Заложна душа

Від цих слів спохмурніло чоло козака, немов вгадала дівчина найтяжчий біль, що глибоко ятрив горду душу козацьку, і промовчав Остап, нічого не відповівши.

— А може, коханий мій, закинеш ти лихо собі шукати — знайдемо собі тиху оселю десь на Гетьманщині, одружимося і заживемо собі і людям на щастя, — сказала Оксана замріяно дивлячись прямо в очі Остапові, в яких були біль і сум. Козак гордовито голову підніс:

— Не такі ми, як городовики, чи селяни, або шляхта кармазинова, і доля наша інша, непевна. Що й казати — душу я свою за тебе готовий віддати, тільки не знаю, чия душа в мені, і чи варта душа моя тебе, Оксано. Нема вже ні Гетьманщини, ні Війська, ні тихої оселі для нас.

— Що ж тебе так у пекло тягне, коханий мій? — із сльозами запитала Оксана і обійняла руками своїми шию козака.

— Не думай про се, — тільки прошепотів Остап і пригорнув дівчину до себе. Оксана відчула різку хвилю жару, яким пашіло тіло козака, і те, що ця хвиля уносить її у зоряне небо. Вона відкинула голову назад, і срібні зірки закружляли навколо неї. Остап легко, немов пір'їнку, підхопив її на могутні руки свої і поніс у степ. І здавалося, що несе він її цілу солодку вічність. І коли опустив він її на лугові квіти — став степ для них найчарівнішим ліжком. І тихо застогнала Оксана, прагнучи вічності, і він подарував їй вічність.

І вони впали у духмяний пестливий степ і покотилися по квітах, п'яніючи від чарів ночі, пахощів таємних трав, що відкривають силу тільки в такий неповторний час і тільки тим, хто вміє так кохати. І степ був для них ліжком і ніжно гойдав їх, щедро обдаровуючи своїми розкошами.

І Остап безтямно цілував її пекуче тіло, і кожен цілунок дарував їй зоряне небо, рай і спрагу, і п'янили вони від світла своїх тіл. І Оксана заплющила очі, щоб зберегти в собі зірки, але тоді зірки стали квітами, а квіти зірками — і переповнили її тіло. Вони спивали один одного, але спрага зростала з кожним ковтком, і не могли вони втамувати її. І Остап побачив красу оголеного тіла дівочого і засліпнув від цієї чистої краси...

...Люби козаче, люби її...

...І була ця ніч з тих, які ніколи не забуваються і ніколи не повторюються, бо такі ночі породжує вічний степ і нічне небо для обраних, які знають справжню ціну життю і смерті. До ранку м'яли вони п'янкі квіти спраглим жаром своїх тіл. Тільки коли місяць-молодик почав пірнати у барвистий ранок і перлиста роса ніжно торкнулася їх тіл, вони застигли, лежачи навзнак поруч, дивлячись на небо, а небо дивилося на них. І рука Остапа м'яко перебирала густі шовкові пасма розпущеної дівочої коси...

... Люби, козаче, люби її...

...Коротке і вічне козацьке кохання і козацьке щастя. Палають навколо чорні згарища, б'ють поминальні дзвони, несуться степом осідлані коні без вершників, і учора вже пів куреня полягло під картеччю, а завтра поляже в останньому бою решта, але посередині ніч — і ця ніч вічна, і в цій ночі гаряче дихання, стогін ніжності, насолоди і запліднення вічності... А вранці тільки біла рука, що тримається за стремено, далека сурма, стихаючий тупіт коня, і вигук; "Прощай, дівчино!" ...

І все...

А далі — холодні ночі, згасаюча надія, зруйновані мрії і очі малого, в яких іноді спалахує забуте обличчя...

— Прощай, пане Половченко, і ти, вельмишановна пані, прощавайте, Ярино, і ти, Оксано, вирушаємо ми на святу справу, тому за нами не ридайте і душу свою не розтручуйте дурними гадками. Ми свій обов'язок виконаємо і до вас повернемося, а не повернемося — то моліться за наші душі, прості і чесні. Але ж повернемося ми до вас і ще пізнаємо щастя на нашій Україні... — Із тими словами поклонився пан Вербовський господарям, витер сльозу, що накотилася на ясні очі Оксани, і заскочив на коня, а за ним уклін дали Остап, Давило, Трохим і Чіпка, який статечно, як і годиться козакові, голову схилив. У відповідь і Половченко шапку із сивої голови здійняв, і Половчиха запричитала, і сльозу Ярина пустила; тільки Оксана, бліда і випростана, стиснувши губи, до коня, на якому прямо Остап сидів, підійшла, і рукою за стремено взялася, і за холодну сталь тримаючись, вийшла на шлях, а там пан Вербовський гикнув; і схилився Остап до дівочого обличчя прекрасного, і поцілував у мармурове чоло, і вдарив острогами по ребрах кінських, і закурилася доріженька за козаками, і до вечора стояла Оксана на шляху, аж поки Половчиха і Ярина ледь умовили її до оселі повернутись.

Тягнулися дні на хуторі Половченка для Оксани повільніше, ніж трава росте. Як не намагалася вона заповнити час будь-якою роботою на необмеженому господарстві сотника, але часто застигала і вдивлялася із сльозами на шлях, немов сподіваючись, що з'явиться там коханий її Остап. Ярина і Половчиха вже так і сяк намагалися розвіяти тугу дівчини — до серця прийшлася їм привітна і несановита Оксана– тому боляче їм було дивитися на її страждання. Хоча і сама Ярина частенько згадувала щиру посмішку і широкі плечі Давила. Половченко все це бачив, але виду не подавав, і все більше підганяв жінок на нескінченних роботах по господарству. Здебільшого Оксана мовчала, дивилася у віконце і на питання та веселі балачки Ярини відповідала коротко і стримано.

Тим часом тривожний неспокій почав обступати хутір — то заїздили козаки із поріділого сусіднього зимівника із дивними розповідями, то вили вовки по ночах і перелякано ремиґала худоба у стайні, то недобрі вістки заносили перехожі кобзарі.

Поступово, рятуючись від самоти і тривог, Оксана почала відкривати таємниці своєї душі перед Яриною. Стали вони немов найкращі подруги або рідні сестри. Довгими вечорами сиділи вони у дівоцькій, переповідаючи одна одній свої радощі і тривоги. Одного такого вечора розмова знов зайшла за поневіряння, які зазнала Оксана разом із батьком у степу.

— Як ти витримала біди такі, горепахо, — із щирим співчуттям вимовила Ярина, стиснувши руки, — а через яке лихо ви у степ потрапили?

Оксана потиснула плечима:

— Не знаю, батько з іншими старшинами все намагався привілеї Гетьманщини відстоювати, часто у Петербург їздив із депутаціями. Тому я більше не у місті жила, а в батьківському маєтку. Одного разу батько із козаком своїм на таратайці до маєтку примчав і мені наказав швидко збиратися — так ми за три дні до степу дісталися. Там козак батьків десь зник, і ми далі самі рушили, а що сталося — я у батька не питала. Тільки один раз сказав він мені дивні слова — ти йому не дістанешся...

— Про що це він? — спитала Ярина, здивована розповіддю подруги.

— Не знаю, може... — раптом Оксана змовкла і перелякано озирнулася на нічне вікно. Ярина теж підібралася, взявши Оксану за руку і вслуховуючись у тишу. За вікном гупали рівномірні глухі удари — немов хтось одноманітно бив у барабан.

— Що це? — перелякано запитала Оксана.

Обличчя Ярини зблідло, і вона прошепотіла посинілими губами:

— Сірий Людолов...

21. Сірий Людолов

— Що, дівчата, знов чули, як Сірий Людолов у тулумбас б'є? — старий Половченко сів на лаву і почав старанно набивати собі люльку.

— Годі тобі дівчат старими байками лякати — десь мандрівні бурсаки собі на вогнище хмиз рубали, а вам вже примари ввижаються! — Половчиха сплеснула руками і зробила вигляд, що збирається із мисками на кухню, але нікуди не пішла. Половченко на ці слова уваги не звернув і, дочекавшись, поки Ярина не смикнула його за рукав і повторила своє прохання розповісти старий переказ, розпочав, пихкаючи люлькою.

— Сталося це у давні часи, коли Орда ногайська ще у силі була, а Військо тільки починало за ці степи ворогам хребти ламати. Козаки тулилися тоді хуторами та зимівниками по байраках та ярах і жоден на ріллю без зброї не виходив. Що не рік, то по сакмах ногайці багатотисячні ясирі у Крим гнали. Воно ж і зараз лугами біліють кістки тих сердег — полоняників, що на цих чорних сакмах загинули. Скільки народу тоді вони у неволю позаганяли — і з Польщі, і з Литви і з Московії, а найбільше з нашої України — подумати страшно! На хутір чи село наскочать, молодих до тороків сирицею в'яжуть, старих і немовлят рубають. Який двір так пограбують, то пухом з подушок у подвір'я сипнуть. Полювали вони на сильних чоловіків та хлопців, але понад усе цінувалися між людоловами молоді гарні дівчата. Ну от такі, як ви... Якби не наші козаки, що згідно лицарського звичаю своїх прадідів, за люд хрещений вступилися і прийнялись тих наїзників різати, то і не залишилося б до самого Ливонського моря жодної душі живої... Степ великий, сонце немилосердно палить, води немає, високі трави вершників татарських із головою закривають, а козаки у драних сорочках вистежують понад сакмами чамбули бусурманські, що у полювання на людей виступили. Чимало голів ординських братчики полущили, щоб знали, вражі сини — задурно в Україні поживи не дістануть. Що й казати, трохи й мені прийшлося по степу і за ногайцями, і від ногайців побігати. Хоча то вже не ті війни були, що колись із Ордою точилися за часів Супруна або Богданка Ружинського...