У вогнi

— То що там трапилося? — спитав він.

Піта розповів про все, що сталося на майдані. Про свист, вітання, як ми завагалися на веранді і як миротворці застрелили старого.

— Геймітчу, що коїться?

— Думаю, ліпше тобі розповісти все самій, — звернувся до мене Геймітч.

Тільки я так не думала — якщо я розповім усе сама, буде стократ гірше. Але я постаралася розповісти Піті все якнайспокійніше. Про президента Снігоу і про неспокій в округах. Все до дрібниць, навіть про поцілунок із Гейлом. Пояснила, що через ту мою витівку з ягодами ми всі у небезпеці, вся країна в небезпеці.

— Під час Туру я мала все виправити. Переконати всіх, хто досі сумнівається, що я так діяла в ім’я кохання. Заспокоїти всіх. А натомість сьогодні я спричинилася до загибелі трьох невинних людей, а всіх присутніх на майдані очікує покарання.

Мені було так зле, що я змушена була присісти на канапу, з якої вусібіч стирчали пружини й набивка.

— Тоді я, подарувавши гроші, тільки погіршив ситуацію, — промовив Піта. Раптом він схопив лампу, що стояла неподалік на якомусь кошику, та жбурнув її об стіну — лише уламки посипались на підлогу. — Кінчайте це. Просто зараз. Це... це... цю гру, в яку ви двоє граєте, ділитеся секретами, але приховуєте їх від мене, ніби мене зовсім немає або я занадто дурний чи слабкий, щоб упоратися з проблемами.

— Піто, все не так... — почала була я.

— Все саме так! — крикнув він на мене. — В мене також є близькі, про яких я маю піклуватись, Катніс! В Окрузі 12 в мене також залишились і родина, і друзі, які помруть так само, як і твої, якщо ми не владнаємо ситуацію. Хіба після всього, через що ми пройшли на арені, я не заслуговую почути від вас правду?

— Піто, ти завжди тримаєшся так переконливо! — промовив Геймітч. — Завжди знаєш, як подати себе перед камерами. Я просто не хотів зіпсувати це враження.

— Що ж, ви мене переоцінили. Сьогодні я цілком спантеличений. Як ви гадаєте, що тепер буде з родинами Рути й Трача? Думаєте, вони і справді отримають гроші, якими ми вирішили поділитись? Думаєте, я подарував їм світле майбутнє? А я гадаю, їм пощастить, якщо вони переживуть сьогоднішній день! — Піта жбурнув об стіну ще щось — здається, статуетку. Ще зроду я його таким не бачила.

— Геймітчу, він має рацію, — промовила я. — Ми вчинили неправильно, не сказавши йому. Потрібно було зробити це ще в Капітолії.

— Навіть на арені ви розробили цілу систему спілкування, хіба ні? — спитав Піта. Він стишив голос. — Без мене.

— Та ні. Нічого ми не розробляли. Просто я здогадувалася, що хоче від мене Геймітч, надсилаючи мені щось чи не надсилаючи, — промовила я.

— Чудово, а мені й шансу такого не дали. Тому що мені Геймітч ніколи нічого не надсилав, поки не з’явилася ти, — відповів Піта.

Я про це ніколи й не думала — який вигляд це мало в очах Піти, коди на арені я з’явилась перед ним, маючи і мазь від опіків, і хліб, у той час як він, на порозі смерті, не отримав нічого. Ніби Геймітч зберігав мені життя за його рахунок.

— Послухай, хлопче... — почав був Геймітч.

— Не турбуйтесь, Геймітчу. Я знаю, що ви просто мусили обрати когось одного. І я й сам хотів, щоб це була Катніс. Але тепер зовсім інша справа. Помирають люди. І помиратимуть, якщо ми гратимемо непереконливо. Згоден, перед камерами я тримаюся краще за Катніс. Мені не потрібно підказувати, як і що казати. Але я повинен знати, в що я вплутуюсь, — мовив Піта.

— З цієї хвилини ти володітимеш повного інформацією, — пообіцяв Геймітч.

— Сподіваюся, так і буде, — відрізав Піта і пішов, навіть не поглянувши на мене.

Потурбований порох злетів під стелю і почав шукати нове місце, де приземлитися. Він осідав мені на волосся, на очі, на блискучу золоту брошку.

— Геймітчу, ви тоді справді обрали мене? — спитала я.

— Так, — почула я у відповідь.

— Чому? Піта ж вам подобається більше? — не втрималась я.

— Це правда. Але пам’ятаєш, перед тим як змінили правила, я міг мріяти лише про те, що бодай один із вас вийде звідти живим, — сказав він. — Я подумав, що доки Піта сповнений рішучості тебе захищати (тільки це між нами), хоч ти маєш шанс повернутися додому.

— О! — це було все, що я змогла вимовити.

— Побачиш, скоро і тобі доведеться робити складний вибір. Якщо ми переживемо це, — докинув Геймітч. — І ти навчишся.

Ну а сьогодні я добре затямила одну річ: Округ 11 — зовсім не збільшений варіант Округу 12. Наш паркан не охороняється і рідко коли підключається до струму. Наші миротворці непривітні, але не такі жорстокі. Наші злидні викликають у людей радше втому, ніж лють. Тут, в Окрузі 11, страждання гостріші, а розпач більший. Президент Снігоу мав рацію. Однієї іскри може бути достатньо, щоб вибухнуло полум’я.

Все відбувається занадто швидко — я не встигаю нічого осмислити. Попередження президента, постріли на майдані, усвідомлення того, що саме я, можливо, розбурхала події, які матимуть жахливі наслідки. Адже ситуація просто неймовірна! Одна справа, якби я навмисне заварила цю кашу, але враховуючи обставини... як, чорт забирай, я могла спричинити стільки клопотів?

— Ходімо. Нам іще на вечерю, — сказав Геймітч.

Я стояла під душем дуже довго — скільки дозволили, перш ніж прийшов час збиратися. Підготовча команда вдавала, що сьогодні нічого особливого не трапилось. Усі троє були в захваті від майбутньої вечері. В округах вони — достатньо важливі персони, відвідують усілякі заходи, в той час як у Капітолії на престижні вечірки їх запрошують дуже рідко. Поки вони відгадували, які страви подаватимуть на стіл, перед мої очима стояв старий із похиленою головою. Я не звертала жодної уваги на те, що робить зі мною моя команда, доки не прийшов час іти на вечерю — лише тоді я поглянула на себе в дзеркало. Блідо-рожева сукня без бретельок була до п’ят. Над чолом волосся закололи, а по спині розсипались кучері.

Ззаду підійшов Цинна і накинув мені на плечі сріблясту хустинку — вона вся переливалась. У дзеркалі він піймав мій погляд і спитав:

— Подобається?

— Дуже. Як завжди, — відповіла я.

— А тепер подивимось, як вона личить до усмішки, — м’яко промовив він.

Це він так нагадав мені, що за хвилину за мною знову стежитимуть камери. Я спробувала підняти куточки губ.

— Ось так.

Коли ми всі зібралися, щоб спуститись на вечерю, виявилося, що Еффі не в гуморі. Певна річ, Геймітч не звірявся їй, що трапилось на майдані. Я не здивуюся, якщо Цинна й Порція в курсі справи, але, здається, існує мовчазна домовленість оберігати від поганих новин Еффі.

Еффі повідомила розклад вечора, а тоді жбурнула течку вбік.

— А потім, дякувати Богу, ми нарешті сядемо на потяг і заберемося геть, — промовила вона.

— Еффі, щось не так? — спитав Цинна.

— Мені не подобається, як тут до нас ставляться. Запхнули у вантажівку, під замком привезли. А потім... десь годину тому я вирішила оглянути Будинок правосуддя... ви ж знаєте, що я трохи знаюся на архітектурі, а цьогоріч це в моді... — почала розповідь Еффі й замовкла.

— Ага, щось я таке чула, — зронила Порція, щоб заповнити паузу.

— Так ось, я ще й роззирнутись не встигла, як з’явилися двоє миротворців і наказали мені повернутись у частину будівлі, відведену для нас. Одна з них навіть підштовхнула мене рушницею в спину! — закінчила розповідь Еффі.

Мабуть, така поведінка миротворців — прямий наслідок нашого з Пітою та Геймітчем зникнення сьогодні вдень. Ще одне маленьке підтвердження, що Геймітч мав-таки рацію. Ніхто не стежив за нами на захаращеному горищі попід склепінням, де ми розмовляли. Хоча тепер, можу побитися об заклад, влада Округу 11 більше такого не проґавить.

Еффі була такою засмученою, що я несамохіть пригорнула її.

— Еффі, це жахливо. Може, взагалі не підемо на вечерю? Принаймні поки перед вами не вибачаться.

Я знала, що вона на це не пристане, але зауважила, як від самої пропозиції, від моєї підтримки обличчя Еффі прояснилося.

— Та ні, я впораюся. Витримувати злети й падіння — це теж робота. До того ж не можете ви двоє пропустити першу вечерю, — сказала вона. — Але дякую за пропозицію, Катніс.