Шостi дверi

Анна-Марiя знизала плечима.

— Тодi пiдемо просто поблукаємо… Хочу, щоб ти подихала цим повiтрям.

Вони вийшли на вулицю. Паризька осiнь дихнула в потилицю Анни-Марiї, немов пiдштовхуючи до нових вiдкриттiв. Чи було це повiтря — повiтрям волi, як стверджувала мама? Анна-Марiя навсiбiч крутила головою, намагаючись запам'ятати i зберегти в собi всi запахи, звуки, найменший новий рух тутешнього, чужого для неї життя. Вона з подивом бачила, що реальнiсть не збiгається з уявленнями: вiтер нiс по тротуару обгортки й листя, жiнки, котрi траплялися на шляху, здебiльшого були вдягнутi в спортивний одяг — туфлi на низьких пiдборах i вовнянi светри грубого плетiння. Бездоганними були аксесуари — сумки з добре вичиненої шкiри, легкi шалики, яскравi берети.

— Це найменший округ — другий, — розповiдала мама. — Зараз я покажу тобi свою улюблену вуличку — La rue des Degres… Коли менi буває смутно, я йду туди i просто сiдаю на сходинки. Ця вуличка — лише 14 сходинок нагору. Уявляєш? I цi нещаснi п'ять iз половиною метрiв, якi ведуть до метро, мають своє iм'я…

Потiм вони сiли в невеликий автобус лiнiї Монмартробюс i доїхали до майдану Пiгаль. Мама купила великий пакет повiтряної кукурудзи, i вони сiли на кам'яну лаву, над якою бузковою хмарою колихав свої вiти сизий кущ.

— Одна людина сказала, що вдома я нiколи не знайду собi пари. I що моє мiсце тут… — задумливо сказала Анна-Марiя.

— От i чудово, — зрадiла мама. — Як закiнчиш школу, перебирайся сюди! Як ти на це дивишся?

Анна-Марiя знизала плечима. Їй подобалися яскравi барви, якi вона бачила навколо, але жiнка, котра сидiла поруч, лякала — вiд неї вiяло нескiнченною самотнiстю.

З майдану вони дiсталися до Єлисейських полiв. I те, що Анна-Марiя уявляла справжнiми ланами iз високою травою i розлогими деревами, у холодку яких прогулюються дами з мережаними парасольками, виявилося широкою вулицею з мережею магазинiв i ресторанiв.

— Це найдорожчi ресторани в мiстi, — розповiдала мама. — У Парижi життя взагалi дуже дороге…

Розмова не клеїлася, день тягнувся неймовiрно повiльно, й Аннi-Марiї здавалося, що вiн не скiнчиться вже нiколи. Вона дивилася на примарнi скульптури Нотр-Дама й розумiла, що вiн неймовiрно малий порiвняно з її уявленнями про нього. Її бiльше приваблювали деталi: перекрученi, як вени старця, лози дикого винограду, котрий дерся старими стiнами, маленька пташка, яка сидить на гостроверхому капелюсi вуличного торгiвця поп-корном, обличчя в автобусi, який проїжджає повз, плетений плащ негра-саксофонiста й густi звуки музики, схожi на повiтрянi кулi, що здiймалися до неба. I нарештi — вiкна будинкiв з акуратними бiлими рамами вигадливої форми.

За одним iз них, певно, живе така сама Анна-Марiя, вона ходить у школу чи коледж, дбайливо оберiгає вiд чужого погляду свої щоденники, потайки покурює марiхуану… У неї своя лiнiя життя, думає Анна-Марiя, i вона так само сподiвається звернути в будь-який бiк, аби не йти поруч з iншими…

— Сонечко, — вiдриває її вiд мiркувань голос жiнки, яка шiстнадцять рокiв тому побачила її першою. — Менi необхiдно з'явитися на роботi. Це за два кроки звiдси — я працюю фотографом в одному журнальчику. Це ненадовго. Давай зробимо так: я дам тобi кiлька франкiв — аби ти змогла зачекати мене в кав'ярнi. А я миттю! Потiм зайдемо в маркет i накупимо рiзної смакоти до вечерi… Добре?

Мама дає їй кольоровий папiрець.

— Зайдеш он у ту кав'ярню — вона показує на овальнi дверi наприкiнцi вулички, — сядеш за столик. Коли пiдiйде офiцiант, скажеш йому просто: «кава» — вiн зрозумiє. Потiм скажеш «мерсi». Вчися! Ти, напевно, у мене зовсiм дикунка… Щоб вiдчути мiсто, потрiбно обов'язково посидiти в мiсцевих кав'яреньках!

Вона цiлує Анну-Марiю, гладить її волосся, ретельно застiбає верхнiй ґудзик куртки:

— А ввечерi я покладу тебе спати, сяду поруч, i ми будемо довго розмовляти… Я розповiм тобi усе-усе, що не встигла, гаразд? Ну, я побiгла… Чекай на мене в кав'ярнi!

I Анна-Марiя залишається на вулицi сама. Вона з побоюванням озирається на всi боки й повiльно рушає до кав'ярнi. Це малесенька кнайпа зi стилiзованими пiд старовину важкими дубовими дверима. Краєм ока Анна-Марiя зауважує за вiкнами вiдвiдувачiв. Вони щось їдять i п'ють каву з крихiтних бiлих фiлiжанок.

Анна-Марiя сповнюється рiшучостi, штовхає важкi дверi, робить крок, незграбно спотикається в напiвтемрявi й летить у прiрву…

— Ми поїдемо звiдси, поїдемо! От побачиш! — Ада ляскає себе по колiну маленькою пухкою долонькою. — Який у тебе бал буде в атестатi?

Вони знову сидять пiд грибком, ковтаючи з пластикових скляночок червоне нудотно-солодке вино, як тодi — на поминках Альфонсiно. Тiльки тепер це поминки по Миколцi, i знову Анна-Марiя ледь стримує сльози, вiдчуваючи, що вiд її життя вiдламався й упав у прiрву ще один дуже важливий шматок.

— Потерпи мiсяць, — умовляє подругу Ада, — i звалимо звiдси…

Вона обводить рукою їхнiй двiр. Старий, колись улюблений дворик iз триповерховими будинками, з ослоном, який розсохся, лавкою, до якої все частiше виходять посидiти постарiлi сусiдки — ранiше в них на це зовсiм не було часу… Бiльше не цокають зухвало високi пiдбори актриси тiтки Танi (тепер вона ходить у пантофлях на босу ногу, i її хода давно втратила колишню грацiйнiсть), не кричить пiд вiкнами п'яний чоловiк Сери (вiн давно вже заспокоївся, одружився й виїхав кудись в iнше мiсто), i тiльки з вiкон завжди заклопотаної Дусi в'ється такий самий звабливий запах смаженої картоплi з грибами.

Анна-Марiя намагається не дивитися на майданчик перед пiд'їздом — на ньому лежать зiв'ялi, вже притоптанi квiти…

Їй дуже хочеться виїхати звiдси негайно.

— А ви з ним… — Ада робить красномовний жест рукою — кудись угору, — цiлувалися?

Анна-Марiя згадує недавнiй поцiлунок у напiвтемному пiд'їздi, i її починає дiймати внутрiшнє тремтiння. Чому вона не вiдчула нiчого, крiм цiкавостi? Хiба так мають поводитися закоханi, i хiба Миколка, її вiдданий друг, заслужив таке холодне помiрковане ставлення? I взагалi, хiба так починається кохання?… Анна-Марiя стискує холодними долонями скронi й намагається згадати, як це було — пiд'їзд, гаряча Миколчина долоня на її руцi, його губи. Але в пам'ятi постає той, маленький Миколка, яким вiн уперше вийшов на двiр: у чорному пiджацi, з оксамитовим «метеликом» пiд бiлим комiрцем…

— Так, ми поїдемо, — невлад вiдповiдає Анна-Марiя. — У мене буде вiдмiнний атестат…

Увечерi й усi наступнi днi вона сидить над пiдручниками. У неї з'явилася мета. Вона ще не знає, що вiднинi визначена цiль, i дорога до неї — головне, що буде спрямовувати все її життя.

Травень, що впав на маленький двiр квiтковою зливою, божевiльний щебет птахiв, спокуса викупатися в мiсцевiй рiчцi — все вiдкинуто, вiдкладено на «потiм». Однак Анна-Марiя твердо знає, що й у цьому «потiм» для всiх цих розкошiв не знайдеться мiсця. Як заведений механiзм, вона складає всi iспити, з почуттям полегшення вiдбуває випускний вечiр, на який довелося вдягти дивом збережене мамине плаття з крепдешину в дрiбний синiй горошок.

А потiм вони з Адою йдуть купувати квитки до столицi…

А потiм пiд трiумфальним поглядом мачухи вона складає металеву розкладачку, вiд нiжок якої на кухонному лiнолеумi залишаються характернi (ненависнi!) вiдбитки…

А потiм за вiкнами потяга пропливають сiрi запиленi карiатиди, грубо прилаштованi до колон привокзальної будiвлi…

I Аннi-Марiї здається, що в їхнiх порожнiх зiницях — осуд i попередження: «Пропадеш…»

I вона показує їм язика.

…Столиця зустрiчає Аду й Анну-Марiю дрiбним лiтнiм дощиком. Крiзь розпушенi хмари проглядає сонце. Прохолодний вiтерець має лимонний присмак. Аннi-Марiї здається, що його можна пити, як пепсi-колу, яку подруги вiдразу купили на вокзалi в тiтки, що пiдходила до вагонiв iз величезною торбою. Всi пасажири здебiльшого також купували пепсi. В iнших мiстах пепсi ще не продавали, а тут на кожному кроцi яскравiють цi маленькi, незвичної форми пляшечки!