Аутсайдери
Аутсайдери читать книгу онлайн
Чи легко бути аутсайдером? Постійно думати, що весь світ проти тебе? А коли в житті настає чергова чорна смуга, чи траплялося вам запитувати себе: «Невже може бути ще гірше?»
Інколи краще не шукати відповіді. Бо вона може бути ствердною.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Що ти мав на увазі? То не моя мати?
— Ні. Т-тво-оєї матері тут немає.
— Але хто ж це тоді? — крижаний страх дедалі сильніше стискав груди.
— Вона… з них.
«Ми що, прямуємо до школи?» — запитав хлопчик сам у себе, коли вдруге за сьогодні побачив «Діброву». Але товстун перевів його через вулицю й потяг у якийсь провулок, що поступово перетворився на широку стежину. Максим помітив, що вона створена колесами багатьох автомобілів, які колись тут проїжджали. Стежка поступово заглиблювалася в ліс, і, озирнувшись, він побачив лише шматочок міста у просвіті між сосновими стовбурами.
— Я не розумію, — знову заговорив він до свого дивакуватого проводиря. — З кого — «з них»? Там залишився мій батько!
— Вона… заб-б-бере його. Усіх вас забе-еруть.
Слухаючи нерозбірливе бурмотіння Гришка, він поступово починав розуміти. Невже все насправді так? А якщо цей дурник вигадує?
— Не п-послухали Григорія… Ніхто н-не слухав…
— Куди ми йдемо? — почав пручатися Максим, проте пальці товстуна тримали міцно.
— М-майже п-прийшли.
Між сосен майнула збита з дошок кособока халупа. Товстун махнув рукою в її бік:
— Моя. Григорій живе.
— Ти тут живеш? Ти це хотів мені показати?
— Н-ні, інше. Сюди.
Дерева розступилися, і за кілька кроків сонце знову вдарило в очі. Гришко нарешті зупинився й відпустив Максима. Він підвів руку у вказівному жесті:
— Ось.
Хлопчик зрозумів, що це було міське звалище. Але зрозумів підсвідомо, бо всю його увагу поглинуло інше.
За кілька кроків від нього у землі була глибока яма чи котлован. Але замість звичайного сміття (одного разу під час прогулювання ненависних уроків йому довелося опинитися на київському звалищі, тому він знав, як воно виглядає і що в ньому має бути) — цей байрак був забитий автомобілями. Вони утворювали велетенську металеву купу, що здіймалася майже до країв ями. Деякі з машин були геть потрощені, деякі майже цілі, якщо не рахувати вибитого скла та зірваних бамперів. Було важко сказати, скільки їх тут. Кілька десятків… Різних кольорів і різних марок. Ті, що лежали нижче, були дірявими й проіржавілими, і схоже, що спочивали тут не перший рік. Від цього видовища Максим на мить забув про все інше, так і закляк із відкритим ротом. Потім той страх, що досі приспано кублився в душі, почав торкати його спину своїми крижаними голками. Одне жахливе припущення змінювало інше, і він безпорадно глянув на Гришка.
— Усі, що п-приїздили, — відповів дурник на його мовчазне питання. — Коли вво-н-ни потрапили у п-пастку, всі скидали сюди свої м-машини. Б-бо самі с-с…ставали іншими.
— Боже мій, — прошепотів Максим і не почув свого голосу.
— Так, так, їм с-сподобалося, вони залишилися й стали усіма… стали з ними одним…
Гришкові слова відійшли на задній план, а в голові раптом зблиснуло припущення, яке могло бути єдино правильним. Він згадав страшне оповідання, яке читав колись дуже давно. Одна з історій Рея Бредбері з «Марсіанських хронік» про космічну експедицію із Землі, яка прилітає на Марс, і кожен член команди зустрічає там усіх своїх родичів, котрі вже давно померли. Зачаровані раптовими спогадами дитинства, земляни втрачають пильність, і тієї ж ночі всі ці рідні та знайомі перетворюються на монстрів і вбивають увесь екіпаж. Тоді ця оповідка налякала його до нестями, але зараз, коли він почав порівнювати своє становище із фантастичною історією, жах ставав справжнім, а не навіяним цікаво написаною книжкою. А якщо і в Ковильці все приблизно так відбувається?.. Так, але навпаки… Ні, хоч би ким були мешканці містечка, вбивати їх вони не збиралися, інакше зробили б це ще вночі.
— Бо вони ставали іншими, — повторив він Гришкові слова. — Яка ж метаморфоза з ними сталася? Вони потрапляли сюди, і… І їх брали в полон тим, про що вони мріяли, — була власна відповідь.
Так, бо в цьому місті вміють читати думки. Зовсім як у тій книжці…
Тут він пригадав останні слова матері в лікарні, коли вважав, що вона марить… «Стережися мого обличчя, синку!» Невже вона тоді якимось чином побачила все це? Зараз її слова набували нового, моторошного змісту.
Максим залишив батька з істотою, яка прикидається його дружиною. Чи означає це, що тоді він бачив батька, справжнього батька, востаннє?
— Ні, — вирвався з грудей відчайдушний стогін. — Ні, не буває так! Не може бути, це ж реальне життя, а не книжки!
Хотілося сподіватися, що все це виявиться лише неймовірним збігом обставин, і насправді ніякої загрози немає. Але як це перевірити?
Він подивився на Гришка. Той стояв поруч, звісивши руки, і співчутливо позирав на хлопчика.
— Ти не міг нікому допомогти, так? — тихо промовив Максим. — Бо тобі все одно ніхто б не повірив…
Гришко похитав головою, насупившись.
— Але чому ти не такий, як інші? Чому вони не чіпають тебе?
Товстун повів плечима — мабуть, він і сам не знав відповіді.
Максим узяв його за руку й запитав:
— Як нам усім вибратися звідси? Ми ще можемо втекти?
— Усі не мо-жуть, — заперечно хитнув головою той. — П-пізно, їм уже т-тут подобається. Т-тікай сам. Туди, — він указав на стіну лісу на протилежному кінці ями. — Я проведу, т-тільки тут можна.
— Я повертаюся в місто, — відказав Максим.
— Ні! — Гришко вхопив його за плечі. — Ні, н-не можна у місто! Вони вже ззнають! Тікати! По-покажу с-стежку, більше д-дороги немає!
— Там тато! — закричав хлопчик у відповідь. — Я не можу сам! Куди я піду?
— Ні, не в місто! — схлипнув божевільний. — Треба т-тікати, поки ще…
Їхню суперечку раптом обірвало гарчання машини, яка поступово наближалася.
24
Ступивши на кам’яні східці будинку культури точнісінько в зазначений час, Симон мимоволі повернувся спогадами до позавчорашнього вечора. Знову вечірка… Але цього разу він на ній головний гість. Чи не дивно? «Замбіцький, сучий ти сину, — подумалося йому. — Бачив би ти мене зараз…»
На дошці перед дверима красувався намальований гуашшю плакат: «Ковильці! Запрошуємо вас на урочисту зустріч із відомим письменником Симоном Сичем! Уперше в нашому місті! Початок о 14.00». Він подумки усміхнувся. У швидкості цим хлопцям не відмовиш. Відчуття було, як у старому анекдоті: «Здається, життя налагоджується…» Куди вже краще — це ж просто вершина всіх мрій. Нарешті він отримав визнання, і байдуже, що лише в межах цього маленького містечка. Ні, недарма він сюди потрапив. Приємно після стількох років бачити, що нарешті твій труд оцінений, як треба, а ти сам ще не пішов у забуття.
Він потягнув на себе латунну ручку важких дерев’яних дверей і зазирнув усередину. У цей же момент вибухнули оплески, і на мить він закляк на місці, зовсім такого не очікуючи. У просторому світлому фойє було повно народу, звичайнісіньких людей з провінції, одягнених у таку ж звичайнісіньку одежу. Звісно, це неможливо, але здавалося, що тут зібралася половина мешканців Ковильця. Декого з них він уже зустрічав, блукаючи вулицями. Також він примітив Олесю, продавщицю з «Діброви». І увесь цей люд захоплено дивився на нього й аплодував. Симон зніяковіло оглянув натовп, раптом відчувши бажання зайтися в реготі. Цей захід видавався пародійною протилежністю тому, минулому, звідки його викинули коліном під зад. А тут усі погляди спрямовані на нього, як на Нобелівського лауреата. Бракує хіба що спалахів фотокамер. Він не витримав і засміявся.
Від публіки відокремилася постать Метлуха. Напевно, той був єдиним, хто вдягнув костюма — не Версаче, звісно, але найкраще, що міг собі дозволити міський голова. Він підійшов до Симона й жестом запросив його всередину.
— Ось і він, панове! — виголосив Метлух до глядачів, геть як справжній конферансьє. Ті відповіли ще одним вибухом оплесків та окремими схвальними вигуками. — «Симон Сич власною персоною!»
Натовп розступився, коли голова повів письменника до невеликого майданчика для виступів біля протилежної стіни. У центрі фойє Симон побачив кілька зсунутих в один ряд столів, які буквально ломилися від різноманітних харчів та пляшок із вином і горілкою. Він рефлекторно ковтнув слину. Коли ж вони встигли організувати такий бенкет?