Тунель

Коли Макові пішов десятий рік, батько якось дав йому грубий костюм із жовтого сукна, вовняне кашне, і того дня хлопець уперше спустився в шахту — туди, звідки приходило вугілля.

Брязнула залізна штанга, дзенькнув дзвінок, і кліть рушила вниз — спершу повільно, далі так шалено, з такою швидкістю, що Макові здавалося, ніби підлога кліті, на якій він сидів, ось-ось провалиться. На хвилю йому потемніло в очах, у животі звело, та потім він оговтався. Залізна кліть, різко брязкаючи, мчала на восьмисотметрову глибину. Розгойдавшись, вона з таким тріском і дзвоном билася об вертикальні рейки, що, здавалося, ось-ось розлетиться на друзки. Згори на неї капала вода, чорна й мокра від вологи дощана обшивка ствола летіла у світлі рудникових ламп повз відчинені двері кліті вгору. Мак казав собі, що так і має бути. Два роки він щодня, коли мінялися зміни, спостерігав, як шахтарі зі своїми лампочками — вони витанцьовували в темряві, мов світлячки,— то спускалися в кліті, то виходили з неї, і тільки двічі стався нещасний випадок. Один раз кліть ударилася в дах, і шахтарі порозбивали собі голови, а на другий раз обірвалася линва, і два штейгери та один інженер упали в зумпф. Таке могло статися й цього разу, але не сталось.

Раптом кліть стала, і вони опинилися на восьмому горизонті. Враз запала мертва тиша. Їх зустріли кілька напівголих, до невпізнання чорних постатей.

— Ти привіз до нас свого хлопця, Аллан?

— Атож!

Мак стояв у гарячому тунелі, ледь освітленому тільки тут, біля ствола; далі відразу починалася темрява. По хвилі вдалині блимнув вогник, показався сірий кінь, а з ним коногон Джей, якого Мак уже давно знав. Позаду гуркотіли два десятки залізних вагонеток з вугіллям.

Джей вишкірив зуби.

— А ось і він! Салют! — крикнув Джей.— Маку, вчора я виграв ще три чарки в покерного автомата. Тпру, тпру, стій, Боні!

Мака приставили до Джея в помічники, і цілий місяць Мак тінню плентався за хлопцем, поки навчився водити коня сам. Потім Джей зник, і Мак почав працювати самостійно.

Тут, на восьмому горизонті, він почував себе як удома, і йому й на думку не спадало, що десятирічний хлопчик може бути чимось іншим, крім коногона. Спершу Мака гнітила темрява, а ще дужче — оця моторошна тиша під землею. Який же він був йолоп, коли думав, що тут, унизу, з усіх боків лунає стукіт і грюкіт! Навпаки, тут було тихо, як у могилі, зате свисти скільки завгодно, розумієш?! Тільки біля ствола, де ходила кліть і кілька чоловік закочували й викочували вагонетки, та у вибоях, де, затиснуті серед породи й здебільшого невидимі для Мака, шахтарі довбали вугілля, чувся невеликий шум. Та було на восьмому горизонті й таке місце, де стояв жахливий гуркіт. Там працювали бурильники. Двоє чоловіків, що, мабуть, уже давно оглухли, притискали плечем до стіни пневматичні бури, і тут годі було зрозуміти хоч слово.

На восьмому горизонті працювало сто вісімдесят чоловік, і все ж таки Мак рідко бачив кого-небудь. Часом штейгера, часом майстра-підривника — і все. Коли в темній штольні з'являлася лампочка і мимо важко ступала самотня постать, це була вже ціла подія. Всю зміну Мак їздив туди-сюди в цих чорних, низьких пустельних хідниках. Він збирав у виробках і біля бремсбергів вагонетки з вугіллям і підтягував їх до ствола. Тут Мак упрягав коня в готовий поїзд із порожніх вагонеток та вагонеток з породою — нею засипали вироблені пласти,— стояками, балками й дошками для кріплення вибоїв і розвозив їх куди треба. Він знав увесь лабіринт штреків, кожнісіньку балку, що надломилася під вагою гори, всі виробки, хоч би там як вони називалися — «Джордж Вашінгтон», «Весела Тітонька» чи «Товстий Біллі», Мак знав усі місця, де виходили важкі шахтні гази, знав кожен «чемодан» — великі шматки відшарованої породи, які могли раптово відскочити й розплющити людину об стіну. Він добре знав систему вентиляції, двері, що їх не відчинить і найдужчий чоловік, поки не випустить крізь маленьке вічко у дверях стиснене повітря — воно вихоплювалося зі свистом, немов крижаний вихор. А були штреки і з гарячим спертим повітрям, у якому з тебе відразу починає градом котитися піт. Сотні разів за зміну Мак проходив ті крижані й палючі штреки — так само, як це щохвилини роблять тисячі коногонів.

Після зміни Мак входив з товаришами до кліті, яка з брязкотом мчала нагору, назавтра знову спускався в шахту, і робив це звично, щодня, як ото службовець, що користується ліфтом, аби потрапити до своєї контори, а з контори на вулицю.

Там-таки, на восьмому горизонті, Мак познайомився з Наполеоном Бонапартом — скорочено Боні. Так звали його сірого коня. Боні вже багато років провів під землею, у темряві, й наполовину осліп. Спина в нього була згорблена, а голова опущена до самої землі, бо в низьких штольнях її весь час доводилося нахиляти. У калюжах між вузькими рейками Боні постоптував копита, й вони поставали мов коржі. Кращі його роки вже минули, і шерсть у нього облазила. Навколо очей та ніздрів у коня утворилися червоні кола, що мали непривабливий вигляд. І все ж таки жилося Боні прекрасно, він зробився товстий, жирний і флегматичний. І тюпав завжди однаково. Його мозок виробив цю ступу, й ходити інакше Боні вже не міг. Хоч би скільки крутився Мак перед ним зі скребницею (про неї мова трохи згодом), швидше Боні не йшов. Мак навіть бив його, і тоді Боні, цей старий шельма, вдавав, ніби квапиться, показував, як начебто докладає зусиль, частіше кивав головою, завзятіше чавкав по грязюці — але швидше не йшов.

Мак не дуже з ним панькався. Коли було треба, щоб Боні ступив убік, Мак штовхав його ліктем під черево — інакше Боні не слухався. Бо хоч кінь і бачив, що має дати дорогу, й навіть нашорошував вуха, а все ж таки ждав, поки його штурхонуть під бік. Коли Боні засинав — а це траплялося з ним часто,— Мак заціджував його кулаком по морді; адже Мак мусив підтягувати вагонетки, і якби він не впорався з роботою, його вигнали б. Бути поблажливим він не мав права. Та, незважаючи на все це, Мак і Боні були добрі друзі. Іноді, коли Мак просвистував до кінця свій репертуар, він поплескував коня по шиї і заводив з ним розмову:

— Не, old Boney, how are you to-day, old fellow? All right, are you? [30]

Минуло півроку, відколи вони познайомились, і ось Макові впало в око, що Боні брудний. Кінь тільки тут, у темряві, при світлі лампи здавався сірим. Якби його вивести на божий день — holy gee! [31] — Боні згорів би від сорому!

Мак зібрав трохи грошей і купив скребницю. Боні вже й забув про таку вигоду — Мак це зрозумів, коли кінь повернув голову. Боні не робив так навіть тоді, коли поруч розлягалися вибухи. Потім кінь заходився погойдувати від утіхи з боку в бік своїм товстим відвислим черевом — аби ще глибше відчути насолоду від скребниці. Мак спробував його ще й помити — він забрав собі в голову обернути Боні на білосніжного коня. Та тільки-но Мак хлюпнув на Боні водою, бік у нього здригнувся, ніби від електричного струму, і кінь стривожено переступив з ноги на ногу. Тим-то Мак обмежився сухою скребницею. І коли він чистив свого товариша досить довгенько, той зненацька витягував шию і видавав плаксиве, схоже на собаче завивання тремоло — жалюгідну подобу іржання. Тоді Мак вибухав реготом, що луною котився по штольні...

Мак, без сумніву, любив Боні. Він і досі часом згадував про нього. Мака надзвичайно цікавили старі, згорблені, жирні сірі коні, й інколи він, бува, спиниться, поплескає такого коня по шиї і скаже: «Поглянь, Мод, цей дуже схожий на Боні, як дві краплі води!» Але Мод перебачила стільки різних «Боні», що вже мала сумнів, чи й справді вони були схожі на того справжнього. Мак нічого не тямив у живопису й ніколи не витратив на картини жодного цента. Однак Мод знайшла серед його речей примітивний малюнок старого сірого коня. А втім, аж через два роки після того, як вони з Маком побралися, вона звернула увагу на це його захоплення сірими кіньми. Якось, коли вони їхали серед пагорбів Беркшіру, він раптом зупинив машину.