Загибель Уранii

Айт глянув на годинника. Сімдесят друга година. До світанку ще далеко, та все одно слід забиратися геть од берега.

Він запхав у розколину прибережних скель парашут і скафандр, витрусив з кишень усякий дріб'язок, що міг зрадити втікача, і старанно завалив схованку камінням.

Посіпаки містера Кейз-Ола були цілком певні, що втекти з штучного супутника неможливо, а тому навіть не подбали одягнути каторжан у картатий одяг в'язнів. На Айтові був комбінезон стандартного пошиву — звичайний одяг, що нікому не мулятиме око.

В куточку лівої нагрудної кишені комбінезона була зашита монета вартістю в один дайлер — «на щастя». Для монійця гроші — все. Потураючи забобонним смакам покупців, в одяг ще на конвейєрі зашивали дрібні монети. Цей дайлер зараз був для Айта справді щасливою знахідкою, бо в Монії людина без грошей — майже злочинець, якого можуть негайно запроторити у в'язницю.

Ще раз оглянувшись довкола, інженер обережно попростував у напрямі Дайлерстоуна. Він видерся на прибережні скелі і опинився на плато, що залягло, скільки сягало око.

То була гола, кам'яниста пустеля. Лише подеколи Айт натикався на поодинокі густі й низькі кущі, і тоді довгі липкі пасма охоплювали його ноги. Вони одразу ж присмоктувались до черевиків і гальмували ходу.

«Виявляється, тут ростуть гвіани… — стурбовано подумав інженер. — Треба пильнувати!»

Ці рослини пустель інколи пожирали тварин, а деякі з велетенських форм були небезпечні навіть для людини: отруйний сік паралізував нервові центри і спричинявся до важкого захворювання.

Можна було збочити праворуч, попрямувати на мерехтливі вогні селища. Певне, там пролягає добра дорога. Та тільки Айт уникав потрапляти будь-кому на очі вночі. Найважчий шлях був для нього водночас і найбезпечнішим.

Коли велика стрілка годинника досягла дев'яносто шостої поділки, Айт вирішив перепочити. Кілька ковтків оуе з передбачливо захопленої в ракеті фляжки повернули йому силу, проте він не квапився, чекаючи, доки розвидниться.

Кам'янисте плато лишилося позаду. Попереду простяглася Долина Двох Сонць, одне з найкращих місць Пірейї, де ніколи не буває зими, а м'яке підсоння сприяє розвитку найвибагливіших рослин.

Зараз, у цю передранкову годину, долина спала. Тільки на обрії палахкотіли вогні Дайлерстоуна — велетенського міста, столиці Монії.

До Дайлерстоуна було ще далеко. Айт бачив лише сигнальні ліхтарі на верхів'ях телевізійних башт та реклами на горішніх поверхах хмарочосів. А незліченні вогні, які сяяли внизу, тільки закривавлювали небо.

— Дайлерстоун… — пошепки промовив Айт.

Це було місто його юності, місто надій, які блиснули та й згасли.

Айт одвернувся, однак зразу ж глянув у бік Дайлерстоуна знову: над загравою з'явилося невеличке кілечко. Воно повільно пливло небозводом над Пірейєю.

— Зоря Кейз-Ола… — гірко прошепотів Айт. Він сів, потім ліг горілиць, проводжаючи очима штучний супутник.

Здавалося б, не сумувати зараз, а радіти, що вирвався звідти. Та тільки почуття примхливі, не набудеш влади над ними. Хай там що, а штучний супутник Пірейї — грандіозна, велична споруда, про яку мріяли кілька поколінь вчених усієї планети… Та й хіба винен метал, що саме з нього викували кайдани?.. Коли б Зорю Кейз-Ола не перетворили на каторгу, хіба відмовився б інженер Айт працювати там хай за чорнороба, хай хоч з трьома балонами кисню на добу?! Навіть у ці хвилини, коли він у легенях ще відчуває біль після кисневого голодування, про Зорю Кейз-Ола згадує не з огидою, а з сумом. Він, Айт, власноручно зварював перші аркуші того величезного тороїда, який видається звідси малесеньким перстеньком. Як шкода, що штучний супутник носить ім'я найненависнішої в світі людини.

Зоря Кейз-Ола піднялася майже в зеніт. Назустріч їй зі сходу швидко бігло багряне сяйво. Сота година — нульова година. Саме в цю мить штучний супутник проходить над Дайлерстоуном — містер Кейз-Ол подбав навіть про те, щоб початок дня пов'язували з його іменем. Тільки ні, згине трильйонер, забудуть про нього, а штучний супутник обертатиметься вічно, і назвуть його люди Світлою ранковою зорею!

Ранок набігав швидко, нечутно. Сотні разів зустрічав Айт схід Сонць. Він любив прокидатись на світанку, бо в цей час працювалося найкраще.

Цієї пори року, напровесні, першим сходило Рожеве Сонце. Воно тільки розмальовувало небосхил найніжнішими фарбами теплих кольорів, чіпляло до кожного предмета густу тінь — проганяло геть морок ночі, немов передвіщаючи появу свого осяйного брата.

Блакитне Сонце з'явилось у сліпучому розмаї пишної корони. На його диск не можна було дивитися неозброєним оком, бо він ховався у пасмах волохатих променів і був такий яскравий, що міг спалити сітківку. Недарма ж древні пірейці поклонялися Блакитному Сонцю, вважаючи його за грізного бога, який не дозволяє навіть глянути на себе. І саме Блакитне Сонце давало Пірейї життя.

Айт вирушив у путь, коли обоє Сонць підбилися вже височенько. Він ішов швидкою ходою енергійної заклопотаної людини, яка з материнським молоком всмоктала в себе непохитне переконання, що час — гроші, а хвилина загаяння — втрачений дайлер. Кожен мусив бачити, що це йде не безробітний, а людина при ділі.

На нього й справді ніхто не звертав уваги. Долина Двох Сонць жила своїм напруженим метушливим життям. Довбалися на крихітних ділянках фермери, поспішали на підприємства робітники. На Дайлерстоун сунув нескінченний потік велосипедів, мотоциклів, автобусів, автомашин.

Айт добре розрахував час: навіть коли б поліція і шукала каторжника БЦ-105, їй важко було б знайти його — до послуг втікача всі види транспорту, навіть вертольоти.

Айт уже хотів зупинити якусь із автомашин, але потім передумав: випадкова аварія чи найменше порушення правил руху з боку шофера — і поліція з'явиться зненацька. Ні, краще вже поїхати електричкою.

Ґрунт в Долині Двох Сонць був такий дорогий, що залізниці або заглиблювалися в нього, або дерлися по залізобетонних опорах аж під хмари.

Айт волів би промчати до Дайлерстоуна в аеровагоні. Але першою на автостраді зустрілась глибинна станція, і він посунув туди разом з натовпом.

«Кейз-Ол» — фосфоресціювало на кожній плиті брудного тунелю.

«Кейз-Ол!!!», «Кейз-Ол!!!», «Кейз-Ол!!!» — кричали, аж захлиналися рекламні щити на станціях, репродуктори в тунелях, рознощики товарів у вагонах.

Нафта Кейз-Ола, сталь Кейз-Ола, вугілля Кейз-Ола, уран Кейз-Ола — цього було досить, щоб захопити в свої руки всю Монію. Потрапляючи в обійми містера Кейз-Ола при народженні, кожен монієць не виривався з них навіть після смерті, бо, починаючи з пелюшок і кінчаючи урнами для праху та автоматичними магнітофонами-поминальниками, — все мало марку Кейз-Ола або однієї з його дочірніх фірм.

— Лотерея мільйонерів! Лотерея мільйонерів! — репетував, проходячи вагоном, нужденний чолов'яга у формі компанії Кейз-Ола. — Абсолютно надійний шанс забезпечити себе на все життя! Всього тільки один дайлер, один дайлер!.. Комуністи, гангстери, волоцюги, п'яниці — хто виграє, тому прощається все!.. Поспішайте купити квиток у рай — ціна один дайлер!

То була славнозвісна Лотерея мільйонерів містера Кейз-Ола. Першого дня кожного місяця один з монійців, якому випадав щасливий виграш, одержував мільйон дайлерів. Щойноспеченому мільйонерові прощалося все: вбивства і злочини, навіть належність до членів забороненої і переслідуваної політичної партії.

О, то була хитра гра! Монійці жили як у лихоманці: навіть жебрак за один дайлер може стати мільйонером! Щасливого сфотографують у найрізноманітніших позах, повідомлять його точну адресу, покажуть по телебаченню — обману нема. Сьогодні виграв він, але наступного разу можеш виграти й ти. Шанси однакові для всіх!

То була хитра гра, бо підігрівала монійців примарою щасливого випадку, тримала в стані безперервної жадоби грошей.

— Ті, що ховаються від поліції, ті, що збираються вчинити злочин, купуйте звільнення від колишніх і майбутніх гріхів! Тільки один дайлер! Один дайлер!