Проклятi

Ах, ті славетні дні, коли в мене все ще було віддзеркалення…

Сатано, я не жартую, правда. Будь ласка, поклянись, що ти про це ані пари з вуст.

До п'ятої ночі самотнього існування в гуртожитку я, гола, вже відвідала хімічну лабораторію; посиділа гола за своєю партою в класі романських мов; і постояла гола на кафедрі, на чолі обідньої зали, де зазвичай обідали видатні професори.

Отже, визнаючи, що я мертва, і що не люблю свого тіла, і що в мене знижене відчуття власної цінності, я дуже добре розумію, що мій ризикований нічний ексгібіціонізм і жага Ґорана є симптомами сексуальності, що розвивається. Нічне повітря на моїй шкірі… на всій моїй шкірі, і на сосках також; і текстура стількох звичайних предметів: дерев'яних парт, килимів на сходах, кахлів у передпокоях — без звичних покрить із шовку чи нейлону, що втручаються, — відчуття було просто неймовірним. За кожним поворотом, здається, ховався охоронець — незнайомець у формі, у відполірованих черевиках. Я уявляла собі, що в кожного сторожа є блискучий значок, а також пістолет у кобурі на поясі. Скоріше за все, це був чийсь швейцарський тато або дідусь із вусами, але я уявляла собі Ґорана. Ґорана, із наручниками на ремені. Ґорана, чиї задумливі очі ховалися за темними тоталітарними окулярами. Будь-якої миті мене може викрити промінь світла з ліхтарика — саме ті місця, які я завжди приховувала. Мене відведуть до директора й виженуть зі школи. Всі про це дізнаються.

У своїх оголених мандрах я подовгу стояла біля стелажів у бібліотеці, що пахли шкірою, і уважно роздивлялася книги, гуляючи босоніж холодною мармуровою підлогою. Я плавала без купальника у басейні. Користуючись лише світлом місяця, я крадькома заходила до кухонь, що сяяли нержавіючою сталлю, і сиділа по-турецьки на бетонній підлозі та їла шоколадне морозиво, доки не починала тремтіти від накопиченого холоду. Гнучка, як тварина… фея… дикунка… Я заходила до каплички й виставляла свою плотську сутність перед вівтарем. Картини й статуї Діви Марії там завжди були так густо прикриті одягом і вуаллю, і прикрашені коронами, і навантажені коштовностями. А от на зображеннях Христа рідко було вдягнено щось окрім тернистого ореолу й дуже маленької пов'язки на стегнах. Сидячи у передньому ряду, я відчувала легке всмоктування моїх голих стегон відполірованим деревом.

На початку другого тижня самотності я вже спала вдень та блукала sans apparel вночі. Оголеною я відвідала майже кожну кімнату, прогулялася всіма коридорами та пропарювальними тунелями, зайшла до кожного приміщення, двері до якого були незамкнені; утім, виходити назовні я ще не ризикувала. Бо за вікнами падав сніг, укриваючи все товстим шаром і відбиваючи місячне світло в будинок. Тепер навіть будинки здавалися занадто одягненими. У цей час я вже давно спала оголеною. Я ходила, і їла, і читала оголеною так часто, що збудження від цього вже випарувалося. Навіть читаючи «Навіки твоя, Ембер» з оголеними цицьками я не відчувала насолоди від порушення заборони. Єдиний шлях відновити, повернути його — піти надвір і стояти оголеною під зірками, чи огорнутись падаючим снігом і залишити відбитки босих ніг у кучугурах.

Деякі дівчата, наскільки мені відомо, крали в магазинах, щоб зловити подібний кайф від статевої зрілості. Дехто з дівчат брехали чи різали вени бритвами.

Ні, це нечесно, але однієї миті ти пробираєшся крізь чистий сніг, тонеш по щиколотку в ідеальних пустищах снігових кучугур, що оточують приватну школу-інтернат для дівчат поблизу Локарно, а вже через кілька днів ти вперто продираєшся крізь трясовину нескінченних викинутих відрізків нігтів, навіки скинута до вогненного Пекла.

Під час тих різдвяних канікул, які я провела сама-самісінька, коли я вперше вийшла з гуртожитку, виходячи у сніжну ніч, моя шкіра відчувала торкання кожної окремої сніжинки. Від холодного повітря волосся в мене ставало дибки, а соски на грудях затверділи, і кожен фолікул на руках і ногах перетворився на крихітний клітор, і кожна клітинка тіла пробудилась і чекала у повній готовності. Ідучи по снігу, я тримала руки просто перед собою, передражнюючи ходу давньоєгипетських мумій, які повстають зі своїх кам'яних могил у старих фільмах жахів. Руки я повернула долонями донизу, пальці вільно звисали, і я незграбно йшла, точнісінько як чудовисько Франкенштейна, коли воно тільки-но постало до життя в чорно-білому фільмі фірми «Юніверсалз». Я про всяк випадок підготувала собі виправдання: наче я ходжу уві сні. Мій парасомнічний захист. Так я і йшла, крок за кроком, все далі у сніг, що падав, у темряву, холодну, наче шоколадне морозиво, витягнувши руки вперед, немов лунатик із мультфільму, тільки оголений. Під обстрілом кристалів льоду, прикидаючись сплячою, але насправді більш пробуджена, ніж коли-небудь раніше. Кожна волосинка і клітинка насторожені, болючі, перелякані. Живі.

Мене охопило збудження від того, що до всіх частин мого тіла торкались водночас. Розумієте, я хотіла, щоб мене розкрили. Я хотіла, щоб мене побачили в найвищий момент статевої могутності — могутності Лоліти, з цицьками, що стирчать, голозадої, із дитячої порнографії, що заборонена законом. Коли б мене знайшов сторож, я би просто прикинулася присоромленою. На той час за плечима в мене був довгий шлях відчуття приниження та збентеження. Повернення до тих почуттів було б для мене другою натурою. Коли б сторож підійшов до мене і схопив за зап'ясток, чи накинув би ковдру мені на плечі, щоб захистити мою дитячу скромність, я би просто прикинулася, що в мене істерика, і наполягала б, що не знаю, де я і як тут опинилась. Я би відмовилася від будь-якої відповідальності за власні дії… зіграла б невинну жертву. За минулі два тижні самотності щось у мені змінилося, але я все ще могла прикидатися шокованою, і тендітною, і скромною.

Ні, померла я не через прогулянку. Як я вже зазначала, померла я від передозу марихуани. Я не замерзла до смерті.

І похітливий сторож мене не схопив. Щоб мене чорт побрав.

Витягнувши руки, наче сомнамбула, я марширувала навколо території школи, збираючи волоссям сніжинки, аж доки ноги в мене не оніміли. Тоді, злякавшись обмороження і спотворення на все життя, я бігцем побігла назад, до дверей гуртожитку. У той момент, коли я вчепилась заледенілими руками в сталеву ручку, я примерзла до неї пальцями та долонями. Я потягнула двері на себе, але вони автоматично замкнулись, коли зачинились, і я залишилась на вулиці — оголена, з пальцями, примерзлими до ручок дверей, які не відчинялися, неспроможна побігти покликати на допомогу, неспроможна повернутися до безпечного ліжка, а смертоносна ніч накопичувалась навколо мене — кристалик льоду за кристаликом.

Отже, можливо, я мрійлива, романтична дівчина передпідліткового віку, але я розумію метафору, коли вона б'є мене по голові: юна дівчина, що тільки почала розквітати, видерлася, примерзла до порога між затишним і безпечним дівоцтвом і холодним пустищем неминучого сексуального дозрівання, і лише жертовний шар ніжної, незайманої шкіри тримає її в заручницях, і ля-ля-ля…

О, ні: діти із заможних родин, яких прирікають на швейцарські школи-інтернати, дуже й дуже хитромудрі. І для моїх однолітків, і для мене не було секретом те, що кілька років тому спритна учениця викрала ключ до вхідних дверей гуртожитку (який відмикав геть усі замки в будівлі) і сховала цей ключ під одним каменем біля центрального входу до гуртожитку. У тому випадку, коли маленька панночка Сучка Бруднючка вислизала надвір, щоб взяти участь у таємному побаченні чи викурити сигаретку, і виявлялось, що назад вона потрапити не може, то замість того, щоб отримувати догану, їй просто треба було використати цей ключ, який ховали саме для таких грішних несподіванок, а потім повернути його у схованку. Але, яким би зручним не був цей ключ, що лежав під каменем у кількох кроках від мене, я не могла дотягнутися до нього через те, що руки мої примерзли до дверей.

Моя матінка сказала б: «Це одна із так званих „Гамлетових“ митей». Тобто, треба докласти неабияких зусиль, щоб вирішити: бути чи не бути.