Сакрал

— Що? — пошепки спитала Тереза.

У відповідь Рома закрутила головою, мовляв, «нічого», а потім знітилася і, схопивши ще повну чашку Терези, сказала:

— Треба віднести чашки.

Правда, схаменувшись, віддала чашку Терезі і за мить зникла десь в захристії.

А дівчина мовчки продовжувала сидіти і чекати на свою нову подружку. Вона навіть не спитала, куди Рома йде. Мало куди можна поспішати. Щось сталося, щось заболіло… в туалет, зрештою.

Зате звільнився час для осмислення подій.

Отож, як казав один із наших президентів: «Маємо те, що маємо». Тепер треба шукати шлях, як вибратися із «трясовини».

З одного боку, є зловісна сила давнини і якісь начебто люди (начебто, бо вони мертві — Тереза не мала сумніву), які ще невідомо, що хочуть. В одному можна бути впевненим на сто відсотків — вони полюють на неї. І можуть чекати на неї де завгодно — на вулиці, вдома, навіть при виході з костелу. З другого боку, на світі є Борис, який, можливо, може коректувати дії сили потойбіччя, він багато знає, добрий і допоможе їй. Ще є рома, яка теж щось знає, і чимало. Тереза подумала, що треба буде задати їй ще кілька запитань, як тільки вона повернеться, — наприклад, що потрібно демону особисто від неї. Ну і, звісно ж, на їхньому боці Бог, який сьогодні прихистив утікачок у своїй домівці. Він все бачить і все чує і повинен допомогти у нерівній боротьбі. В цьому Тереза не сумнівалася.

Втомлена і зігріта теплим чаєм, Тереза раптом відчула, як віддаляються її власні думки.

«Але як це?» — подумала вона і стрепенулася.

Дрімота ледь відпустила її зі своїх чіпких обіймів. З вікна вже ясно світило сонечко. (І коли встигло?) Та Роми все ще не було. І вся тиша у храмі, наче знущаючись, підказувала, що чекати марно.

Нарешті почулися довгоочікувані кроки, але, на жаль, вони належали не Ромі. Священик повільною старечою ходою підійшов до дівчини і ненав'язливо мовив:

— Через годину розпочнеться богослужіння. Якщо тобі потрібен відпочинок, можеш пройти в захристіє.

«Боже, — подумала Тереза, — невже в цьому світі ще є добрі люди?»

Спроквола встала з крісла і, подякувавши, відмовилася:

— Ні, отче, я піду додому. Навряд чи при світлі… різні ходять.

Священик не зрозумів.

— Я тобі відчиню.

Справді, за ними ж зачинили двері. А як же Рома?

— Ви не бачили моєї подруги? — спитала Тереза, хоч уже знала відповідь. — Вона віднесла чашку…

Священик похитав головою і здивовано розгледівся.

— Може, десь…

— Ні, не треба її шукати, — твердо мовила Тереза. — У неї свої таємниці.

Вже була далеко позаобідня пора, коли Валентин виявив бажання прокинутися. Власне, не за своїм бажанням — надто вже дошкуляв телефонний дзвінок. Але клятий апарат ще ж потрібно знайти! В післянічному розгардіяші це справа не з легких.

Рука метнулася в бік тумбочки, але там стояли лише фужери та пляшка недопитого шампанського, яка тут же злетіла на підлогу. Втримати пощастило лише один з фужерів, інший полетів услід за пляшкою і відразу ж розбився.

Надокучливий телефон на мить замовк і за секунду заново почав свою пісеньку.

— 1 не набридло? — з притиском спитав Валентин чи то в апарата, чи то в того, хто намагався додзвонитися.

Зрештою вкляк на підлозі, а потім і заходився розгрібати речі, розкидані по килиму. Простирадло, сорочка, ще щось, здається, не його… А коли дістався телефону, той нарешті замовк. Заради справедливості, не усвідомлюючи, що робить, Валентин таки зняв слухавку і сказав своє «алло», та відразу поставив на місце наповнену гудком слухавку.

Спересердя глянув у стелю, а потім задивився на власне відображення у велетенському дзеркалі, яке було переднім покриттям довжелезної шафи у спальні. Слід сказати, дурнуватий вигляд був у нього зараз. Голий, втомлений, навколішки на підлозі та ще й з телефонним апаратом у руках. Страшенно боліла спина, і не тільки боліла — пекла, пашіла. Розім'яв пальцями м'язи потилиці, а потім встав і підійшов до дзеркала. Хотілося дуже знати, що ж сталося зі спиною. Його здогад підтвердився. Ну просив же не дряпати! Що ж скаже Тереза, коли гляне на ці довжелезні сліди від нігтів?

Сама винна. Треба було приїхати до Києва, коли пропонував. А в неї постійно якісь справи. Виставка. Теж мені, митець. Художниця від слова «худо». Одне слово, що киця хтіла, те й має.

Але не все так погано, добре, що сам у кімнаті. Випровадив-таки зранку ту дівку з квартири. Образилася, щоправда. Ну й нехай більше не потрапляє на очі. Таких, як вона, — хоч греблю гати.

Ось тільки виспатися не дали. Хто ж міг телефонувати? Якби телефонували у справах, так довго апарат би не займали. То щось інше…

Зателефонують вдруге, якщо їм так треба…

Другий дзвінок витягнув Валентина з ванни. В кімнаті вже було більш-менш прибрано, тож стало можливим присісти на край ліжка і обговорити нагальність проблеми в спокійній обстановці.

— Вибачте, що турбуємо, — почали на іншому кінці дроту.

Валентин промовчав, але кивнув. Мовляв, авжеж, завжди вибачаються перед тим, як завантажити власними проблемами.

За кілька секунд з'ясувалося, що телефонують зі Львова, з фірми Олександра Януша, і що більше говорили, то більше дивувався Валентин, адже зателефонувати попросили родичі померлого.

— Олександр Януш помер учора вночі, — продовжували по телефону і зараз-таки пояснили: — Серцевий напад. Ми не можемо знайти його доньку, а завтра похорон. Стало відомо, що ви плануєте з нею одружитися, тож виникла думка, може, вона з вами в Києві…

— Ні, її тут немає. Але стривайте, як то ви не можете її знайти? Вона мусить бути вдома, ну-у-у, може, вийти на кілька годин з квартири, от і все, а весь інший час…

— її немає. Родичі питали в сусідів. Вона вкрай рідко буває вдома. Немає по кілька діб. Вчора і сьогодні вночі її вдома не було!..

Даремно вони це сказали. Що перше приходить в голову чоловікові, коли йому кажуть, що наречена не ночує вдома?

Отож-бо.

Валентин винятком не став.

Ще мить покрутивши в руках слухавку, він буркнув щось на кшталт: «Я розберуся, коли похорон?» І поклав слухавку.

Отже, не ночує вдома.

У батька вона ніколи не залишається на ніч. Хіба знову поїхала в Карпати. Але ж виставка.

Чи, може, в неї хтось з'явився?

Так, найімовірніше.

От стерво. Жінки ніколи не можуть бути вірними! Чогось природа їм недодала. Почуття відповідальності, наприклад. І це вона хотіла стати його дружиною? Забагато честі для такої.

Чи, може, вона надумала покинути його? Перед самим весіллям!!!

Ще й старий Януш так невчасно помер. Кому ж тепер підуть його грошенята? Старий збив добрий капітал на своєму віку, є за що поборотися. І ця кішка, вірніше дурне немудре кошеня, вирішило раптом позбавити його всього.

«А, не в ті ігри бавишся, Терезо. Не вдасться. І ти, і грошенята твого батька будуть моїми. Тільки моїми. Навіть якщо доведеться пройти по трупах», — вирішив Валентин, набираючи домашній номер телефону Терези.

Коли за третім разом не відповіли, він переключився на мобільний. Кілька спроб закінчилися автоматичним скиданням. Навіть не рахував скільки. А коли вже вирішив, що мобілка в недосяжному для Терези місці, на іншому кінці раптом відповіли.

— Алло, — почувся чоловічий голос.

— Доброго дня, можна Терезу, власницю телефону? — Валентин намагався говорити якомога спокійніше.

— Її немає.

— А де вона?

— Ми не маємо такої інформації. Це СТО. Нам клієнт здав авто на ремонт. Машина вже готова.

— Клієнт чи клієнтка? — перепитав Валентин, підкреслюючи кожну букву.

— Клієнт.

— Олександр Януш?

— Ні.

— Хто?

— Ми не маємо права надавати таку інформацію.

Та й скинули.

Валентин не здавався. Спробував ще раз. Ще не було людей, з якими неможливо домовитися. Справа тільки в сумі — золоте правило бізнесу. І вирішення особистих проблем також.

Але на мобільному Терези більше не відповіли.