Зона покриття

— Не можу, — сказала вона. — Не зараз. Мабуть, я занадто втомлена. Хочу спати. І скинути нарешті цю сукню. Вмитися, мабуть, не вдасться, в усякому разі не так, як слід, та я ладна що завгодно віддати, аби тільки скинути цю кляту сукню. Вона смердить потом і кров'ю. — Вона крутонула кросівку, що закружляла біля зіжмаканого паперу, на якому лежав ледь початий бутерброд. — І моєю матір'ю вона пахне. Її парфумами.

Якусь хвилю всі мовчали. Клай почувався геть розгубленим. Він миттєво уявив картину: Аліса без сукні, у білому ліфчику та трусиках, з широко розкритими й глибоко запалими очима, у яких більше немає життя, що робить її схожою на паперову ляльку. Уява художника, завжди кваплива і послужлива, домалювала до плечей і ніг зображення паперові ярлики. Воно шокувало, але не через свою сексуальність, а через її нестачу. Десь удалині, дуже тихо, зі слабким звуком фуумп щось вибухнуло.

Том порушив мовчанку, і Клай був йому безмежно вдячний за це.

— Б'юся об заклад, що мої джинси тобі підійдуть, якщо ти підкотиш їх унизу. — Він підвівся. — Знаєш що, я думаю, у них тобі буде навіть прикольно — так виглядав би Гек Фіни у «Великій ріці» [18], якби її поставили в школі для дівчаток. Ходімо нагору. Я викладу речі, які ти зможеш одягти вранці, а спати ми тебе покладемо в кімнаті для гостей. У мене повно піжам, цілий клондайк. Хочеш взяти лампу?

— Але... Може, вистачить ліхтарика? Як ти вважаєш?

— Так, — підтвердив Том. Він узяв одного ліхтарика, а іншого дав їй. Коли вона взяла зі столу маленьку кросівку, він, схоже, збирався щось сказати, але потім передумав. — Можеш ще й помитися. Можливо, води буде малувато, але в трубах все одно щось залишилося, хоч і немає електрики. Миску набрати зможемо, я впевнений. — Він подивився на Клая через її голову. — Я завжди тримаю в підвалі ящик із пляшками води, тому пити нам буде що.

Клай кивнув.

— Гарних снів, Алісо, — сказав він.

— Тобі теж, — нерішуче відповіла вона, а тоді ще більш непевно додала: — Приємно було познайомитися.

Том відчинив перед нею двері. Промені їхніх ліхтариків затанцювали у темряві, й двері знову зачинилися. Клай чув їхні кроки на сходах, а тоді над головою. Почув, як тече вода. Він чекав, що ось-ось почує шум у трубах, але вода перестала текти ще до того, як пішло повітря. Миску, як сказав Том, — от і все, що їй вдалося ' набрати. Клай теж хотів змити з себе кров і бруд — і Том напевно, думав він, гадаючи, що на цьому поверсі також мусив бути туалет, і якщо Том у своїх особистих звичках був так само охайний, як і у ставленні до власної персони, то вода в унітазі мусила бути чистою. А крім того, звісно, залишалася ще вода в бачку.

Рафер стрибнув на Томів стілець і почав умиватися в білому світлі гасової лампи. Його муркіт не могло заглушити навіть невпинне тихе шипіння лампи. На думку Рафа, життя й досі було спокійним.

Клай подумав про те, як Аліса крутила крихітну кросівку, і майже ліниво прикинув, чи може у п'ятнадцятирічної дівчини статися нервовий розлад.

— Не будь дурником, — звернувся він до кота. — Авжеж, може. Таке трапляється на кожному кроці. Фільми про це очолюють хіт-паради тижня.

Рафер глянув на нього своїми мудрими зеленими очима і знову заходився облизувати лапу. «Ще щось мені розкажи, — наче промовляли ці очі. — Тебе у дитинстві лупцювали? Думав про те, щоб пересипати з матір'ю?»

Вона пахне моєю матір'ю. Її парфумами.

Аліса як паперова лялька, з ярличками, що стирчать з плечей і ніг.

«Не будь дурррником, — говорили зелені очі Рафера. — Ярррлички чіпляють на одяг, а не на ляльок. Що ти за художник?»

— Безробітний, — відповів він. — Чому б тобі не заткнутися? — Він заплющив очі, але стало ще гірше. Тепер очі Рафера плавали у темряві окремо від тіла, як очі Чеширського кота у Льюїса Керролла: «У нас у всіх не всі вдома, люба Алісо». І Клай досі чув муркіт під рівномірне шипіння гасової лампи.

Тома не було п'ятнадцять хвилин. Повернувшись, він безцеремонно скинув Рафа зі свого стільця і рішуче відкусив великий шматок від свого бутерброда.

—  Вона заснула, — повідомив він. — Перевдяглася у мою піжаму, поки я чекав у холі, а тоді ми викинули сукню в смітник. По-моєму, її зморило через сорок секунд по тому, як голова опинилася на подушці. Викинута сукня розставила всі крапки над «і», я певний цього. — Запала невеличка мовчанка. — Від тої сукні справді тхнуло.

— Поки тебе не було, — почав Клай, — я висунув кандидатуру Рафа у президенти Сполучених Штатів. Його обрали більшістю голосів.

— Чудово, — сказав Том. — Мудрий вибір. Хто голосував?

— Мільйони. Усі, хто ще не з'їхав з глузду. Вони прислали бюлетені подумки. — Клай широко розкрив очі й постукав себе пальцем по скроні. — Я можу читати думки.

Том перестав жувати, потім знову почав... але повільно.

— Знаєш, — сказав він, — за таких обставин це не так вже й смішно.

Клай зітхнув, відсьорбнув чаю з льодом і змусив себе з'їсти ще трохи бутерброда. Він наказав собі думати про нього як про бензин для тіла, якщо це треба, аби проковтнути їжу.

— Так. Мабуть, не смішно. Вибач.

Перед тим як ковтнути чаю, Том нахилив свою склянку в його бік.

— Усе нормально. Я високо ціную твої зусилля. Скажи, де твій портфель?

— Кинув його на веранді. Хотів, щоб обидві мої руки були вільними, коли ми йтимемо твоїм «коридором смерті».

—  Тоді все гаразд. Слухай, Клаю, мені страшенно шкода, що так вийшло з твоєю сім'єю...

— Не шкодуй завчасно, — відповів Клай трохи різкувато. — Поки ще нема про що шкодувати.

—  ...але я справді тішуся, що зустрів тебе. Це все, що я хотів сказати.

— Навзаєм, — сказав Клай. — Я радий, що знайшлося тихе місце, де можна переночувати. Впевнений, що Аліса теж рада.

— Поки Молден не став гучним місцем і не згорів дотла у нас під носом.

Клай кивнув, слабо посміхнувшись.

— Поки. Ти забрав у неї ту страшну маленьку штуку?

— Ні. Вона лягла з нею спати, як із... плюшевим ведмедиком, чи що. Завтра їй буде набагато ліпше, якщо вночі вона не прокидатиметься.

— Думаєш, вона спатиме до ранку?

— Ні, — відповів Том. — Але на випадок, якщо вона прокинеться налякана, я всю ніч буду поруч із нею. Під однією ковдрою, якщо це допоможе. Ти ж знаєш, що зі мною вона в безпеці, правда?

— Так. — Клай знав, що з ним самим вона теж була б в безпеці, але зрозумів, що має на увазі Том. — Завтра на світанку я вирушаю на північ. Мабуть, було 6 краще, якби ви з Алісою пішли зі мною.

Том трохи подумав про це і запитав:

— А як щодо її батька?

— Вона сказала, що він, цитую: «дуже самостійний». Найбільше її непокоїло те, чи зготує він собі на обід. Судячи з її слів, вона не готова взнати правду. Авжеж, нам доведеться запитати, як вона хоче вчинити, але я волію, щоб вона була з нами, і не хочу йти на захід у ті промислові міста.

— Тобі геть не хочеться йти на захід.

— Так, — зізнався Клай.

Він думав, що Том сперечатиметься, але цього не сталося.

— А як щодо сьогоднішньої ночі? Думаєш, треба спати по черзі?

Досі Клаєві це навіть не спало на думку.

— Не знаю, чи це матиме сенс. Якщо ошалілий натовп увірветься на Салем-стрит, розмахуючи пістолетами й смолоскипами, що ми зможемо вдіяти? — спитав він.

— Сховатися у підвалі?

Клай поміркував над цим. Спуститися в підвал означало для нього вжити найбільш крайній захід із усіх, до яких можна було вдатися, — бункерний захист, — але завжди був шанс, що гіпотетичний ошалілий натовп, про який ішлося, подумає, що будинок порожній, і промчить повз нього. Це краще, ніж стати жертвами різні в кухні. Можливо, після того як вони стануть свідками групового зґвалтування Аліси.

«До цього не дійде, — стривожено подумав він. — Ти просто губишся у здогадах, ось і все. Трусишся зі страху в темряві. До цього не дійде».