Сакрал

Сходячи на другий поверх, він весь час допитувався про її самопочуття, непокоївся, хоч сам виглядав втомленим і знищеним. Але не намагався перекласти тягар проблем на її плечі. Хотів вберегти. І за це Тереза платила вдячністю.

«Ти ніколи не розчаруєшся в мені», — пообіцяла подумки і кинула на Бориса такий погляд, що всередині душі аж щось ворухнулося.

— Пам'ятаєш, як колись ми тут сиділи і пили вино? — спитала, присівши у величезне м'яке крісло навпроти каміна.

Виникла можливість роззутися і підібгати під себе ноги, чим Тереза й скористалася.

— Пам'ятаю. Та зараз ти п'єш таблетки і вина не отримаєш, — сухо відказав Борис.

— Ні, я просто… — і осіклася.

— Просто — що? — перепитав Борис.

Він спіймав її погляд. Він знав, коли жінки так дивляться на чоловіків. Тереза була дуже гарна молода тендітна жінка, і вона… прагла його. Переборовши грудку в горлі, Борис відвернувся і запропонував:

— Хочеш апельсинового соку?

— Ні. Він холодний.

— Так, справді.

У чому ж річ? У нього були жінки окрім Діни, були нетривалі зв'язки. Тереза восени виходить заміж, і незабаром в неї буде зовсім інше життя. Тоді їхня історія закінчиться. Бо він нічого не може запропонувати їй, такій молодій і такій милій. Він навіки пов'язаний з Діною і потойбіччям, але раніше йому не було так тяжко від цього.

Чому ж він не може дозволити собі скористатися її почуттями? Ніколи такого не було. Душа нила від думки, що він може зробити Терезі боляче. Може…

І відігнав від себе думку.

Він не має права. Завжди тільки захищатиме Терезу. Восени вона вийде заміж. Хоча Борис відчував супротив цьому. А з часом стане відомою художницею, він інколи приходитиме на її авторські виставки і ніколи не нагадає про себе відомій художниці та дружині багатого бізнесмена — Терезі Януш.

— Нам треба поговорити про тебе, — запропонував Борис.

Тереза зраділа. Може, він хоче сказати про свої почуття? І стенула плечима, мовляв, давай.

— Я хочу пояснити, наскільки необхідно тобі вивчити знаки і навчитися читати санскрит. Ти повинна вміти захистити себе в будь-яку мить. Допоки ти тут, в цьому будинку, тобі нічого не загрожує. Будинок захищений. Але ти не можеш перебувати тут завжди. Не сьогодні, так завтра ти вийдеш за стіни будинку, і в необхідний момент мене може не бути поряд. Що тоді?

— Але ти завжди будеш поряд.

Це прозвучало наївно і трохи незвично, так, що аж за душу щипнуло.

«Тільки не закохуйся, — подумки благав себе Борис. — Тільки не закохуйся, я не зможу дати тобі нормального життя!»

— Я вчуся. Читаю. Правда, не все розумію. — Інтонація Терези раптом змінилася, голос став твердим і впевненим.

— Це добре. Скажеш, що саме не розумієш, я поясню.

— О'кей, перше питання — які ЙОГО можливості?

— Всюдисущий і, якщо з погляду людини, всесильний.

— З погляду людини?

— Так. Бог сильніший. Супроти неба ВОНО слабке.

— А що ЙОМУ потрібно від мене?

— На це питання я не можу дати чіткої відповіді, — ухилився Борис. — Знаю єдине — ВІН щось шукає.

Приготувавшись вислухати наступне запитання, Борис сів на поруччя другого крісла-велетня, вивчаючи невідривним пронизливим поглядом повадки Терези.

— Гаразд. Він існує з дня створення світу, то, може…

— Ні, ВІН з'явився значно пізніше.

Від різкого руху голови ледь не злетів рушник, довелося притримати руками.

— А коли?

Було над чим замислитися, він не знав, як пояснити Терезі наступну ситуацію.

— Судячи з записів Кролла, колись існувала давня, дуже розвинена держава. Жерці та верховенство, знать отримували знання ззовні. Гадаю, мається на увазі — з неба. Та коли правляча династія почала вимирати, жерці вирішили створити надлюдину. В цариці от-от мала народитися дитина. Тож планувалося провести ритуал для вселення в немовля кількох божественних сил… Далі записи Кролла були трохи пошкоджені, і я не все зрозумів. Він там описував сам ритуал. Немовля помістили в спеціально виготовлену для цього колиску, яка була вкрита давніми символами. — Від Бориса не приховалося, як розширилися очі Терези. — І виконали багатогодинний обряд, після якого, згідно з віруванням, почали до колиски в тіло дитини стікатися різні надприродні сили. Процес мав тривати більше десяти днів. Але, — Борис опустив голову, — політика існувала вже тоді. І противники династії, щоб не допустити виникнення надлюдини… вбили немовля прямо в тій самій колисці.

— О Господи, — прошепотіла Тереза.

— Дитя поховали. А за деякий час в палаці, а потім і за його межами почали відбуватися жахливі речі. Помирали люди, зникали, часто знаходили рештки людей, а то й просто калюжі крові. Для НЬОГО не існувало політики, ВОНО не перебирало і з кожним днем набирало сили. Зібралися жерці, почали думати, як позбавитися створеного. Але ритуали не допомагали, ВОНО було сильніше. Врешті-решт ВОНО знищило жерців… Правда, вони встигли проклясти ЙОГО, тож стало ще гірше. ВОНО ніколи не матиме спокою. Ніколи не спить і не має жалю. ВОНО безпощадне, і людською логікою ЙОГО не осягнеш.

Від такої історії мороз йшов попід шкірою. Вбити немовля. Маленьку беззахисну дитину. Та в кого рука піднялася на таке? В голову не кладеться.

— Людська жорстокість не має меж. Це чудовисько породили люди. їх цинізм і жадібність, бажання владарювати, — з трагічним виглядом додав Борис. — Взагалі, все зло, яке існує на землі, створили люди, воно не прийшло з потойбіччя. Диявол без людей сили не має…

І це було істинною правдою. Тільки як пояснити мільйонам людей, що вся їхня злоба, вся ненависть і заздрість повернуться проти них самих? Проти кожного. Це тільки питання часу.

Перед очима Терези все ще стояла картина — закривавлене немовля в колисці.

Стоп. Колиска.

— А яка… якою була та колиска?

Борис по-своєму відреагував на питання. Дуже хотілося пити. Надзвичайно. І яка різниця, як виглядала та колиска кілька десятків тисяч років тому? Це вже неважливо.

— Не знаю, не бачив.

— Та все ж таки…

Наполегливість Терези насторожувала.

— Гадаю, як звичайна колисочка, яку використовували навіть наші народи, можливо, ще десь так сто років тому. Єдине, що її відрізняло, — це символи, якими вона була вкрита. От і все.

Терезу наче струмом ударило.

От і все? Для Бориса це може і все. А що ж вона бачила тоді на горищі власної дачі? Якби вона тоді знала, що тримає в руках, біля чого живе!

Перед очима стояло закривавлене ложе для немовлятка. Тереза почала дрижати. Від жаху, від холоду, від людського цинізму. Якби вона тільки могла зупинити те вбивство, а ще краще — відвернути всі вбивства, скоєні на землі. Люди, невже ви думаєте, що ЗЛО не повернеться по вас?!

Хвиля гарячого жаху спаралізувала нерви. Вона була там, біля витоку, біля джерела. І ВОНО теж було поряд, без сумніву. ВОНО було поряд, там, на горищі, серед темряви і стародавнього непотребу. Але як весь отой непотріб потрапив в одне-єдине місце? Хто жив в хатині до неї? Треба буде розпитати батька. Він купував хатину.

— З тобою все гаразд? — неголосно спитав Борис. — Ти вся зблідла…

— Я… — Терезі забракло слів, щоб пояснити. — Здається, я бачила колиску…

— Що?!!

Борис не повірив власним вухам. Але ж це неможливо — кілька десятків тисяч років. Вона не могла зберегтися. Ніхто не бачив колиски, відколи…

У манускриптах не сказано, що з нею сталося.

— Можливо, це була інша колиска. Звичайна така…

— Можливо, — квапливо погодилася Тереза, вона вже шкодувала, що почала цю тему.

Та тепер не здавався Борис. Якби Тереза хотіла переконати його в неіснуючому, то наполягала б на своєму.

— Як вона виглядала?

— Кажучи твоїми словами — звичайна колиска, зверху донизу вирізьблені символи. Об один із символів навіть попеклася…

— Що?

— Попеклася.

Тереза простягла палець, та на ньому вже, звісно, нічого не було. Невеличка ранка встигла за цей час зажити.

— Вона… що… гаряча була?