Острiв Дума
Острiв Дума читать книгу онлайн
Едгар потрапляє в аварію. Він залишається живим, але з роздробленою ногою і без руки. Приступи неконтрольованої агресії змушують його покинути рідне місто. За порадою психіатра Едгар починає малювати. І виявляється, що, наче компенсуючи всі нещастя, доля наділяє його незвичайним талантом до живопису. Його картини можуть змінювати життя людей, які на них зображені. Едгар повертає зір своєму новому другу, виліковує стару жінку, що страждала на хворобу Альцгеймера. Але з кожним днем сила картин зростає, і Едгар вже не може її стримати. Дар виривається з-під контролю, це вже не дарунок долі – це страшна сила, яка здатна вбити найдорожче...
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Прошу, не з’їдь з дороги, — промовила Ілса. — Ми не дійдемо пішки. Мені дуже зле, а ти зовсім інвалід.
— Я не з’їду, Моніко, [97] — відповів я, але якраз в ту мить вона висунулася зі свого вікна, щоб знову зблювати, тож я не певен, чи вона почула мій жарт.
— 13 —
Потроху-помалу я здавав задом від того місця, де зупинилася Ілса, повторюючи собі хто не поспішає, той гарно везе та тихше їдеш — далі будеш. Моє стегно лементувало на кожному переїханому корчі фікусів-душителів, що порили дорогу. Я чув, як одно скрегочуть об машину гілки морського винограду. Люди Герца не зраділи б, але про них я думав найменше того полудня. Потроху-помалу світлішало, це нагорі рідшала рослинність. І то вже добре. І зір в мене також прояснився, притихла сверблячка в боці. От це було ще краще.
— Я вже бачу велику садибу огороджену стіною, — сказала Ілса, оглядаючись через плече.
— Тобі хоч трохи покращало?
— Либонь, трохи, хоча у шлунку все ще клекотить, ніби в пральні Майтага [98], — вона гучно відригнула. — О Господи, краще б я цього не говорила. — Вона висунулася з машини і знов зблювала, відтак зі сміхом й стогоном відкинулася на спинку крісла. Волосся жмуттям прилипло їй до лоба. — Я щойно полакувала бік твого авто. Прошу, зізнайся, що в тебе є шланг.
— Не переймайся. Сиди собі і просто повільно й глибоко дихай. Вона ледь змахнула рукою й заплющила очі.
Старої у величезному солом’яному капелюсі ніде не спостерігалося, але обидві половини залізних воріт стояли розчахнуті навстіж, так ніби в неї очікували на гостей. Чи вона знала, що нам треба буде розвернутись.
Я не витрачав часу на роздуми, а просто заїхав задом у ворота. На мить побачив мощений прохолодними блакитними кахлями двір, тенісний корт і величезні двостулкові двері з угвинченими в них залізними кільцями. Відтак я розвернувся носом додому. Ми доїхали туди за п’ять хвилин. Зір в мене знову став ясним, як вранці, коли я прокинувся, а то й кращим. Якщо не зважати на легке свербіння в правому боці, я почувався просто чудово.
Крім того, я відчував потужне бажання малювати. Не знав поки, що саме, але я буду знати, коли всядуся у Малій Ружі перед розгорнутим на мольберті альбомом. Я був певен цього.
— Я хочу помити машину, — сказала Ілса.
— Ти б краще лягла. Бо маєш вигляд до півсмерті побитої людини.
Вона відповіла змученою посмішкою.
— Пів — це краще, ніж нічого. Пам’ятаєш, мама любила так казати?
Я кивнув.
— Ну, а тепер іди, я сам помию, — і попрямував до північно го боку Великої Ружі, де на стіні висів змотаний шланг. — Там осе підключено й готове до використання.
— Ти певен, що ти сам у порядку?
— Я в нормі. Ти, мабуть, просто з’їла більше за мене того тунцевого салату.
Вона знов спромоглася на посмішку.
— Я завжди не була байдужа до власноруч зроблених страв. Тату, ти героїчно вивіз нас звідти. Я б тебе поцілувала, але в мене зараз такий віддих...
Я сам поцілував її. В лоба. Шкіра була холодною й вогкою.
— Марш у постіль, міс Булочко — це командирський наказ.
Вона пішла. Я відвернув кран і став поливати бік «шеві», роблячи це довше, ніж було потрібно, аби дати їй час міцно заснути. Так і сталося. Поглянувши крізь напівпрочинені двері меншої спальні, я побачив, що вона лежить на боці, спить, як спала в дитинстві: одну руку підклала під щоку, а коліно підтягнула собі майже під груди. Ми гадаємо, ніби змінюємося, а насправді зовсім ні — так каже Ваєрмен.
Може si, може no — і так каже Ваєрмен.
— 14 —
Щось підштовхувало мене — можливо, воно сиділо в мені з часу аварії, хоча напевне щось пристало до мене також на острівній дорозі, і тепер воно також підштовхувало мене. Я не пручався. Не певен, що взагалі зміг би йому опиратися, тож я й не намагався. Я був заінтригований.
Сумочка моєї дочки лежала на журнальному столику у вітальні. Я відкрив її, витяг портмоне і перегорнув фотокартки. При цьому почував себе трохи хамлом, проте лиш трохи. «Це зовсім не схоже на крадіжку», — запевняв я сам себе, хоча є багато способів крадійства, хіба не так?
Побачив фотокартку Карсона Джонса, яку вона показувала мені в аеропорті, але це було не те, що мені потрібно. Мені потрібен був не він сам. Мені потрібен був він з нею. Мені потрібне було фото, де вона з ним парою. І я таке знайшов. Позаду них виднілися ящики з огірками і кукурудзою, схоже, хтось сфотографував їх десь на придорожньому ринку. Вони стояли обійнявшись — усміхнені, молоді, красиві. Одна рука Карсона Джонса, певне, лежала на затягнутому в сині джинси опуклому задку моєї дочки. О ти, навіжений християнин. Права рука мені ще свербіла, поколювала повільними вогняними мурашками. Я почесав її, почесав крізь неї, і в тисячний раз дістав свої ребра. Ця фотокартка також була в захисній пластиковій плівці. Я її витяг, нервово — як грабіжник на першому в його житті ділі — озирнувся через плече на напівпрочинені двері кімнати, де спала Ілса, відтак перевернув фото.
Чи міг я довіряти поклоннику, котрий називає мою дочку Динькою, а сам підписується Смайлі-Сміхованцем? Гадаю, ні. Можливо, це нечемно, але ні — я вважав навпаки. Хай там як, а я знайшов те, що шукав. Не одного, а обох. Я знову перевернув фото, заплющив очі й уявив собі, ніби торкаюся кольорових образів на ньому правою рукою. Хоча відчуття доторку було зовсім не уявним; гадаю, про це навіть зайве казати.
Минув якийсь час — не знаю точно скільки часу спливло — я повернув фотокартку до її пластикової оболонки і засунув портмоне під паперові серветки й косметику на ту ж глибину, звідки його попередньо витяг. Відтак знову поклав сумочку на журнальний столик і пішов до своєї спальні взяти Ребу Ляльку-Контролерку-Люті. Затиснувши її під пахвою кукси, я пошкандибав нагору до Малої Ружі. Пам’ятаю, повторював собі: «Я зроблю з тебе Моніку Селеш [99]», — всадовлюючи Ребу перед вікном, хоча з тим же успіхом вона могла бути Монікою Голдстайн [100]; коли йдеться про пам’ять, ми всі займаємося підтасовкою. Євангеліє від Ваєрмена.
Зараз я набагато краще, ніж мені того хотілося б, розумію все, що тоді відбувалося на Думі, але саме той пополудень бачиться мені дуже непевним. Пам’ятаю лише, що мене охопила манія малювання, і що, поки я працював, скажена сверблячка пощезла геть з моєї неіснуючої руки; але я не пригадую, а знаю майже точно, що червоняста імла, яка в ті дні завжди застила мені зір, коли я був втомлений, кудись наразі зникла.
Не знаю, скільки часу я перебував у тому стані. Гадаю, що довгенько. Так довго, що коли закінчив, я був знесилений і зголоднілий.
Я зійшов вниз і просто біля холодильника нажерся м’яса разом із памороззю. Не хотів робити собі сандвіч, бо не хотів, аби Ілса взнала, що я так гарно почувався, що аж їсти захотів. Хай вона так і вважає, ніби причиною наших неприємностей був несвіжий майонез. Таким чином ми не витрачатимемо часу на пошуки інших пояснень.
Бо жодне з інших пояснень не здавалося мені раціональним.
Виївши півпачки різаної салямі, запивши ковбасу півпінтою солодкого чаю, я пішов до своєї спальні, впав у ліжко і провалився у безтямний сон.
— 15 —
Захід сонця.
Іноді мені здається, що найчистіші мої спогади про острів Дума — це помаранчеві небеса, кров’яніючі зі споду і блякнучі на вершечку, між зеленню і чорнотою. Того вечора я прокинувся, коли черговий славний день доходив свого кінця. Спираючись на костур, я, затинаючись і тремтячи (перші десять хвилин завжди були найгірші), пошкандибав до великої вітальні. Двері до Ілсиної кімнати були прочинені, її ліжко стояло порожнє.