Проклятi

Моя мама повідомила б вам, що я занадто балакуча, і можу розповісти будь про що. Наказала б мені: «Медісон, припини поводитися так, наче знаєш все на світі». Аргументувала б: «Ти тепер мертва, отже, заспокойся».

Мабуть, той факт, що я мертва, приніс гігантське полегшення моєму татові; принаймні тепер йому не треба побоюватися, що я ускладню йому життя несподіваною вагітністю. Тато зазвичай казав: «Медісон, який би чоловік не опинився, врешті-решт, із тобою, він неодмінно отримає по повній». Якби тато знав…

Коли в мене здохла золота рибка, Пан Вертун, ми змили його в унітаз. Коли здохло моє кошеня, Тигр, я спробувала зробити те саме і з ним, але в результаті нам довелося викликати водопровідника, щоб пробити труби. Ну й бруду було. Бідолашний Тигр. Коли померла я — мені не хотілося б удаватися в подробиці, але, скажімо, такий собі пан Мак Збоченець, гробар, побачив мене оголеною, і викачав із мене всю кров, і увійшов у бозна-який збочений фізичний контакт із моїм невинним тринадцятирічним тілом. Можете вважати мене балакучою, але ж смерть — найбільший жарт усіх часів. Скільки грошей матінка викинула на перукарів і уроки танців для мене, і ось — мені доводиться терпіти миття гарячою слиною, що тече з язика якогось пузатого розбещеного робітника похоронного бюро.

Одне можу сказати: коли помираєш, то доводиться розпрощатися з вимогами щодо меж і особистого простору. Спробуйте зрозуміти одне: я вмерла не тому, що була занадто ледачою для того, щоб жити. І не для того я вмерла, щоб покарати свою родину. Отже, скільки б я не сварила батьків, не треба вважати, ніби я їх ненавиділа. Так, деякий час я вешталася поряд, дивлячись, як мама згинається над ноутбуком і натискає клавіші Ctrl, Alt і L, замикаючи двері моєї спальні в Римі, моєї кімнати в Афінах, усіх моїх кімнат по всьому світові. Після цього вона знову застукала по клавішах, щоб закрити завіси, і прикрутити кондиціонер, і увімкнути електростатичну фільтрацію повітря, щоб жодної порошинки не сіло на моїх ляльок, і одяг, і опудал. Зрозуміло, я мала б дуже сумувати за батьками — більше, ніж вони за мною, особливо коли пригадати, що вони любили мене лише тринадцять років, у той час коли я любила їх усе своє життя. Вибачте, що не затрималася надовше, але я не хочу бути мертвою і просто спостерігати за всіма, водночас охолоджуючи кімнати, блимаючи освітленням і смикаючи завіси. Я не хочу бути просто спостерігачкою-вуаєристкою.

Так, це нечесно, але на землі ми відчуваємо себе наче в Пеклі лише через свої очікування, що тут має бути Рай. Але земля — це лише земля. Мрець — це лише мрець. Та ви дуже скоро й самі дізнаєтеся. Якщо ви навіть дуже засмутитеся, ситуацію цим не виправити.

Розділ другий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, не думай, що у Пеклі мені не подобається. Ні, насправді тут пречудово.
Набагато краще, ніж я очікувала. Чесно, не можна не помітити, що ти дуже важко і дуже довго працював, щоб зробити все це: замутив, закрутив цілі океани пекуче-гарячого блювотиння, нагнав смердючого запаху сірки, витворив хмари гудючої мошкари».

Коли моя версія Пекла вас не вразила, будь ласка, вважайте це моїм і тільки моїм недоліком. Тобто: що мені насправді відомо? Певно, будь-яка доросла людина нареготалася б до всирачки, побачивши летючих кажанів-вампірів і величні каскадні водоспади екскрементів. Безперечно, я сама винна, оскільки, якщо я й уявляла собі колись Пекло, то воно було вогненною версією класичного голлівудського шедевру: «Клуб „Сніданок“», заселений, нумо пригадаймо, душею компанії, гарненькою капітанкою групи підтримки, наркоманом-бунтівником, дурнуватим качком, самозакоханим розумником і психопатом-людиноненависником, — усіх їх на знак покарання замкнули разом у шкільній бібліотеці у звичайнісіньку в інших смислах суботу, от тільки всі стільці й книги палають вогнем.

Так, можливо, ви живі, і серед вас є геї, чи старі, чи мексиканці, і через це ви бундючитеся переді мною, але тільки поміркуйте: мені насправді довелося прокинутися першого дня в Пеклі, отже, і вам доведеться сприйняти на віру все, що я про нього розповім. Так, це нечесно, але можете забути про міфічний тунель з яскравого, примарно-білого світла, і про обійми давно померлих дідуся й бабусі; мабуть, інші й розповідали вам про цю щасливу мить, але пригадайте той факт, що всі ці люди досі живі чи залишались живими достатньо довго, щоб розповісти про несподівану зустріч. Що я маю на увазі: ці люди пережили те, що має конкретну назву: «досвід поза тілом». Я ж, з іншого боку, зараз мертва, кров мою давнісінько відкачали, і хробаки бозна-скільки часу плямкають мною. На мій погляд, це робить мене найбільш авторитетною особою. Інші люди, як-от славетний італійський поет Данте Аліґ'єрі (з жалем вимушена повідомити), просто вивалили на читацьку аудиторію чималу купу солоденького та манірного чтива.

Отже, можете не звертати уваги на мій опис Пекла — але на власний ризик.

Перш за все, ви прокидаєтесь на кам'яній підлозі, у достатньо гнітючій тюремній камері, що складається зі сталевих ґрат; суворо попереджаю: нічого не торкайтеся. Ґрати цієї камери вкриті брудом. Коли ж ви випадково торкнетеся їх — хоча вони здаються досить липкими від плісняви й чиєїсь крові, — у жодному разі не торкайтеся обличчя (чи одежі), навіть коли ви неодмінно бажаєте залишитися чистими аж до самого Судного дня.

І в жодному разі не їжте цукерок, що розкидані по всій підлозі.

Яким саме чином я потрапила до геєни, мені не зовсім зрозуміло. Я пригадую, що бачила шофера: він стояв на узбіччі біля великого чорного лімузина «Лінкольн» і тримав у руках картонку із написом — це моє ім'я, MEДІСОН СПЕНСЕР, написане величезними літерами і жахливим почерком. На шоферові — такі люди ніколи не розмовляють англійською — були дзеркальні сонцезахисні окуляри та кашкет із козирком, тож більша частина його обличчя залишалась прихованою. Я пам'ятаю, як він відчинив задні дверцята, пропонуючи мені сісти до лімузина; після цього відбулася тривала подорож, причому віконця були так сильно тоновані, що я не розрізнила жодних деталей зовнішнього світу; утім, я щойно подумала, що то була звичайнісінька подорож, яку я робила трильйони разів, від аеропорту до міста. Не можу присягнутися, чи саме цей лімузин привіз мене до Пекла, але наступне, що я пам'ятаю, — оця брудна клітка, яку я вже згадувала.

Мабуть, прокинулась я через чиїсь пронизливі крики; у Пеклі завжди хтось кричить. Всі, хто колись літав із Лондона до Сіднея, сидячи поряд із крикливою дитиною, може дуже добре уявити собі оточення в Пеклі. Коли вам знайоме багаточасове, майже нескінченне очікування незрозуміло чого серед чужинців, у натовпі, то для вас Пекло стане одним довгим, ностальгічним нападом дежавю. Особливо за умови, що під час польоту ви зазвичай дивились «Англійського пацієнта» чи, ще гірше, «Фортепіано». Для вас Пекло ніколи не буде схожим на «Клуб „Сніданок“». Щодо запаху, то в Пеклі і близько так не смердить, як у Неаполі влітку, під час страйкування прибиральників.

Якщо вам це цікаво, то зазвичай люди в Пеклі просто кричать — аби почути власний голос і згаяти час. Утім, скарги на Пекло здаються мені трохи очевидними і такими, що мають потурати власним бажанням. Пекло — просто досвід, який ми отримуємо, пречудово розуміючи, що це жахливо, і насправді задоволення полягає саме у шкідливості цього досвіду: як, наприклад, їсти в інтернаті напівфабрикати фірми «Свенсон» — пиріжки з куркою чи біфштекс, коли в кухаря вихідний. Чи у поїданні геть усього в Шотландії. Дозвольте мені насмілитися зазначити, що єдина причина того, чому ми витрачаємо час на певні речі, такі, як перегляд телеверсії «Долини ляльок», полягає у задоволенні від розуміння їх насправді дуже низької якості. На відміну від них, «Англійський пацієнт» відчайдушно намагається продемонструвати нам якусь глибину, результатом чого стає його болісна нудність. Пробачте мою багатослівність: колись щось і примушує нас сприймати землю як Пекло, так це наші міркування проте, ніби вона має бути Раєм. Але земля — це земля. Пекло — це Пекло. Отже, годі скиглити й влаштовувати котячі концерти.