Загибель Уранii

По павутинці через безодню

Морок, густозоряний морок довкола. Він навалився несподівано, раптово, аж запаморочилась голова.

Павло Сєдих ошелешено озирнувся. Ні, він сидить у кріслі, як і сидів, але всі предмети, навіть власне тіло, здаються примарними, несправжніми.

«Біофільм впливає на мозок… — пригадалося юнакові. — Отже, я з глядача перетворююсь майже на дійову особу…»

Просто перед ним у чудернацькій позі висить догори ногами людина в скафандрі… Абсолютна тиша, аж дзвенить у вухах. Темно… А втім, ні, це не можна назвати темрявою: оксамитова безодня, що залягла в усі боки, поцяткована гострими промінчиками зірок.

Людина в скафандрі смикнулася до важілька на грудях, але потім затримала свій рух. Роздратовано промимрила:

— Ні, ні!.. Тримайся, друже Айт!

Павло чомусь не здивувався, що він чує цей голос. Як щось давнє і беззаперечне, він знав, що містер Кейз-Ол — найбагатша людина Монії. Монія — наймогутніша з капіталістичних держав Пірейї. Пірейя — єдина заселена людьми планета зоряної системи Двох Сонць. А оця людина, думки й відчуття якої він сприймає, — інженер Айт, каторжник БЦ-105, висить у міжпланетному просторі над Пірейєю, приречений на страшну смерть. Рука інженера потяглася до клапана на скафандрі, щоб урвати страждання миттєво й безболісно.

— Ні, ні! Тримайся, друже Айт! Ти ще повернешся в Монію, і містер Кейз-Ол затанцює перед тобою свій останній танець!

Замість того, щоб відкрити клапан, Айт ще дужче прикрутив повітряний вентиль.

Коли досі було важко дихати, то тепер в легенях аж запекло. Адже це не жарт: замість п'яти балончиків кисню, які видавалися каторжникам на сто пірейських годин, тобто на добу, Айт одержав два. Таке витончене катування могли вигадати тільки посіпаки містера Кейз-Ола: змусити людину обмежувати саму себе в найголовнішому — в диханні!

Два балончики кисню!.. Їх вистачить на сорок пірейських годин, менш як на півдоби нормального дихання. А тоді — смерть. Якщо хочеш жити — розтягни цей запас на добу: загвинти вентиль майже до краю, хапай ротом ледве розбавлений киснем гелій, стогни, мучся, але не спокушайся дихнути на повні груди!

Були такі, що не витримували. Вони пускали струмінь на повну силу, п'яніли від чистого кисню, а потім відкривали скафандр. Швидка, легка смерть: космічна холоднеча безповітряного простору вбиває миттєво… Та тільки ні, вмирати не можна!

Дихати, щоб жити! — стогнали легені. Жити, щоб помститись! — важко стукало серце.

— Клятий виродку! — шепотів Айт.

Це було справді нечувано: тільки за невиконання денної норми виробітку наглядач Орт посадив Айта в карцер з двома балонами на добу. А втім, цього можна було сподіватись: недарма ж суддя сказав, що навіть каторги для такого злочинця, як інженер Айт, замало.

Карцер… Ні, звичайний карцер в найстрашнішій з в'язниць Монії був би раєм порівняно з оцим ув'язненням у безповітряному просторі, в світі невагомості. Там можна вільно дихати, можна зробити хоч крок, хоч півкроку. А тут борсайся, як жук на мотузці, — не просунешся вперед ні на дюйм. Тільки ракетна злагода надає можливості вільно рухатись у світі невагомості, але в скафандрах каторжників, звичайно, ракетниць нема. Добре, що хоч не зняли обертальних дисків.

Біля пояса, нижче кисневих балонів, Айт намацав ручку центрифуги. Звісно, не варто було б витрачати енергію, а отже, й кисень на зайву фізичну роботу. Але він уже не міг лишатись обличчям до зоряної безодні. Хотілося востаннє глянути на рідну планету.

Невеличкий масивний диск почав обертатися. І разом з ним, тільки в протилежний бік, повільно обертався Айт. Власне, він не помічав руху, але зорі зрушили зі своїх місць і попливли небозводом.

Згори, з-за шолома скафандра, спускався темний диск Пірейї. Рідна плането, яка ти близька і яка далека! Коли б скоритись силі твого тяжіння і впасти просто вниз, мабуть, вистачило б години, щоб долетіти до тебе. Долетіти, спалахнути яскравим метеором в атмосфері та й розвіятися назавжди… Але не зробиш навіть цього, бо судилась інша доля — довіку обертатися навколо тебе разом зі штучним супутником — Зорею Кейз-Ола.

Все нижче опускався диск планети, а разом з тим в полі зору Айта поступово з'являлась і Зоря Кейз-Ола — велетенський тороїд, надгризений бублик діаметром кількасот людських зростів.

В ободі колеса сяють численні віконця. То — житлові приміщення інженерів та наглядачів, майстерні, склади. Але ще більше вогнів біля недобудованої частини тороїда, у секторі БЦ, де ще вчора працював Айт, — там прилаштовують і приварюють титанові аркуші обшивки.

Борсаються каторжники, одягнені в незручні, застарілі скафандри. Вони прип'яті тросами до штучного супутника, і це дає хоч якусь можливість пересуватись. А треба ж ще й працювати, виконувати денну норму. А не виконаєш — дадуть два балони кисню замість п'яти, відбуксирують у «карцер» — міжпланетний простір за межами Зорі Кейз-Ола — та й лишать напризволяще…

— Почекайте, містер Кейз-Ол! — скрегоче зубами Айт. — Ми розрахуємося за все!

Тільки де там — лічильник газометра показує «20». Лишився двадцятигодинний балон кисню.

Айт прикрутив вентиль ще дужче. Шістдесят годин, понад півдоби на отакому повітряному пайку!.. Цього не можна витримати! І все-таки Айт витримував. Стогнав, часом втрачав свідомість, але одразу ж приходив до тями.

В одну з таких хвилин Айтові здалося, що він почав марити: повз нього нібито хтось промчав. Айт стрепенувся і глянув у бічне віконце шолома. Ні, таки й справді якийсь темний силует повільно пересувається, закриваючи собою зірки. Ось блиснув вогник — ніби на короткий час увімкнули ракетницю скафандра. І разом з тим Айт помітив, що він сам трохи схитнувся. Що це?.. Може, на нього наскочив якийсь крихітний метеорит? Але удару не було чути.

Айт занепокоєно позирав на всі боки. Мабуть, наглядач Орт вирішив знищити ненависного каторжника негайно.

Так і є. Силует, що промчав од Зорі Кейз-Ола повз Айта, тепер повертався назад.

Айт ввімкнув кисень на повну силу і напружився. Якщо вдасться схопитись за Орта, все піде по-іншому.

Людина промчала зовсім близько від Айта і, пролітаючи, на мить ввімкнула внутрішнє освітлення скафандра.

Ні, це був не Орт, а інженер Проут, похмурий Проут, який ніколи не розмовляв з каторжниками, але й не вчинив жодному з них зла. Куди й чого його носило аж ген за межі звичайних трас Зорі Кейз-Ола?

Проут ще раз увімкнув внутрішнє освітлення. Він чомусь скривився, хитнув головою…

Айт простежив за ним поглядом і раптом побачив: інженер тягне за собою тонісіньку ниточку, сріблясту павутинку, яка висить ось поруч! Їх навіть дві — Проут захопив Айта в петлю.

Коли б це вдень, коли б Пірейя не закрила сонячного світла, ці павутинки засяяли б яскравими лініями на тлі оксамитно-чорного неба і їх помітив би кожен. Зараз їх бачить тільки Айт, та й то лише тому, що на них падає відблиск вогнів Зорі Кейз-Ола.

Що замислив інженер Проут, Айт не знав. Але, у всякому разі, оці ниточки-павутинки допоможуть йому перейти безодню.

З величезною обережністю Айт схопився за одну з ниточок і ще обережніше почав намотувати її на рукав скафандра.

На кінці ниточки щось було — не масивне, бо Айт відчув дуже мале прискорення власного тіла, але й не дуже легке. Проте довелося намотати чимало нитки, доки предмет наблизився.

Балончик з киснем! На очі Айта навернулися сльози від радості і вдячності.

До балончика було прикріплено картку з цупкого паперу. Айт схопив її і, до болю напружуючи очі, прочитав при світлі далеких ліхтарів Зорі Кейз-Ола:

О, Айт не барився, але й не квапився, щоб не увірвати свою єдину надію на порятунок — тонісіньку павутинку з перлону.