Острiв Дума

Я пішов уздовж пляжу в південному напрямку в компанії своєї власної тіні й пари десятків крихітних пташок — Ілса прозвала їх цвіріньками, — котрі безупинно пурхали біля води, шукаючи собі поживи. Подалі від берега в повітрі крейсували пелікани, час від часу вони складали крила і каменями падали у воду. Я забув про вправи того пополудня, не прислухався до болю в стегні і не рахував своїх кроків. Авжеж, я не думав ні про що; мої думки ширяли, як ті пелікани, що вдивляються у пошуках поживи в caldo largo [101] попід собою. Відтак, врешті помітивши мушлю, якої прагнув, я озирнувся і здивувався, якою маленькою виглядає звідси Велика Ружа.

Я стояв, підкидаючи в руці помаранчеву мушлю, і раптом відчув у стегні пульсацію битого скла. Почавшись угорі, вона розповзлася вниз по всій нозі. Проте сліди, що залишилися там, де я пройшов від дому, були чіткими, зовсім без заволочінь. Тоді я й зрозумів, що панькався сам із собою — то злегка, то занадто. То все ота моя дурна Гра в Числа. Сьогодні я зовсім забув про те, що кожні п’ять хвилин мушу робити собі міні-медогляд. Я просто... вийшов прогулятися. Як будь-яка нормальна людина.

Відтак я постав перед вибором. На зворотнім шляху я можу панькатися із собою, зупиняючись щохвилини, аби зробити пару вправ від Кеті Грін, котрі, крім пекельного болю, не давали мені ніякої видимої користі, або можу собі просто йти. Як будь-яка інша нормальна здорова людина.

Я вирішив просто йти. Але перш ніж рушив, озирнувся через плече і трохи далі в південному напрямку побачив смугастий пляжний стілець. Поряд з ним стояв столик, а над нимпарасоля, така ж само смугаста. Там сидів чоловік. Те, що від Великої Ружі здавалося цяткою, тепер набуло вигляду високого, кремезного чоловіка в джинсах і білій сорочці з закоченими До ліктів рукавами. У нього було довге, розвіяне бризом волосся. Я не міг розгледіти рис його обличчя; ми все ще були далеко один від одного. Він побачив, що я дивлюся, й махнув мені. Я махнув йому навзаєм, відтак повернувся й поплентався додому по моїх власних слідах. То було моє перше побачення з Ваєрменом.

— 2 —

Останньою думкою перед сном мені майнуло, що на другий день Нового року я, певне, так кульгатиму, що навряд чи взагалі зможу ходити. Приємно було з’ясувати, що сталося зовсім не так; схоже, гаряча ванна зняла залишки заціпеніння.

Тож наступного ранку я знову рушив на прогулянку. Без цілі; без новорічних настановлень; без Гри в Числа. Просто гуляє собі дядько пляжем, іноді наближаючись до тихого плескоту прибою, а пташки-цвіріньки пурхають угору плямистою хмарою. Де-не-де я підбирав мушлю і клав її собі до кишені (за тиждень я носитиму з собою пластиковий пакет для знайдених скарбів). Коли я наблизився достатньо, щоб детальніше розгледіти кремезного чоловіка — сьогодні він був у синій сорочці і штанах хакі, схоже, що босий, — я знову розвернувся й пішов до Великої Ружі. Але перед тим махнув йому й отримав помах у відповідь.

Так почалися мої справжні Великі Пляжні Прогулянки. Кожного пополудня вони трохи довшали, і кожного разу я бачив кремезного чоловіка на смугастому пляжному стільці трохи детальніше. Я зрозумів, що, очевидно, він має свій режим; уранці він з’являвся зі старою леді, штовхаючи її візок по дерев’яному хіднику, якого я раніше не міг розгледіти від Великої Ружі. Після обіду він виходив сам. Він ніколи не знімав сорочки, але його руки й обличчя були чорними, як старі меблі в традиційному помешканні. Біля нього на столику стояв високий бокал і глечик, в якому могли бути крижана вода, лимонад або джин з тоніком. Він завжди махав мені рукою; я завжди відповідав йому тим самим жестом.

Одного дня наприкінці січня, коли я скоротив відстань між нами десь до одної восьмої милі, на піску з’явився другий смугастий стілець. І другий бокал, порожній (але високий і страшенно заманливий), з’явився на столі. Коли я махнув йому, він спершу махнув мені у відповідь, а потім показав на порожній стілець.

— Дякую, але не сьогодні! — гукнув я.

— Чорт, ходи-но сюди! — гукнув він у відповідь. — Я доставлю тебе назад у візку для гольфу!

Я на це посміхнувся. Ілса була великою прибічницею гольф-візка, у ньому я міг би гасати туди-сюди по пляжу, лякаючи пташок.

— Це не входить до моєї стратегії гри, — крикнув я. — Надійде час і я сам дійду! Щоб там не було у тебе в глеку, тримай його холодним для мене!

— Роби як знаєш, мучачо! — відсалютував він мені. — Роби свій день, і хай твій день робить тебе!

Я пам’ятаю багато Ваєрменових приказок, але цей вислів у мене асоціюється з ним найсильніше, либонь тому, що я почув це від нього раніше, ніж взнав його ім’я, раніше, ніж потиснув йому руку: Роби свій день, і хай твій день робить тебе.

— 3 —

Не лише ходьба була досягненням Фрімантла в ту зиму; Фрімантл почав знову цікавитися смаком життя. І воно здалося йому диявольськи апетитним. Одної вітряної ночі, коли мушлі під домом, замість легкої бесіди, про щось сперечалися, я дійшов висновку: коли я впевнюся, що ці нові відчуття дійсно реальні, тоді я віднесу Ребу Ляльку-Контролерку-Люті на берег, обіллю її рідиною для розпалювання вугілля — і хай горить. Влаштую справжній вікінгівський похорон своєму іншому життю. А чому б збіса й ні?

Тим часом мене захопило малювання, мене тягнуло до нього, як цвіріньок і пеліканів до води. Через тиждень я вже жалкував, що просрав так багато часу з кольоровими олівцями. Я послав Ілсі мейл з подякою за те, що напоумила мене, і вона відповіла, що їй зайві були чиїсь консультації в цій справі. А ще вона написала, що «Колібрі» виступали у великій церкві в Потакеті [102], штат Род-Айленд — щось на кшталт стартового концерту в турне, — і прихожани просто ошаленіли, ляскали в долоні й волали алілуя. «Там люди добряче хилиталася в проходах, — писала вона. — Це у баптистів замість танців».

Тієї ж зими я близько потоваришував з Інтернетом у цілому й Гуглом зокрема, кликаючи однією рукою. Але коли дійшло до острова Дума, в і-неті не знайшлося нічого особливого, окрім мапи. Я міг би поритися довше й глибше, проте щось мені підказувало наразі відкласти мої питання. Що мене захопило найбільше, так це цікаві випадки, пов’язані з втратою кінцівок, а їх там було — достобіса.

Мушу сказати, що навіть увесь мій скепсис до того, на що виводив Гугл, не зовсім віднаджував мене від найбільш диких історій, бо сам я ніколи не мав сумнівів щодо мого власного досвіду, який вочевидь був пов’язаний з пережитим каліцтвом — історій про травми зони Брокі, втрати одної чи обох кінцівок. Я будь-якої миті, варто лиш захотіти, міг поглянути на свій малюнок, де я зобразив Карсона Джонса у майці з номером Торії Гантера, і також у мене не було сумнівів у тому, що містер Джонс придбав Ілсі обручку саме в крамниці «Зейлс». Менш конкретними доказами, проте для мене переконливими, були мої дедалі сюрреалістичніші картини. Каляки-маляки в блокноті біля телефону в моєму іншому житті не мали нічого спільного з примарними заходами сонця, які я малював тепер.

Я не був першим, хто, втративши частину тіла, отримав дещо інше. У містечку Фредонія у штаті Нью-Йорк лісоруб під час роботи відрізав собі руку, і врятувався тільки тим, що присмалив кровоточивий обрубок зап’ястя. Долоню він забрав додому, поклав у банку зі спиртом і заховав до погребу. Через три роки долоня, якої в нього й близько не було при зап’ясті, почала дуже мерзнути. Він пішов до льоху і там побачив, що віконце розбите і зимовий вітер віє прямо на банку, в якій плаває його відрізана долоня. Коли той колишній лісоруб переніс банку ближче до печі, відчуття крижаного холоду в нього зникло.

Один російський селянин з Тури, що в сибірській глибинці, у якійсь господарській машинерії втратив ліву руку по лікоть і решту свого життя був шукачем підземних джерел. Коли він опинявся на місці, під яким була вода, його відсутня рука холонула й мокріла. Судячи зі статей, що я прочитав (їх було три), він ніколи не помилявся.