На траверсi Бета Лiри

Схід чужого сонця був чудовий! Блакитні стріли його впивалися в лілову атмосферу, що клубочилася далеко внизу. Де-не-де над поверхнею підносилися гострі піки. Мені здалося, що деякі з них мають напрочуд правильну геометричну форму. А втім, це міг бути оптичний обман: адже атмосфера планети могла згладити різноманітні вигини у формі піків.

— Зараз ми ввімкнемо Підсумовуючий локатор, — сказав капітан, обводячи поглядом присутніх. — Працюють усі логічні схеми і Великий Електронний мозок. Вони теж дадуть нам свої висновки. Прошу уважно стежити за екраном. Потім кожен висловить свою думку. Вмикаю, — сказав капітан, натискаючи кнопку на пульті.

Величезний опуклий екран засвітився теплим рожевим світлом. Спочатку на ньому пробігли якісь неясні безформні тіні. Потім, певно, спрацювало автофокусування, і зображення стало чіткішим. Перед очима пропливли небачені ландшафти чужої планети… Забувши про все на світі, я жадібно розглядав безкраї червонуваті рівнини, по яких тяглася мережа загадкових ліній, — можливо, каналів? Якісь білясті плями мінливої форми, здавалось, рухалися по поверхні планети. Повільно пропливали небачені зарості, що складалися з різноколірних плавних ліній. А може, це штучні споруди?

Я здригнувся. По екрану рухалася, повільно обертаючись і виблискуючи, ажурна вежа. Безперечно, таку вежу могли створити тільки розумні істоти. А якщо це так — ми врятовані! Не може розум виступати проти розуму. Врешті решт дві розумні форми життя повинні зрозуміти одна одну.

— Увага! — пролунав чіткий голос робота. — Чотирнадцять секунд тому одержано невідомі радіосигнали періодичного характеру.

— Де розміщено джерело? — швидко спитав капітан, ніби він чекав цього повідомлення.

— Джерелом радіохвиль, найвірогідніше, є ажурна вежа, розміщена на поверхні планети, її координати…

— Не треба координат, — перебив капітан, — це потім. Негайно починайте розшифровувати радіограму.

— Слухаю.

Капітанська рубка вмить наповнилася схвильованим гулом голосів. Люди жартували, найнетерплячіші намагалися вгадати зміст радіограми. На дешифрувальній машині, ніби розуміючи нетерплячку людей, швидко блимали різнобарвні лампочки.

— Тихше, друзі, — заспокоював Георгій Георгійович тремтячим голосом. — Давайте говорити по черзі!

Але ніхто не хотів говорити по черзі. Говорили всі разом. І хоч радіограму ще не розшифрували, ніхто не сумнівався, що ці сигнали могли посилати тільки розумні істоти. І вже тому ми були на сьомому небі од щастя. Дехто мимоволі пов’язував пластинки з сигналами.

Всіх нас мучило питання: що ж це за таємничі пластинки? Яка їх природа?

Наші фізики дійшли таких попередніх висновків. Передусім пластинки складаються з своєрідної речовини, досі невідомої на Землі. Але це зовсім не означає, що подібну речовину не можна створити в земних умовах. Найдивовижніше, що на Землі тепер уже є об’єкти, що мають окремі властивості пластинок. Так, здатність пластинок показувати феєричні картини, що розгортаються в часі, мають наші звичайні запам’ятовуючі пристрої, які застосовуються в будь-якій електронно-обчислювальній машині. Вчені-земляни розробили спосіб одержання, а точніше — вирощування запам’ятовуючих клітин з особливого білкового середовища. Ці штучні білкові клітини своїми розмірами близькі до звичайних клітин живої тканини.

Такий попередній висновок досліджень на зорельоті.

Щодо мене, то я твердо переконаний, що пластинки — це живі істоти, наділені високим розумом. Спитаєте: чому ж тоді пластинки повелися з нами так незрозуміло? На це можна сказати ось що. Форми прояву життя нескінченно різноманітні. Це, як відомо, один з непорушних принципів світобудови. Давно вже відкинуто уявлення про те, що розумні істоти далеких світів неодмінно мають бути схожі на людину. Досить згадати венеріанських “голубів”, які виявилися розумними істотами. Гадаю, що така ж ситуація і з пластинками. Вірю, що в недалекому майбутньому мій здогад підтвердиться.

— Ну, що скажеш, Володю? — підскочив до мене збуджений Валентин.

Але я промовчав.

А тим часом світанок перетворився на казково сяючий день, що чимось був схожий на венеріанський: така сама спека (ми її відчували, хоч і працювали кондиціонери повітря), такі ж вогняні протуберанці світила, така ж безмежна щедрість блакитного сонячного вогню.

ПОГОНЯ

Далеченько за містом на мальовничій галявині розкинувся музей зореплавання. Тут просто неба стояли ракети, наглухо прикуті до залізобетонних постаментів. Деякі з них були націлені в зеніт і, здавалось, чекали стартового сигналу, щоб злетіти вгору, у веселкове небо. Інші лежали на боці, потонувши в зелені, що буяла навкруги. Якщо в ракеті вхідний люк розташований надто високо, до нього приладнано драбинку. Забравшись усередину, відвідувач міг побачити, як жили, на яких кораблях літали п’ятдесят, сто або й двісті років тому.

За найкращого екскурсовода вважався незмінний директор музею Антон Петрович Сорокін. Смаглявий, худорлявий, він виглядав молодшим за свої п’ятдесят років. Під його керівництвом, крім численних роботів, перебував нині цілий штат — сорок п’ять слухачів Зоряної академії. Це були переважно студентки-старшокурсниці історичного факультету, що проходили в музеї переддипломну практику. Роботи вистачало всім, адже сюди приїздили з найвіддаленіших куточків земної кулі.

Коли чергова ракета поверталася з далекого рейсу, на Землі, як правило, минали десятки років з дня її старту. Техніка за цей час просувалась далеко вперед, люди винаходили більш досконале паливо для ракетних двигунів, відповідно до цього кардинально змінювались конструкції зорельотів, і тому корабель, що повертався з польоту, виявлявся здебільшого безнадійно застарілим. Та й самих прибулих астронавтів люди Землі часом не зовсім розуміли. Земляни, приховуючи здивування, розглядали химерний, відомий їм лише з стародавніх книг одяг, їхні неоковирні, допотопні кораблі. Зорельоти, як правило, відправлялися в музей, а космонавти вливалися в людське море, і щедра приязнь землян незабаром розтоплювала холодок відчуженості пришельців.

Від вокзалу до музею вела неширока алея. Красені клени, ледь позолочені осінню, шелестіли під різкими поривами холодного вересневого вітру. Антон Петрович щільніше запнув крилатку і, кинувши погляд на годинник, пришвидшив ходу: за три хвилини дев’ята. На лаві біля воріт сидів чоловік. “Мабуть, ранній відвідувач чекає відкриття музею”, — вирішив він. Але коли підійшов ближче, чоловік підвівся і, чемно піднявши капелюха, спитав:

— Пробачте, ви директор музею?

— Я.

— Чудово! Дуже радий. Я багато чув про вас, дорогий Антоне Петровичу.

— Приємно, приємно, — Антон Петрович мало не зойкнув від залізного рукостискання гостя.

— Дозвольте відрекомендуватись, — посміхнувся відвідувач, — Джордж Стреттон, інженер-конструктор Едінбурзького полігону. Я дуже хотів би ознайомитися із зорельотом капітана Рамо. Мене, зокрема, цікавить схема управління кораблем. Ось мої папери…

— Ну що ж, прошу, — сказав Антон Петрович, розчиняючи двері.

Широко ступаючи, гість розповідав щось про роботу Едінбурзького астроцентру. Крізь його оглушливий бас проривались якісь штучні, неприродні нотки, але в чому ця штучність, Сорокін не міг зрозуміти. Обличчя відвідувача і вся його постать пашіли здоров’ям, навіть під його широким дощовиком випиналися міцні м’язи спортсмена.

— Ти що, Робе? — звернувся директор до величезної кулястої постаті, що рішуче перетнула шлях Стреттону.

У відповідь робот щось промимрив, його очі-фотоелементи були спрямовані на раннього відвідувача.