Останнiй сигнал

Легка музика тим і приємна, що її можна майже не слухати, та все ж таки вона створює настрій. І коли ми вийшли з театру в танцююче виблискування реклам, у натовп метушливих пішоходів, щось дуже веселе і безтурботне, як дитячі бубонці, дзвеніло в моїх вухах. Поруч ішли мої друзі, у моїй руці лежала рука Майї, й наші пальці переплелись. І я подумав: стара істина правдива, що людині для щастя не так уже багато й треба.

Та ба, і тоді я вже знав, що завтра думатиму інакше…

Що ми пам’ятаємо з історії? Війни, досягнення спортсменів, міжнародні скандали, будівництво і руйнування міст. З боєм відвоювало собі місце в історії мистецтво. А наука? Звичайно! — вигукне багато хто. Але це “звичайно” з’являється тоді, коли вже вибухнула атомна бомба, або тоді, коли обчислювальна машина обіграла в шахи чемпіона світу. А хто звернув увагу на перші досліди по розщепленню атомного ядра? Або на сміливі експерименти науки про спадковість? Ми запам’ятовуємо те, що ефектне; люди дуже метушливі — надто мало серед них пророків.

Так було і того дня, який запам’ятався навіть співробітникам нашого інституту тим, що перемогла наша олімпійська збірна, а не тим, що в лабораторії Степ-Степановича наштовхнулися на якийсь цікавий і загадковий механізм нервової регуляції. Це була група нейронів, нервовий вузлик розміром у копійку. Йому і дали умовну назву “копійка”. Він посилав методично, неначе гудки зумера, сигнали до певних ділянок організму.

— Ми виявили два таких вузлики! — сказав мені Степ-Степанович. — У потиличній частині і в хребті…

Він подивився на мене стривожено, явно хотів, щоб я висловив здогадку. А сам боявся, що вона знову виявиться хибною.

— Ви думаєте, це має відношення до “годинника”?

Степ-Степанович пильно подивився на мене, його очі стали схожі на кошачі, що побачили мишу.

— Треба перевірити на моделях, — сказав він. — Чисто перевірити. Все може бути…

Позбавивши сну кількох щурів і морських свинок, ми штучно викликали у них старість. У всіх піддослідних змінювалися сигнали, які посилали “копійки”, а після їх розтину ми виявляли в цих нервових вузликах органічні зміни.

Тоді ми пішли далі — операційно вилучили “копійки” у здорових тварин. Різких змін операція не принесла, але приблизно через місяць щури почали втрачати шерсть, стали нездатними до продовження роду. У них наступала передчасна старість.

Кілька тижнів ми з Юрком і Степ-Степановичем підбивали підсумки, а коли ця робота була закінчена, стало ясно, що треба переходити до завершальних дослідів. Нам було трохи страшно після стількох розчарувань. Але в інститут, як п’янкий туман, уже знову вливалося передчуття перемоги, до пізньої ночі світилися вікна лабораторій і кабінетів, бурчали прибиральниці.

Я зрозумів, що через кілька днів, як тільки розпочнемо досліди другого контролю, всіма, і мною в тому числі, оволодіє творча пропасниця, і ні про що, крім роботи, я думати просто не зможу. Тому ми з Майєю вирішили одружитися — і якомога скоріше.

Отже, весілля: метушня, добір костюма, краватки, сукні, духмяні пахощі квітів у Палаці шлюбів. Я стояв поряд Майї і думав про те, що саме зараз мені дзвонять з Академії про замовлені мною апарати і що у приймальні чекав “дядько Тихін”, щоб порадитися, де взяти дві сотні щурів за такий невеликий відтинок часу.

Шлюбна церемонія відбувалася за всіма правилами, і я дізнався із спеціально підготовлених друзями жартівливих напучень, як треба поводитися у шлюбі і від яких звичок доведеться відмовитися.

За столом Юрко безпорадно розводив руками і питав:

— А з кого я тепер вирахую за розбиті “люсьєни”? — і погрожував мені довгим вигнутим пальцем.

А в мене перед очима пливла кімната, щасливе обличчя Майї, з якою тепер, як говорили у Палаці шлюбів, “маємо будувати здорову комуністичну сім’ю”, і я шепотів їй, своїй дружині:

— Знаєш, що я подарую тобі?.. Безсмертя!

Ми перейшли до дослідів другого контролю: вилучали “копійки” у щурів, зберігали їх при низькій температурі, а після настання старості знову підсаджували на колишні місця. І в тварин починали відновлюватися деякі функції, зникали численні розлади нервової системи. Поза всяким сумнівом, “копійка” була тією важливою лімітуючою ланкою в “годиннику”, яка вибувала з ладу першою і призводила до порушення всього механізму.

Тільки тепер ми змогли оцінити належним чином всі ті розрізнені роботи з геронтології, біохімії, біофізики, які провадилися в різних лабораторіях світу. Без них ми були б безпорадні. Адже “копійка” — лише єдиний штрих у загальній картині, в цій гігантській мозаїці добутих відомостей, вирваних у природи, прочитаних у хімічному шифруванні та коді імпульсів. Не вистачало останньої ланки. Ми знайшли її і побачили всю картину.

Ось коли мені по-справжньому придалася друга, інженерна освіта. Мій стіл був завалений кресленнями, а його шухляди набиті різними діодами і тріодами, друкованими схемами, феритовими пластинками, мініатюрними реле. З ранку до вечора у моєму кабінеті був хто-небудь із співробітників Інституту електроніки.

Нарада розпочалася з доповіді Степ-Степановича. Його мова плинула рівно, зрідка лише переривалася гучними вигуками захоплених слухачів. Багато слів він подавав як на тарелі — з начинкою і присмакою. Мені, оскільки я сидів у президії, добре було видно його карбований профіль, неначе знятий із стародавніх барельєфів, — з рівним трикутником носа, форштевнем-підборіддям і буйною гривою рудого волосся. Він розповів про перші випробування електронних “копійок” в його лабораторії.

Потім Юрко доповів про хід дослідів над деякими ділянками ДНК і РНК. Сухорлявий і капловухий, він сипав скоромовкою, ковтаючи закінчення слів, розраховуючи, вочевидь, на тих, хто і без його доповіді знає, про що йдеться. Його водяві очі потемнішали. Час від часу він ворушив бровою, ніби підморгуючи собі й наставляючи: “Ну, друже, будь розумником”.

Нарешті настала і моя черга виступити з теоретичними узагальненнями. Коли я йшов до трибуни, зчинився гомін. Я глянув у зал і побачив приголомшливе видовище. Я знав, що у віце-президента Артура Кіндратовича відмовили ноги і його возить КД, але не уявляв, як це робиться. І ось тепер широким проходом між рядами, висунувши цього разу не триногу, а колеса, плавно котився КД. На вмонтованому в нього сидінні з м’яким бильцем, наче входячи у свого двійника, напівлежав Артур Кіндратович. До його шиї і лоба, звиваючись, підходили дроти від вимірювачів і аналізаторів, розташованих у КД. Такі ж дроти, напівсховані під костюмом, виднілися біля його стегон.

У мене зашерхло в горлі. Я перевів погляд на Майю, яка сиділа в другому ряду, і вона посміхнулася мені, стверджуючи: “Я тут, і тебе люблю”. Я заспокоївся, та все ще не знав, як сказати Артурові Кіндратовичу: “Проходьте до президії” чи “Проїжджайте до президії”. І коли вже розкрив рота, в пам’яті зринула фраза, яку я й промовив:

— Просимо до президії, Артуре Кіндратовичу.

КД зі своїм пасажиром зупинився біля крісла Юрка. Артур Кіндратович про щось спитав Юрка і кивнув мені: мовляв, продовжуйте, не звертайте на мене уваги.

— Ми з’ясували, що нервовий вузол, умовно названий нами “копійкою”, посилає імпульси суворо обмеженого характеру, — почав я, все-таки скошуючи очі на незвичайну пару. Тоді я не міг зрозуміти, що так вразило мене, не знав, що ще не раз в пам’яті зрине Артур Кіндратович, який входив у свій кібернетичний двійник як символ…Символ чого?

“Копійка”, чи вузол “С”, — продовжував я, — мабуть, править за лічильник і перетворювач. До неї надходять імпульси з різних нервових центрів, а вона перетворює їх і передає на ділянки, що відають спадковістю. Водночас “копійка” приймає імпульси з цих ділянок. Зараз ви побачите схему. Дайте, будь ласка, перші кадри.

Остання фраза стосувалася вже Юрка, який виконував роль асистента-кіномеханіка.

Коли в залі знову спалахнуло світло, сильна рука КД поспіхом відкинулася від рота Артура Кіндратовича. Мабуть, віце-президент прийняв ліки. Я намагався більше не дивитися в їхній бік, не думати про те, символом чого вони є.