Епiк

— Цікаво, де тримають ту принцесу? — міркував Свейн уголос.

— Мабуть, ота нитка, я вже бачив її, — показала Попеля на північну стіну, де була нитка, яка зрештою привела б у магічну кімнату, до якої можна доступитися тільки ефірними шляхами.

— Гм. Так, бачу. Відчуваю спокусу піти і врятувати її. Інші частини пошуку я вже знаю. Бідолаха, мабуть, сидить там багато років.

— Ідіть. Серові Ворену потрібні місце і спокій, щоб відновити свої цілющі чари.

— Ет, пусте. Може, згодом, якщо цей світ виживе.

— Що це, на вашу думку? — підбігла Попеля до жолоба на підлозі, що яскрів сріблом на обох кінцях. Сер Ворен утомлено подивився на жолоб, але промовчав.

— Цікаво, — протяг Свейн, а потім глянув повз Попелю на стіну вежі.

Попеля обернулася. Сильванія, перший місяць «Епіку», наполовину піднялася на зоряному небі, сяючи сріблом крізь прозорі стіни вежі. Так само й Аридія, його менший нічний товариш, сходила з протилежного боку. Попеля знову глянула вниз.

Та частина жолоба, що була порожня, зменшилася! Тимчасом як обидва місяці підбивалися вище, жолоб наповнювався срібним світлом з обох боків вежі. Невдовзі ті смуги світла мали поєднатись у самому центрі вежі.

— Еврика! — радісно вигукнув Ерік. — Саме тут і буде замок.

— Можливо. — В голосі Свейна вчувався жаль, але він з усіх сил намагався вдавати протилежні почуття, походжав по вежі й часом скрикував, коли ефірні нитки розкривали зв’язки, яких бракувало і які колись так пантеличили його.

Тіло Попелі пронизав трепет, немов вежу раптом захитав землетрус. Характер світла змінився, навколишнє срібне сяєво немов потьмяніло й забруднилося. Здавалося, ніби задавнена цвіль менгірів якось пройшла крізь ефірне каміння вежі. Глянувши вгору, Ерік був приголомшений і майже паралізований, побачивши, що позаду Попелі стоїть вампір, а на його вустах виграє порочна, впевнена посмішка.

— Ми зустрілися знову і, гадаю, востаннє, — простягнув руку граф, і Попеля ледве встигла відкотитися, уникнувши його чіпких пальців. Підвелася й побігла.

— Біжи, біжи, дівчисько! — зареготав вампір, виповнивши вежу лиховісною радістю. — Нехай страх наростає в твоєму серці.

Хвиля нерухомості вдарила Попелю: граф наслав чари, проте вона була здатна струсити їх. Потім лиховісна тиша. Чи та потвора тепер летить, швидка, але мовчазна? Чи вона одразу за плечима? Попеля мимоволі здригнулася, уявивши собі удар межи плечі.

Може, стати на котрусь із ефірних стежок? Податись у сфери, де світить сонце? Але як це вчинити? І як тоді скористатися ключем?

За мить це все вже не мало значення, бо граф постав просто перед Попелею, будучи невидимим, коли переганяв її. Його очі були чорнющими печами, що пашіли чорним жаром і ширили темне тепло, яке, здається, зігрівало Еріка фізично. Сидячи в Гоупській бібліотеці, він відчував, як тіло вкривається потом.

— Он воно що! Він від’єднається на мить, поки місяці займуть потрібну позицію, й порадиться з друзями. Можливо, в них є якісь здогади. Але як страшенно тяжко підняти руку!

— Не ворушися, — заспокійливо прошепотів вампір, підступаючи ближче, все міцніше приковуючи Еріка своїм поглядом. Хоч Ерік знав, що ті слова — отрута, яка підточує його силу, він відчув, як його м’язи розслабились. То було вкрай тривожне відчуття, проте він не міг примусити себе відвести очей. Він почувався так, як тоді, коли перебував з гарячкою в лікарні й немов збоку бачив, як його тіло лежить на ліжку.

— Ох, Попелю, ти рідкісна красуня в цьому одноманітному світі. — Граф погладив їй щоки тильним боком своїх кривих нігтів, повільно опускаючи їх на шию. Ерік відчував, як б’ється його серце, в чорних дзеркалах графових очей він бачив відображення кожного удару свого пульсу, що розширював артерії на його білій шиї. І ті удари дедалі частішали.

— Ні! — аж сяяв золотом сер Ворен завдяки присутності Аватари. — Вона наш друг, не чіпай її.

Граф, загарчавши, жбурнув Попелю через залу й повернувся до лицаря:

— Ми не маємо друзів, тим паче серед цих істот. Хіба ми не є єдиним? А їх мільйони. Ми самотні. — Граф тепер намагався власкавлювати свою половину. Але Ерік, знову прийшовши до тями, чув у голосі вампіра, коли до нього підступав сер Ворен, неприховану занепокоєність.

— Ні! — закричав граф. — Ти зруйнуєш нас!

— Тож нехай так і буде. — Сер Ворен раптом перевернув свій меч і, тримаючи його руків’ям угору, наче великого срібного хреста, підняв перед собою: — Я проганяю тебе, огидне створіння зла!

— Ой! — пролунав у вежі моторошний зойк, змусивши Еріка затулити руками вуха. Вампір здригнувся, впав на одне коліно й зіщулився, прикривши рукою обличчя. Від постаті лицаря лилося золоте світло, його потоки обпікали графа, що ревів голосом тисячі катованих в’язнів.

А втім, вампір і далі чіплявся за своє існування, і його годі було вигнати з вежі. Мало-помалу його зойки вщухли, поступившись мовчазній боротьбі. Граф випростався й звівся на ноги. Ерік із жахом споглядав, як чисте золоте світло, що лилося з лицаря, потьмяніло, непомітно змінилося, щомиті набуваючи нових відтінків, і перетворилося на мідь, ставши немов кривавою плямою, що забарвила повітря навколо вампіра.

— Смерть і руїна! — лайнувся Свейн. — Що вони коять?

Не відповідаючи, Ерік отямився і глянув у центр долівки. Обидві лінії світла майже торкались одна одної. Попеля підбігла до місця, де вони мали з’єднатися, дістала ключ зі скриньки й наготувала його. Тільки тоді Ерік ризикнув знову поглянути на боротьбу.

Тепер вампір наближався до сера Ворена, крок за кроком, насилу пересуваючи ноги. Лицар напружився, відставив одну ногу назад, щоб мати кращу опору, тримав обіруч перед собою перевернутий меч і світився, мов зірка. Але волоконця зіпсутості знову зазміїлися уздовж золотих потоків, відкидаючи лиховісні тіні на стіни вежі. Ще один крок — і вампір майже діставав до меча, його обличчя скривилося в агонії, із роззявленої пащі стриміли гострі ікла.

Мало не плачучи вголос у такій страшній скруті, Ерік благав у душі, щоб срібні потоки заповнили решту жолоба й доторкнулись один до одного. Відстань між ними становила десь кілька сантиметрів.

Вампір поклав обидві руки на руки сера Ворена, і меч став поволі опускатися. В усій вежі яскраве сяйво почало відчутно тьмяніти, в далеку верхівку вежі заповзав морок. Потім, відродивши надію, знову спалахнуло золоте сяєво й залунали нові огидні зойки вампіра. Лицар і вампір стиснули одне одного, зазнаючи обидва нелюдських мук.

А Ерік лише відвів од них очі, став навколішки й дивився вниз, де срібні рідини випнулися опуклими поверхнями назустріч одна одній і нарешті злилися в поцілунку. Місячне сяєво перетікало по жолобу з одного боку вежі на другий, а в центрі, просто під Попелею, з’явилися сяйливі срібні літери слів Fines facere mundo, написані довкола маленької замкової шпарини.

— Еріку! — озвався позаду Свейн із завзятим виразом на обличчі. — Дозволь мені, будь ласка! Я присвятив цьому все своє життя, — благав він, простягаючи руку.

Попеля лише похитала головою.

— А втім, — зітхнув Свейн, — якщо це й має бути хтось інший, то саме ти. Ти видатний гравець, дуже кмітливий, тебе цікаво спостерігати, ти ще й розумний. Я дививсь, як розгорталася битва. Твоя команда була неймовірна. За всі роки свого викладання в університеті я ніколи не бачив таких відважних і точних рухів.

Це все було дуже добре, та Ерік відмовлявся відповідати, квапливо намагаючись вставити ключ як слід.

— Стій, що ти коїш! — цього разу Свейн уже дістав меч. Але вони обидва знали, що його загроза марна. І все-таки Свейн махнув мечем по зап’ястку Попелі, цей удар міг би відрубати їй руку. Та якщо Свейн сподівався, що вежа — своєрідна арена, де гравці можуть нападати одне на одного, йому довелося розчаруватись: Попеля не зазнала ніякої шкоди.

— Ще б пак! Чого я раніше не здогадався? — Свейн прожогом метнувся до місця, де зчепилися сер Ворен і граф, і руків’ям меча вдарив лицаря по потилиці.