Останнiй сигнал

— Ми припускаємо, що доти, доки вузол “С” працює нормально, в нормі функціонують і залози внутрішньої секреції, які він іннервує. Та ось клітини “С”, влаштовані як осередки пам’яті, наповнені слідами імпульсів, що надійшли з ділянок спадковості. Резерву пам’яті більше немає. Це є ніби умовним сигналом, що організм свою місію по відтворенню виконав — проніс естафету на своєму відтинку шляху. Сигнали “С”, як показали досліди, стають менш чіткими, поступово згасають. І тоді утворюється така картина…

На екрані знову попливли кадри…

— Як ви бачите з синусоїди, починається згасання діяльності залоз. Контроль послабився. І тут на повну міру позначаються викривлення самого креслення — загублені триплети ДНК… Ось початок кінця…

У темряві я помітив вогник цигарки, що спалахнув біля обличчя Артура Кіндратовича. КД не вжив ніяких заходів. Значить, віце-президентові вже недовго жити.

— Ми створили мініатюрний автоматичний прилад, який функціонує як вузол “С” і посилає такі ж сигнали. Випробування пройшли успішно. І якщо одночасно з підключенням його розпочати профілактику організму за комплексною програмою, розробленою в наших лабораторіях, то…

Хвилювання виявилося в короткій спазмі. Я опанував себе:

— Це буде початком безсмертя. Так, безсмертя, тому що замість одного приладу, що відслужив свій строк, можна підключити новий, а комплексна програма сприятиме підтриманню функцій центральної нервової системи.

Те, про що я говорив, не було новиною для багатьох присутніх у цьому залі, але воно звучало офіційним визнанням — вже не здогадкою, а певністю, не гіпотезою, а результатом дослідів. Не могли ж ми тоді знати, що справжні результати дослідів ми одержимо лише через кілька століть і вони виявляться не такими, як ми гадали.

Хоча, можливо, хтось у цьому залі і передбачав їх…

Оплески вибухнули несподівано, як міна. А коли вони вщухли, Артур Кіндратович потиснув мені руку і поздоровив з епохальною науковою роботою. Він так і висловився — “епохальною”, — і в його вустах це слово не звучало компліментом, а було лише точною оцінкою досягнутого.

КД повіз його по живому коридору. Там, де вони проїздили, на хвилю вщухав гомін. Я дивився їм услід і думав про КД. Що коїться в його мозку? Чи жаліє він людину, з якою зріднився, як із собою? І в чому саме полягає його жалість чи його радість?

Я побачив Артура Кіндратовича востаннє через півтора року. Мені не дуже хотілося виконувати мою місію. Краще б це зробив Степ-Степанович. Я згадав тих, хто братиме участь у досліді як помічники і спостерігачі — їхні обличчя, що нараз стали схожі одне на одне, посмішку Майї, ніби виліплену з тривоги і бажання заспокоїти мене. А нас із Степ-Степановичем не треба було умовляти, що все буде гаразд, — ми майже не сумнівались у цьому.

— Так, я знаю, ви на все зважилися. І комусь дійсно треба на це піти, — сказав Артур Кіндратович і кволо заворушився на ложі, вмонтованому в КД. — Але небезпека надто велика.

— Небезпека? — я звів брови і надав обличчю здивованого виразу.

— А ви подумали про те, чи придатний організм людини для вдосконалення, чи є для цього першооснова?

У мене майнула думка, що він говорить так тому, що з його організмом уже майже все покінчено. Але ж не перетворюватися усім людям на таких от КД, не залишати свої недовершені справи у спадок кібернетичним механізмам!

— Невикористані можливості, — сказав я рішуче. — Мільярди незадіяних нервових клітин, резерви м’язів, мало вивчені або й ще невідомі сигнальні системи…

— Я маю на увазі основи, принципи побудови, — нагадав він. — Чи може дощовий черв’як жити у космосі? А організм людини побудований на тих самих принципах, що і організм дощового черв’яка. Одержання енергії, інформації, її переробка…

Він зігнувся на своєму ложі, наморщився від болю і замовк…

— Якщо я знову почну доводити вам… — сказав замість Артура Кіндратовича КД.

— То я наведу нові контрдоводи, — засміявся я.

— Але починаючи дослід на собі і своїх товаришах, залиште принаймні шляхи для відступу, — продовжував КД.

— Добре, я залишу. Але відступу не буде.

— Ви надто молоді для керівника інституту, — промовив Артур Кіндратович. — Ніколи не треба говорити про майбутнє так категорично. Майбутнє не можна підганяти під мірку нашої сьогоднішньої упевненості.

Я мовчав, думав про те, що все вже сказано. Він зрозумів.

— Прощавайте, — сказав Артур Кіндратович. Він підніс руку до лоба тим непевним жестом, який означає: те, що треба згадати, зовсім близько, на підступах до станції. І його піднесена рука стала схожою на семафор, що відкривав шлях. — А втім, до побачення. Адже ми ще не раз зустрінемося.

Він помітив збентеження на моєму обличчі і розсміявся. В його горлі булькало.

— Ні, це буде не машина, а я. Збережеться головне — спосіб мислення. Яка різниця, з чого я складаюся — лише з білків, чи з білків, пластмаси і металу? Адже й тепер в мені майже вся періодична таблиця, в тому числі й метали. Зате, коли моє тіло матиме простішу і надійнішу будову, мозок стане значно могутнішим.

Він уважно подивився мені в очі, немов читаючи в них уперту невіру і жалість до нього — до людини, я киї довелося отак себе втішати.

— А на доказ моїх слів ми з вами тоді продовжимо цю розмову про те, яким шляхом повинна йти людина до безсмертя. На той час у мене нагромадиться, на жаль, досить доводів, щоб переконати вас.

Сказавши “на жаль”, він дав ще один привід не вірити йому.

2

Контрольний механізм попередив мене вдруге, що я веду літак надто ризиковано. Я роздратовано клацнув вимикачем, і екран контролю згас. Далеко внизу засвічувало вогні вечірнє місто. Повз мене сяючими іскрами проносились інші машини. Я увімкнув вертикальний гвинт, налагодив автопілот на хвилю відеофону і натиснув кнопку виклику.

На екрані виникло обличчя Майї. Я намагався відшукати на ньому те, задля чого мене викликав професор Пирін — ознаки небезпечної хвороби, але з боязкою радістю не знаходив їх. Можливо, професор помилився? Якби ж то так!

Ледь штурхонуло: вертоліт сів на дах мого будинку. Я спустився сходами на кружну стежку, швидко йшов, майже біг, намагаючись стримувати свій крок. Натиснув кнопку запобіжного дзвінка і відвів пластмасову завісу. Я побачив двох жінок, схожих на сестер-близнят: дружину і дочку. Альті минуло двадцять п’ять, на два роки менше, ніж було Майї, коли та одержала безсмертя. (Я вперто не вживав обережніших слів на зразок: “довголіття”, “рівновага процесів” тощо, якими користувались інші). Альта успадкувала від матері не тільки зовнішність, але й рухи, і ходу — на щастя, скляний посуд, який б’ється, залишився тільки з музеях. А ось на вдачу вона була іншою, ніж дружина, — її м’якість нагадувала м’якість котячої лапи, а впертість була непробивною. У хвилини сварок Майя запевняла, що в дочки мій характер.

У погляді Альти, спрямованому на мене, я вловив турботу і прихований докір. Але чому докір?

— Професор зараз буде, — сказала Альта.

Я сів на ліжко Майї, розповів про події дня, про те, що розпочали нову серію дослідів по класифікації пам’яті. Іноді переводив погляд із спокійного обличчя дружини на напружене обличчя Альти. її гнучкі пальці вистукували якийсь ритм. Минуло двадцять сім років від початку нашого Досліду безсмертя, а Академія все ще не дозволяє проводити масові випробування на людях. Більше того, вона не дозволила мені поки що включити до числа піддослідних власну дочку. Та не може ж Альта старіти на очах у нестаріючих батьків, які знають, що здатні відвернути від неї це прокляття природи.

Я відчував, що в мені з похмурим бурчанням росте роздратування. Почувши легкий гуркіт моторів, поспішив назустріч професорові — нарешті хоч одна безвість скінчиться.

— Давно вас не бачив. Маєте непоганий вигляд, — привітав він мене.

Я запитально дивився на нього. Він, відвівши погляд, сказав:

— На жаль, це дуже серйозно. У неї починалась ангіна. Щоб припинити хворобу, я промив мигдалини. Боюсь, що це стало поштовхом…