У вогнi

— Але не така вже й закохана, як змусили повірити всю країну, — провадив він.

— Як вам знати? — і далі опиралась я.

— Та вже знаю, — відповів президент. — І якби я був єдиною людиною, яка має сумніви щодо вашого кохання, не довелося б мені їхати в таку далечінь. А як там ваш красунчик кузен?

— Я не знаю... не знаю... — задихнулась я від обурення розмовою — обговоренням із президентом Снігоу моїх почуттів до двох найближчих мені людей.

— Не мовчіть, міс Евердін. От його я легко можу вбити, якщо ми з вами не дійдемо згоди. Ви не робите йому послуги, щезаючи з ним у лісі щонеділі.

Якщо президент знає про ліс, що ще може бути йому відомо? І звідки взагалі він про все дізнався? Чимало людей могло розбовкати, що ми з Гейлом по неділях полюємо. Після кожного полювання ми вертаємося з повними торбами дичини. Вже багато років поспіль. Але питання в тому, що, на думку президента, відбувається в лісах навколо Округу 12. Безперечно, там за нами не стежать. Чи стежать? Невже за нами пантрують повсякчас? Це неможливо. Принаймні людина не може стежити за нами. Мабуть, камери? Досі мені таке й на думку не спадало. Ліс завжди був нашим притулком, місцем, де Капітолій не в змозі нас дістати, де ми могли висловити все, що думаємо, і бути тими, хто ми є насправді. Принаймні до Ігор. Якщо після них за нами стежили, то що побачили? Хлопця і дівчину, які полюють і заодно висловлюють крамольні думки щодо Капітолія — так. Але не двох закоханих — а це, здається, і є козир президента Снігоу. Проте тут нам нічого не загрожує. Хіба що... хіба що...

Було одного разу. Все сталося швидко й неочікувано, але таки було.

Потому як ми з Пітою повернулися додому з Ігор, спливло кілька тижнів, перш ніж я побачилася з Гейлом наодинці. Спочатку тривали примусові святкування. Бенкет на честь переможців, куди були запрошені тільки найвищі посадовці. Свято для всього округу — з безкоштовною їжею та артистами з Капітолія. День доброчинності, перший із дванадцятьох, коли кожному жителю округу доставляли пакунки, повні харчів. Мій улюблений день. Так чудово споглядати голодних дітлахів, що бігають по Скибі, розмахуючи банками з яблучним пюре, м’ясними консервами і навіть льодяниками. А вдома вже чекають мішки з зерном і каністри з олією — їх не дотягнеш власноруч... Знати, що впродовж року раз на місяць усі знову отримають такий самий пайок. Це був чи не єдиний раз, коли я майже зраділа своїй перемозі на Іграх.

Під час церемоній і заходів, коли репортери документували кожен мій рух, а сама я сиділа в президії, висловлювала нескінченні подяки й публічно цілувала Піту, особистого життя в мене не було зовсім. Минуло кілька тижнів — і все нарешті почало затихати. Знімальні групи й репортери зібрались і поїхали додому. Відтоді наші стосунки з Пітою стали прохолодними. Моя родина оселилась у новому будинку в Поселенні Переможців. Шахтарі спустилися в копальні, діти пішли в школу: повернулося звичне життя Округу 12. Я почекала, доки на обрії зовсім розвидніє, і якось у неділю, не сказавши нікому, прокинулася ще до схід сонця і втекла в ліс.

Погода і досі була теплою, тож куртка мені не знадобилась. Я взяла з собою торбу, напхану всілякою смакотою: тут були і холодне курча, і сир, і свіжий хліб, і апельсини.

В нашому колишньому будинку я перевзулась у свої мисливські черевики. Як завжди, напруга на паркані була вимкнена, тому я легко прослизнула в ліс і відшукала свій лук і стріли. Я вирушила на наше з Гейлом місце, де ми снідали на Жнива, які вирішили мою долю — я опинилася на Голодних іграх.

Я прочекала щонайменше дві години. Вже була подумала, що за тижні моєї відсутності Гейл вирішив мене зректися. Що я йому байдужа. Навіть що він ненавидить мене. Думка про те, що я втрачаю мого найкращого друга, єдину людину, якій я могла довірити свої секрети, була невимовно болючою. Ні, тільки не це, на додачу до всього, через що я вже пройшла! Я відчула, як очі мої наповнюються сльозами, а в горлі стає клубок — як завжди, коли я засмучена.

Аж тут я підвела голову і побачила його; він стояв за кілька кроків од мене і спостерігав. Без жодної думки я підскочила й обійняла його, сміючись і плачучи водночас. Він пригорнув мене так міцно, що я не могла зазирнути йому в обличчя, і спливло чимало часу, перш ніж Гейл відпустив мене — і то лише тому, що на мене напала страшенна гикавка і слід було негайно ковтнути води.

Того дня ми робили те, що й завжди. Снідали. Полювали, рибалили і збирали ягоди. Балакали про людей у місті. Але не про нас: не про Гейлову нову роботу на шахті, не про час, який я провела на арені. Просто про все на світі. Коли ми опинилися біля найближчої до Горна лазівки в паркані, я і справді повірила в те, що все може бути, як раніше. Що ми зможемо жити так, як жили. Відтоді як у нас удома з’явилась купа їжі, я вирішила віддавати всю здобич Гейлові на продаж... Я сказала йому, що сьогодні не піду на Горно (хоч і мріяла туди потрапити), бо не попередила ні матір, ні сестру, що йду на полювання, тож вони, либонь, хвилюються. А тоді, геть неочікувано, бо я щось торочила про нові капкани, Гейл узяв моє обличчя в долоні й поцілував.

Я була зовсім до цього не готова. Можна подумати, що після всіх годин, проведених із Гейлом, коли я спостерігала, як він говорить, сміється й насуплюється, важко не здогадатися, які в нього вуста. Але я навіть не могла собі уявити, які вони теплі, коли торкаються моїх. Або які в нього руки — вони завиграшки можуть встановити найскладнішу пастку, вони так легко полонили мене! По-моєму, я зронила якийсь гортанний звук, і ще смутно пам’ятаю, як стисла руки в кулаки і вперлась Гейлові у груди.

Він відпустив мене і промовив:

— Я мав це зробити. Бодай раз.

І пішов.

Незважаючи на те, що сонце сідало і, мабуть, моя родина вже і справді хвилювалась, я вмостилася під деревом неподалік паркана. Я силкувалася зрозуміти, як я сприйняла поцілунок — сподобався він мені чи розлютив, але я тільки й пам’ятала дотик Гейлових вуст і аромат апельсинів, якими пахла його шкіра. Було безглуздо порівнювати цей поцілунок із тими, якими ми обмінювалися з Пітою. Я й досі не визначилася, чи їх узагалі можна вважати за поцілунки. Нарешті я рушила додому.

Того тижня я ставила капкани та приносила здобич Гейзел. Але Гейла до неділі не бачила. Я заготувала цілу промову: мовляв, хлопець мені не потрібен, і заміж я взагалі не збираюсь, — але так і не виголосила її. Гейл поводився так, ніби нічого не трапилось. Можливо, він і чекав, що я скажу бодай щось. Чи поцілую його у відповідь. Натомість я також удала, що нічого не трапилось. Але це таки було. Гейл зруйнував якийсь невидимий бар’єр між нами, а з ним — і мою надію на повернення нашої старої безтурботної дружби. Хай що там я вдавала, але більше не могла дивитись на його вуста байдуже...

Ці думки майнули в моїй голові за одну секунду, а президент Снігоу, зронивши свою погрозу вбити Гейла, втупив у мене погляд. Якою ж я була дурепою, коли думала, що Капітолій забуде про мене, тільки-но я повернусь додому! Можливо, про ймовірні заворушення я і не знала. Але ж я знала, що влада на мене розлючена. І замість поводитись максимально обережно, як того вимагала ситуація, що я робила? З точки зору президента, я почала ігнорувати Піту й надала перевагу товариству Гейла, ще й демонструвала це перед усім округом. І через цю мою поведінку для Капітолія стало очевидно, що я фактично його дражню. А тепер через мою необачність Гейл і вся його родина в небезпеці, та й моя родина також, і Пітина.

— Будь ласка, не чіпайте Гейла, — прошепотіла я. — Він просто мій друг. Він був моїм другом багато років. І все. До речі, зараз усі думають, що ми двоюрідні.

— Мене цікавить лише, як це впливає на розвиток ваших стосунків із Пітою і як це позначиться на настроях в округах, — відповів президент.

— Упродовж Туру усе буде, як раніше. Я буду такою самою закоханою, як і була, — відповіла я.

— Як і є досі, — виправив мене президент Снігоу.

— Як і є досі, — підтвердила я.