Зона покриття

— Але ж ви знаєте, що таке комп'ютерний хробак?

— Це щось таке, що потрапляє у комп'ютер і псує програми, так? Джордан підкотив очі, але підбадьорив:

— Близько до істини. Він може закопуватися глибоко, руйнуючи ваші файли та жорсткий диск. Якщо хробак потрапить до випробувальної версії якоїсь програми або у файли, які ви надсилаєте, — навіть додатки до електронної пошти, як це часто і відбувається, — то може розвинути вірусну активність і розповсюдитися далі. Часом у хробака з'являються маленькі хробачки. Сам хробак — мутант, і ці його клони зазнають ще сильнішої мутації. Поки що зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Імпульс був комп'ютерною програмою, яку розіслав якийсь модем — тільки так вона могла працювати. Модем і досі її розсилає. Тільки в ній хробак, і він постійно точить програму. З кожним днем вона стає дедалі слабшою. ҐІҐО [41]. Ви знаєте, що таке ҐІҐО?

— Я навіть не знаю, як до Сан-Хосе дістатися, — чесно відповів Клай.

— Це означає «сміття на вході — сміття на виході», що закладеш, те і отримаєш. — Ми думаємо, що існують пункти перетворення, у яких фонери з нормальних роблять...

Клай згадав свій сон.

— На цьому я розуміюся краще.

— Але тепер їх програмують погано. Розумієте? І це підтверджується, оскільки найновіші фонери виявляються найслабшими. Вони б'ються між собою, поводяться не так, як інші, чи просто падають мертвими.

— Ти не маєш достатньої кількості даних, щоб це стверджувати, — одразу заперечив Клай. Бо думав про Джонні.

Джорданові очі досі сяяли, але тепер трохи згасли.

— Це правда, — сказав він і тут же підняв підборіддя. — Але це логічно. Якщо припущення правильне... якщо це хробак, який все глибше і глибше закопується в початкову програму... тоді кожен біт у тому, що я говорю, так само логічний, як і та латина, якою вони користуються. Нові фонери перезавантажуються, але це божевільний перезапуск не за встановленим порядком. Вони мають телепатичні здібності, але ще й досі можуть говорити. Вони...

— Джордане, ти не можеш робити такий висновок, ґрунтуючись тільки на даних про тих двох, яких я бачив...

Джордан не звернув на це уваги. Зараз він справді розмовляв сам із собою.

— Вони не ходять зграями, як інші, тобто не так тотально, бо вказівка збиратися в зграї у них встановлена неправильно. Натомість вони... вони не лягають допізна і рано встають. Знову повертаються до агресії, спрямованої проти власних побратимів. І якщо програмування постійно погіршується... невже ви не розумієте? Найслабшими будуть ті фонери, яких перетворили на таких в останню чергу!

— Це як у «Війні світів», — замріяно сказав Том.

— Що? — перепитала Деніз. — Я не бачила цього фільму. Він здався мені занадто страшним.

— Прибульці загинули від мікробів, які наші організми переносять із легкістю, — пояснив Том. — Це було водночас поетично і справедливо: мобілоїди помирають від комп'ютерного вірусу.

— Я налаштований на агресію, — заявив Ден. — Хай би повбивали одне одного в останній великій битві.

Клай досі думав про Джонні. Про Шарон теж, але переважно про Джонні. Про Джонні, котрий написав: «БУДЬ ЛАСКА ПРИЙДИ Й ЗАБЕРИ МЕНЕ» — великими-великими літерами, а внизу підписався своїм повним ім'ям, наче це мусило додати ваги його мольбі.

— Битва нам не допоможе, якщо, звісно, вона не станеться сьогодні вночі, — пробурмотів Рей Гейзенґа. Він встав і випростався. — Вони почнуть нас підштовхувати незабаром. Піду справлю нужду, поки ще є така нагода. Без мене не від'їжджайте.

— Автобусом вже напевно нікуди не рушимо, — гукнув Том йому навздогін, коли Рей уже рушив уперед похідною стежкою. — Ключі ж у тебе в кишені.

— Сподіваюся, Рею, що у тебе все вийде, — ніжно сказала Деніз.

— Люба моя, ніхто не любить розумак, — відбив подачу Рей і зник із поля зору.

— Що ж вони все-таки з нами робитимуть? — спитав Клай. — У вас є щодо цього якісь ідеї?

Джордан знизав плечима.

— Можливо, це щось на зразок кабельної телевізійної мережі, тільки вона охопить багато регіонів країни-учасника. Може, навіть усього світу. Зважаючи на розмір стадіону, я схиляюсь до думки, що...

— І звісно, є ще латина, — перебив Ден. — Це ж щось на зразок лінгва-франка [42].

— Навіщо їм мова? — спитав Клай. — Вони ж телепати.

— Але й досі думають переважно словами, — нагадав Том. — Принаймні поки що. Хай там як, вони справді збираються нас стратити, Клаю. Так вважають Джордан і Ден, і я теж.

— І я, — похмурим голосом тихо додала Деніз, погладжуючи живіт.

— Латина — більш ніж просто лінгва-франка. Це мова правосуддя, і ми вже бачили її в дії.

Канонір і Гарольд. Так. Клай кивнув.

— У Джордана є інша ідея, — сказав Том. — Гадаю, тобі треба це почути, Клаю. Про всяк випадок. Розкажи, Джордане.

Джордан похитав головою.

— Не можу.

Том і Ден Гартвік перезирнулися.

— Ну тоді хтось із вас нехай мені розкаже, — нетерпеливився Клай. — Ну ж бо!

Врешті-решт погодився Джордан.

— Вони телепати, тому знають, хто для нас найдорожчий у світі. Клай намагався збагнути, що такого страшного в цих словах, і ніяк не міг.

— Ну?

— У мене є брат у Провіденс, — сказав Том. — Якщо він один із них, то стане моїм катом. Звісно, якщо Джордан має рацію.

— Моя сестра, — сказав Ден Гартвік.

— Наглядач мого поверху. — Джордан пополотнів. — Той, у якого був телефон «Нокіа» з мегапіксельною камерою, що завантажувала і показувала відеокліпи.

— Мій чоловік, — сказала Деніз і розридалася. — Якщо він не помер. Я молю Бога, щоб він був мертвий.

Якусь мить Клай не брав до тями. А потім подумав: «Джон?Мій Джонні?» Побачив Лахмітника, що тримає руку над його головою, почув, як він присуджує вирок: «Ось чоловік — божевільний». І бачив сина, який наближається до нього в бейсболці дитячої ліги, повернутої козирком назад, і улюбленій футболці «Ред Сокс» з ім'ям, прізвищем і номером Тіма Вейкфілда. Джонні, такий маленький, на виду в мільйонів, що дивляться цю передачу завдяки дивовижній кабельній мережі, створеній телепатією зграї.

Крихітка Джонні посміхається. У руках нічого немає.

Озброєний тільки власними зубами.

Мовчанку порушив Рей, хоча його з ними й не було.

— Ох, Господи, — донеслося з якогось віддаленого місця за похідною стежкою. — Чорт. — А тоді: — Агов, Клаю!

— Що там таке? — відгукнувся Клай.

— Ти ж у цих місцях все життя провів, правда? — Голос Рея звучав зовсім не так, як у щасливого туриста. Клай подивився на інших, але їхні погляди, крім подиву, не виражали нічого. Джордан знизав плечима і розвів руки, на якусь мить, що краяла серце, перетворившись із жертви «телефонної війни» на хлопчака майже підліткового віку.

— Ну... У центрі штату, але так. — Клай підвівся. — А в чому проблема?

— Тобто ти знаєш, які на вигляд отруйний плющ і отруйний дуб? Деніз страшенно розвеселилася й затулила рота обома руками.

— Так, — підтвердив Клай. Йому самому важко було втриматися від посмішки. Авжеж, він добре знав ці рослини, сам сотні разів попереджав про них Джонні та його ватагу.

— Тоді йди сюди і поглянь, — попросив Рей. — Тільки приходь сам. — І майже не роблячи паузи, додав: — Деніз, я і без телепатії добре знаю, що ти смієшся. Поводь себе стриманіше, дівчино.

Клай залишив за спиною місце для пікніка і, проминувши щит із написом «ІДУЧИ В ПОХІД, НЕ ЗАБУДЬТЕ КАРТУ!», пішов уздовж мальовничого струмка. Осінній ліс дихав красою. Спектр багряних тонів змішувався зі стійкою, вічною зеленню ялин, і Клаю вже не вперше в його житті спало на думку — якщо чоловіки й жінки заборгували Господу Богу смерть, то повертати борг можна було б і в інші пори року, гірші за цю.