо пiд сумнiв iнтерес цих людей до Пiдлiсного i усiляких аномальних зон. Винiсши це за дужки, ми цiлком справедливо припускаємо: «де вона була» — це не обов’язково в ту нiч, коли Тамара зникла. А «що вона там бачила» — не обов’язково в Пiдлiсному чи iншому паралельному свiтi. Ви, Тамаро, рятуєте своє життя, вигадавши i старанно симулюючи амнезiю. I живете ви доти, доки нiкому не сказали, де були i що там бачили. А були ви, Тамаро, в замiському будинку Григорiя Пiддубного в той день i час, коли його вбили. А бачили ви там, Тамаро, убивцю Григорiя Пiддубного. Хто це — Ковалевський чи Коновалов?

Застогнавши, Тамара Томiлiна закрила обличчя руками i вголос, вже не стримуючись, заридала.

Того вечора Григорiй не чекав гостей.

Вони нiчого особливого не планували: звичайна вечеря пiсля трудового дня. Подiбнi вечори траплялися в життi банкiра Пiддубного останнiми мiсяцями частiше нiж зазвичай. Вiдколи заговорили про свiтову фiнансову катастрофу, Григорiй почав працювати чи не вдвiчi бiльше. Хоча Тома навiть не могла собi цього уявити, адже її коханець, точнiше — її коханий i до того гарував, здається, двадцять п’ять годин на добу. Та щойно навантаження збiльшилися, Григорiй почав так планувати час, аби частiше проводити ось такi вечори з Тамарою.

Вона назавжди запам’ятала той теплий вересневий день, коли Гриша назвав цi вечори сiмейними. Навiть зробив на цьому словi наголос, повторив кiлька разiв, вiдчутно смакуючи. Слово це стало для нього чимось соковитим, вiн смакував його, i з кутикiв рота нiби тiк непомiтний прозорий солодкий сiк. Ось так сприйняла сказане i почуте Тома: як освiдчення… i пропозицiю…

Отже, того вечора вони не чекали гостей i саме збиралися примоститися на першому поверсi, в залi з камiном, коли знадвору почувся шум пiд’їжджаючої машини, i майже вiдразу Григорiю подзвонили на мобiльний.

«Чорт! Iди нагору, побудь там. Тебе тут не треба», — розпорядився Пiддубний, i Тома послухалася, швидко збiгла сходами на другий поверх, зайшла в спальню, причинила за собою дверi. Та вже за п’ять хвилин не стрималась — прочинила: знизу голосно заговорили чоловiки, один голос тут же зiрвався на крик.

Наполовину прочинивши дверi, Тома могла, стоячи на порозi, бачити зi свого мiсця частину камiнної зали i те, що там вiдбувається. В центрi стояв Григорiй, спиною до неї. Навпроти махав руками чоловiк, якого дiвчина впiзнала, хоч i не знала особисто. Якось бачила його на одному прийомi в мера, куди Пiддубний дуже не хотiв iти i чесно злиняв, побувши хвилин сорок. Та за цей час з ним встигла привiтатися купа народу, серед них — ось цей вечiрнiй гiсть, Денис Ковалевський. Тодi Гриша привiтався з ним неохоче, механiчно потиснув руку, зате пан Ковалевський довше, нiж належить у таких випадках, тримав банкiра за правицю, нагадував про якiсь можливостi, домовленостi, спiльнi справи. Тамара не зналася на таких чоловiчих речах i, коли чесно, не дуже прагнула.

«Знаєш, як його називають? Акула», — сказав тодi їй Гриша нiби мiж iншим. I обмежився коротким поясненням: «Вiд нього краще триматися далi. Бажано навiть не вiтатися. Кожне привiтання Ковалевський сприймає як жест доброї волi, на голову сяде, скидати — комплексна проблема».

Тепер той, кого називають Акулою, кричав i навiть тупнув ногою. Нагадував про якiсь домовленостi та останнє китайське попередження. На що Пiддубний спокiйно, рiвним голосом вiдповiдав: хоч японське. Все, що вiн хотiв сказати, вiн уже коротко i ясно сказав у офiсi. Дома iншої розмови та iнших вiдповiдей не буде. Нема чого розраховувати на домашню обстановку. Тодi Акула назвав кiлька незнайомих їй прiзвищ, у вiдповiдь почув: «Не треба себе до них рiвняти. Для кожного з них окремi умови. З тобою — жодних справ, ясно? Якщо не зрозумiв тонких натякiв i тебе не влаштовують причини — будь ласка, без причин: пiшов з мого дому на хер!» Акула почав бушувати ще голоснiше, i тодi Григорiй попередив: «Щойно ти подзвонив i сказав, що стоїш пiд дверима, я набрав мiлiцiю. Наряд їде сюди десять хвилин, у тебе, аби пiти на хер, лишилося три».

Пiддубний брехав. Тамара знала: не викликав вiн нiякої мiлiцiї, хоча в околицi всi правоохоронцi знали його i навiть козиряли його машинi. Григорiй блефував.

Раптом Акула простягнув руку до когось, хто стояв поруч, невидимий з її позицiї, i крикнув: «Дай!». Мить — i на Пiддубного нацiлено пiстолет. «Забери, — рiвно промовив Григорiй, а потiм — уже голоснiше: — Геть! Тiкай!» — «Три хвилини? Встигну!» — гаркнув Акула.

I гримнув пострiл.

У першу мить Тома не повiрила. Вона далi думала: гра, мужчини лякають один одного. Та Пiддубний схопився за живiт, поточився, впав на пiдлогу, а Акула простягнув пiстолет назад i люто наказав: «Давай ти! Не гуляй!»

У поле Тамариного зору висунувся ще один, молодший за Акулу. Нацiлив пiстолет. Вистрiлив пораненому в голову.

— Вiн?

Кiра простягнула заплаканiй вiд сумних та моторошних спогадiв Тамарi фотографiю. Вона ледь глянула на знiмок, кивнула.

— Ось Ковалевський… Акула… А другий — цей чорнявий, поруч, у крайньому кутку.

— Антон Коновалов, охоронець Ковалевського. Пiзнiше вiн намагався дiзнатися, чи не проговорилися ви Вiкторовi або ще комусь. Вони вас не побачили тодi?

— Побачили, — Тома шморгнула носом. — Я скрикнула, вони пiдняли голови. Акула сказав: там хтось є. Кинувся нагору, я дивом устигла заскочити в спальню, зачинитися зсередини. Вiн почав стукати, ламатися, навiть, здається, стрибав на дверi та дряпав їх… Врятував навiть не той, другий… Гриша врятував… Вiн же менi кричав оте «Геть!» i аби я тiкала… Про мiлiцiю збрехав теж для мене, щоб пiшли швидше, у часi їх обмежив… Повiрили… Бо той, який у голову стрiляв…

— Антон, — нагадала Березовська.

— Антон, — Тома знову схлипнула. — Його голос почула: бос, каже, валити треба скоренько. Терпило, нах, ментiв висвистав, накриють на жмуровi… ну, щось таке. Акула гупнув у дверi носаком: дiстану тебе, суко! Потiм… — вона витерла очi, — потiм вони пiшли. Зовсiм. Я чула, як поїхала їхня машина… I…

— I вирiшили теж тiкати. Мiлiцiї про вбивство повiдомили пiзнiше, змiнивши голос. Ви ж артистка, лицедiйка. Я здогадуюся причину такої поведiнки, але все одно — пояснiть. Хоча б Вiктору.

— Вiн зрозумiє, — Тома глянула на притихлого Шамрая. — Вiн же зустрiчався з Антоном… з убивцею… Якби я викликала мiлiцiю з дому i дочекалася її, довелося б давати пояснення. Значить, називати тих, хто стрiляв у Григорiя. Нiхто не повiрить нi в те, що я вбивць не бачила, нi в те, що я їх не впiзнала. Ви могли б мене захистити?

— Конкретно я? — Кiра для впевненостi тицьнула пальцем себе в груди.

— Ви… Ви найменше… Взагалi… наша мiлiцiя зможе вберегти мене? Я назву убивцю, його затримають. Доказiв, крiм моїх слiв, не буде. Його вiдпустять. Потiм вiн прийде до мене i вб’є. Хiба не так?

— Дивно, — Кiра знала — нiчого дивного, та все ж таки внутрiшньо опиралася цiй викличнiй правдi, дзвiнкiй та безжальнiй, мов ляпас. — Ви ось так вiдразу вирiшили мовчати?

— Не вiдразу… Перша думка — тiкати. Потiм, коли почнуть шукати убивцю, хотiла якось дати знати в мiлiцiю, де саме треба пошукати… — Тома говорила уривчасто, намагаючись скласти думки i речення рiвно, та вони виходили нiби вiдiрваними вiд чогось одного цiлого. — Але свiдчити особисто я навiть не збиралася. Потiм… потiм почалось… Вже тiєї ночi… Як вони вирахували мiй хатнiй та мобiльний номери, не знаю. Цi люди можуть все… Нехай не все — багато. Подзвонили, запитали: чи не я була сьогоднi в будинку покiйного пана Пiддубного… Сказала — нi, не я… Значить, кажуть, ваш покровитель проводив цей вечiр з iншою жiнкою… Значить, кажу, так i є… Ви не знаєте, кажуть, хто то може бути… Нiчого, кажу, не знаю, нiкого не бачила, — вона знову схлипнула: — Навiть кiлька разiв повторила: нiчого не знаю, нiкого не бачила, нiчого не чула.