Душниця

— Вам, юначе, чаю чи кави? — До вітальні зайшла висока, дуже вродлива жінка. Таких знімають у кіно, у ролі королев та неоднозначних героїнь.

— Та я на хвилинку…

— Навіть не думайте. Лікарі не дозволяють йому поки вставати, — вона махнула витонченою рукою, — самі розумієте, він уже божеволіє. До свят хлопці провідували, а потім… Перепрошую, як вас звуть?

— Олександр, — нащось сказав Сашко.

— А я Олександра Григорівна. То ми з вами майже тезки. — Вона простягнула йому правицю, Сашко, засоромившись, потиснув. Певно, треба було поцілувати, подумав він і розсердився: от дурниці! Це ж не середні віки!

— Ходімо, я вас до нього проведу. То вам чай чи каву? Зелений, чорний, червоний, білий, жовтий? З медом, з варенням? Михайло в нас віддає перевагу виключно червоному.

Пройшли коридором, завішеним старими вицвілими афішами. На деяких із них Сашко помітив дідове ім'я.

Олександра Григорівна постукала у двері праворуч і, не чекаючи на відповідь, зайшла.

— Мамо, а я б от, знаєш, не відмовився… — Схудлий, блідий Курдін помітив Сашка і здивовано кліпнув. — О, привіт!

— Олександр зайшов тебе провідати. Чай я зараз заварю, а ви поки можете спілкуватися. — Бона вийшла, акуратно зачинивши двері.

— «Олександр»? — перепитав у Сашка Курдін, вигнувши брову. — От просто «Олександр»?

— Привіт, Михайло, — промовив Сашко, викладаючи на столик біля ліжка коробку з печивом. — Ти як загалом?

Курдін скривився.

— Живий. А ти?..

— Та я подякувати хотів. Ну… Взагалі-то раніше треба було зайти, але…

Курдін відмахнувся, підтягнув до себе коробку, і зиркнувши на двері, видобув печиво.

— Без проблем. Звертайся, раптом що. Чим там усе завершилося? Мати мені до ладу не сказала, вони тут усі… — він зробив непевний жест. — Типу, бережуть мене.

— Усе кодло зі школи витурили. Якийсь час говорили, що буде суд…

— Не буде, — перебив Курдін. — Мої вирішили не роздмухувати історію. Це я знаю, про суд і про школу. А загалом? Рукоп'ят більше не ліз? Щоб помститися там… відвендетити.

— Рукоп'ят на лікуванні.

— О! Грищук — силачуга. А на вигляд і не скажеш. Настя як?

Сашко повів плечима.

— Та нормально. Вона тобі не телефонувала?

— З якого дива? Ми з нею не надто й спілкуємося. Дівчиська, про що з ними говорити?.. — Курдін із награною недбалістю знизав плечима. — А я, блін, уяви, на «Легенду…» не потрапив. Рік чекав — і на тобі. Крута?

— Дивитися можна. До речі, її ще довго крутитимуть, може, встигнеш.

Курдін махнув рукою.

— Ці козли…

— Михайло! — обурилася Олександра Григорівна, заходячи з тацею в руках. — Що за лексика?!

— Пробач, мамо. — Курдін почав звільняти столик, при цьому печиво засунув якнайдалі, щоб не було видно надірвану коробку.

— Постарайся стежити за своєю мовою. А ви, Олександре, не потурайте Михайлові, прошу вас.

Сашко твердо запевнив, що, звичайно ж, у жодному разі не потуратиме.

Тепер він здогадувався, чому хлопці перестали навідувати Курдіна.

— Узагалі-то вона добра, — запевнив Курдін, коли мати пішла. — Але роль… оце якраз вживається. Ти пригощайся…

Чай Сашкові дуже сподобався, і мед. До того ж видалася пауза, аби все обдумати і сформулювати.

— Ти, до речі, в курсі, що скоро передзахист проектів?

Курдін закотив очі:

— Хотів би забути. Щодня разів зо три нагадують. Типу, як на «Легенду…» сходити — то я контужений, шви, блін, розійдуться, а як проект готувати — нічого, живий-живісінький. Тішить одне: про діда пишу, не треба до бібліотеки пертися. — Він кивнув на стоси книжок і однакових багряних зошитів, що лежали на підвіконні. — Архіви, сиди та вивчай. Така нудота! Спектаклі його дивитися прикольно, до речі. А от листи, спогади там всілякі…

— Ну то не заморочуйся. Напиши по-простому, без закидонів. Як усі пишуть.

Курдін повернувся до Сашка:

— Ти теж — «як усі»? — І раптом додав зло, дивлячись, як Сашко хитає головою: — На фіга тоді радиш?

— Та я якраз сам порадитися хотів.

— Зі мною?! Ну, спробуй.

Легко сказати. Сашко два тижні витратив на список. Телефонував за номерами із дідового записника, ходив на зустрічі, пояснював, просив, одного навіть вистежував. Різні люди, різне ставлення до діда. Четверо взагалі не захотіли розмовляти, категорично відмовилися. Один Сашка заледве зі сходів стусанами не погнав.

Ті шестеро, які все-таки погодилися… Користі від них було мало.

— Розумієш, немає цілісності. Наче кожен говорить про когось свого… про іншу людину.

Курдін слухав і кивав, задоволено усміхаючись. Навіть про чай свій забув.

— Ну а що ти, власне, хотів? У мене з моїм та сама фігня. Навіть опитувати нікого не треба, архівів вистачає з головою. Вони всі такі… — І скривившись, виправив себе: — Ми всі такі.

— У якому сенсі?

— У буквальному. Я навіть порівняння вигадав, додам до роботи. Ну, тобто, як вигадав… узагалі-то, у діда прочитав. Кожна людина під час розмови стає дзеркалом. Вона — якщо зможе, звісно — змінює свою мову: трохи підлаштовується під того, до кого звертається. Ну, типу, з батьками — по-одному, з училкою — по-іншому, з друзями —…

— Але ж це… лицемірство, хіба ні?

— А чому одразу «лицемірство»? — образився Курдін. І замислився. — Ні, — сказав, — тут інше, як на мене. Це от якби я знав безліч мов і для зручності, щоб ти мене розумів, переходив на ту, яку ти ліпше знаєш.

Сашко похитав головою.

— А як тоді дізнатися, який ти справжній? Якщо із кожним розмовляєш по-своєму, то коли ж ти справді говориш… по-своєму? Тільки із самим собою?

— Самі із собою лишень психи розмовляють, — заявив Курдін. — «Справжній»… А от подивишся на інших — і збагнеш, яким є ти сам. Ану, — він зіперся на лікоть, — дай мені надолонник, он, на поличці… дякую.

— Нащо?

— Зараз… запишу, щоб не забути. У роботу… — Він невизначено махнув стилусом. — Раптом десь придасться. — Занотувавши, Курдін відклав надолонник, знову захрумтів печивом. — Слухай, Турухтуне, а з тобою цікаво. Без образ, еге ж? Я про те, що… ну, ти завжди поводився так, наче всі довкола… — Він замовк, підшуковуючи потрібне слово.

— Проїхали, — швидко сказав Сашко. Йому чомусь розхотілося знати, яким бачить його Курдін. Навіть якщо «бачив» — однаково.

— От, — кивнув той. — А я про що! Ти поводишся так, наче ти — справжній, чесний, правильний, а всі довкола… так, погуляти вийшли. Принц поміж звичайних людей.

Сашко встав і обтрусив штани.

— Піду. — Він не збирався, але раптом додав: — Ти, можна подумати, інший!

Курдін зареготав.

— У тім'ячко! убив! — Він упав на подушку, розкинув руки і скривився — певно, у передсмертній гримасі. — Гаразд, — сказав, усміхаючись, — один-один. Хоча б чай допрій, якщо я сам весь вихлепчу — мені потім аж до ночі шкутильгати туди-сюди коридором, а знаєш, як боляче…

— Добряче він тебе?

— Фігня, загоїться, доки весілля скоїться, — відмахнувся Курдін. — Ну, то нащо приходив?

— Хотів поговорити з твоїм дідусем.

Курдін уже не усміхався.

— Про свого діда, — пояснив Сашко. — Якщо, звісно, це реально. Він у мене останній у списку. Раптом… хоча б він допоможе чимось.

— Он архіви, — Курдін кивнув на зошити, — читай собі досхочу. Про твого там теж є… чимало подробиць. Це я раніше думав, що вони один з одним — як собака з котом. Доки не прочитав. Там… усе складніше там, якщо хочеш знати.

— Я прочитаю. Але… мені би порозпитувати його. Хоча б кілька хвилин.

Курдін скривився. Зітхнув, пошкріб лікоть.

— Мати мене вб'є. Реально.

— Я…

— Ти до туалету не хочеш?

— Ні, я…

— Ага, хочеш. То слухай: вийдеш із кімнати, праворуч коридором, потім знову праворуч, проминеш двері, такі… навпроти афіші «Гірської луни», ну, побачиш, їх легко знайти… О-о-от… то ти туди не заходь, не заходь, чуєш — особливо коли там хтось буде, ти одразу тоді йди далі, повернеш ліворуч — там туалет. Второпав?