Пастка

Від приливу крові Стафо відчув легке запаморочення.

Несподівано тіло його стало важчати, а затим нездоланна сила жбурнула Стафо до стіни коридору. Стафо не встиг викинути руки і боляче вдарився лобом. Штурмана люто швиргонуло ще раз, на крицеву штангу-поручень. Стафо відчув у роті солонуватий присмак. Одночасно до горла підступила нудота. «Ну, ось і все», – тільки й устиг подумати Стафо. Останнім зусиллям волі він забрався в куток відсіку, за повітряний кондиціонер. Кондиціонер мірно дзижчав, мовби нічого не трапилось.

Він опам’ятався від того, що автосистема комбінезона ввімкнула кисневу подачу. Стафо жадібно ковтав гостру, свіжу цівку кисню, яка струмувала йому просто в обличчя. Який час минув? Неймовірним зусиллям Стафо звільнив з-під свого кількатонного тіла руку й поволі присунув до очей. На це він витратив хвилин з десять. Та зусилля штурмана виявились марними: годинник розбився від удару об крицеву штангу.

Кров важко стукала в скронях. Голова паморочилась, побите тіло боліло.

Перш за все вимкнути кисневу подачу: кисень треба берегти. Сяк-так дотягнувшись до вузького гумового соска, що відходив од шолома, Стафо стиснув його зубами і ледве не скрикнув від болю – передній зуб, котрим він натиснув, був вибитий і тримався на одній ниточці. Стафо виплюнув його. Рот знову наповнився кров’ю, перед очима попливли оранжеві кола.

«Тільки не розкисати», – наказав собі штурман. Тепер час і підживитися. При одній думці про їжу Стафо відчув нудоту. Та це не зупинило його. Повільно, дуже повільно посувались його руки до кишені, де лежав пакет НЗ. Через кожні п’ять сантиметрів дозволяв рукам відпочити. Витягнувши пакет, він уже не зміг піднести його до рота: вага пакунка перевищувала його сили. Пакунок вислизнув з пальців і глухо стукнувся об стінку, прилипнувши до неї, – така величезна була сила тяжіння. Тоді Стафо повільно й обережно нахилився до пакунка й учепився в нього кровоточивими зубами, йому пощастило прогризти поліхлорвінілову обгортку, і він жадібно впився в соковиту, ароматну масу хлорели. Чудова їжа, насичена вітамінами, швидко відновила йому сили, і Стафо відчув себе краще. Він висмоктав з плаского термоса кілька ковтків міцної кави й підвів голову, вона вже не була така важка.

«Перш за все треба добратися до рубки керування й перевірити, як працюють механізми».

Кожен сантиметр шляху давався ціною болю й відчайдушних зусиль. Вектор сили тяжіння був спрямований майже паралельно коридору, і Стафо доводилося ніби дертися вгору по вертикальній стіні. На щастя, стінки коридору мали поруччя. На поруччях – насічки, за них можна вхопитися. Але відстань між двома сусідніми насічками – метр. Величезна відстань! Руки Стафо безпорадно ковзали по гладенькій поверхні поруччя.

«Ех, конструктора б сюди», – з люттю подумав Стафо.

Нарешті, двічі зірвавшись з першої ж насічки – падав так, що аж перехоплювало подих, – Стафо здогадався ставити ногу на одну насічку і потім уже підтягатися до другої, сусідньої. Дуже заважав комбінезон, роздутий,