ГЧ

Перед пуском Микола не лягав спати. Цілу ніч він провозився з машиною разом з Ниркіним і Суриковим, захопленими роботою не менше, ніж він сам. Знаючи, що завтра машина повинна бути пущена в хід, ці завзяті ентузіасти відмовились припинити роботу, поки все не буде остаточно налагоджено.

Микола добивався абсолютної точності. Після останньої розмови з професором він став ще обережнішим. Правда, тут, у «консерваторі», лише ультракороткі хвилі. Це не мікрохвилі, не біопроміння. Але хто його знає, чи не вирішують справу й тут які-небудь тисячні частки хвилі?..

На ранок усе було готове.

Матуся в цей день, тільки-но почало світати, подався на бойню. До початку роботи в інституті він повернувся звідти на чолі колони з двох машин-холодильників. Робітники почали вивантажувати і вносити прямо в приміщення «консерватора» довгасті ящики з тушами свиней, овець, баранів. Були тут і окремі частини великих туш, і різні види м’ясних напівфабрикатів.

Приїхав Федір, попереджений Миколою напередодні.

Вибравши слушний момент, Ридан відкликав інженера вбік.

— Слухайте, Миколо Арсеновичу, а чи не повідомити наркома?

— Ні, — рішуче відповів той. — Я вже думав про це. Краще почекати, коли все буде остаточно перевірено.

Почалось опромінення.

Найбільший ящик поставили на площадку на край конвейєра. Микола став позаду, коло бічної стінки генератора, де були зосереджені контрольні прилади, всі органи управління, і запустив одночасно і генератор, і мотор конвейєра.

Минуло кілька секунд, перш ніж стрілки приладів, враз метнувшись догори, заспокоїлись і застигли на своїх місцях. Усе було правильно. Швидкість руху конвейєра визначала експозицію опромінення.

— Давай, — сказав Микола, і Ниркін зсунув ящик з площадки на рухому стручку.

За секунду ящик уже зайшов в отвір клітки, його пройняв потік променистої енергії. Не зупиняючись, ящик вислизнув на другу площадку у кінці конвейєра. Ящик зняли й повезли на візку.

— І все?! — здивувався Федір.

— Все, — стомлено відповів Микола, — тепер можна продовжувати в такий же спосіб.

Один за одним пройшли через таємничий, невидимий потік усі сімдесят ящиків, привезених з бойні. їх відправили в «теплицю» і розмістили на стелажах. Але це не був кінець. Тільки-но забрали останню партію ящиків, як Матуся, наче досвідчений режисер, вивів на сцену нову серію їх. Ці ящики заготовив Ридан. Вони були старанно пронумеровані, різні за розмірами. У деяких з них щось шкрябалося, сопіло, стукотіло.

— Ну, Миколо Арсеновичу, — сказав Ридан, — тепер попрошу вас трохи змінити настройку. Дайте мінімальну потужність випромінювання, яка допустима при умові, що хвиля й експозиція лишаються такими, як і були.

Микола знову став біля пульта. Кілька ящиків були опромінені один за одним. Потім Ридан попросив збільшити трохи потужність і знову пропустив кілька ящиків. Так повторювалось кілька разів.

Нарешті все було закінчено. Клацнув рубильник. Лампи генератора погасли, рух припинився.

Микола поволі виходив з-за конвейєра.

Раптом він похитнувся й зупинився, прихилившись плечем до стіни. Федір швидко підійшов до нього.

— Що, втомився, Колю? — стривожено спитав він, обіймаючи його.

Відповіді не було. Ноги Миколи зненацька підломились, і він повалився на підлогу.

У складному внутрішньому світі людини є явища прості, зрозумілі, як голод, страх, любов, перше відчуття старості або підкоряюча велич природи, краси… Справжній зміст, їх суть пізнається тільки на власному досвіді. Інакше їх не можна збагнути, і тут безсилі будь-які засоби пізнання, пояснення, зображення. Навіть найталановитіший художник може розкрити ці відчуття лише тому, хто вже пережив усе сам. Коли ж людина вперше пізнає в житті такі явища, їх суть набуває для неї несподівано глибокого і великого значення, вона змінює уявлення, стає джерелом сили й мудрості.

Такою була для Тунгусова його хвороба.

Ридан поклав його в ліжко, і Тунгусов слухняно й спокійно виконував усі накази професора. З того часу, як він розплющив очі після непритомності, все здавалося йому зовсім інакшим. Тіло охопила кволість, і лежати було приємно. У голові настав спокій, — це теж було приємно; думки пливли повільно, без напруження, додержуючись черговості, не набігаючи, як раніше, одна на одну. Микола лежав і дивувався новим відчуттям. Кінець кінцем, було безглуздо так знущатися над власним мозком. Він же чудово бачив, що настає якась межа напруженню розумової енергії: про це свідчило безсоння, про це говорила йому шалена чехарда думок. Хіба він не знав, що це за симптоми?

У першу мить після непритомності, ще не тямлячи, що, власне, сталося, він відчув страх і, звичайно, страх за долю «ГЧ» і всіх риданівських надій і сподівань.

— Це небезпечно? — з тривогою спитав він. Професор заспокоїв його швидко й різко:

— Це пройде безслідно, якщо ви поводитиметеся розумно. Між іншим, ви вже стали дорослим…

Для Ридана це був елементарний випадок. Відпочинок, спокій, трохи розваг —і все пройде. Але як примусити цього божевільного інженера відпочивати? Він подумав і вирішив діяти «терористично».

— Два тижні пролежите, — заявив він пацієнтові таким тоном, що Миколі стало ясно: лежати йому справді доведеться.

Того дня, коли все це трапилося, Ганна склала останній екзамен з теорії музики. Збуджена успіхом, переповнена радістю свободи після довгих тижнів наполегливої праці, дівчина легко збігла сходами, як весняний вітер, впурхнула в їдальню… і одразу зупинилась у тривозі. Щось трапилося… Заклопотані обличчя Федора і Наталі, пляшечки якихось ліків на столі — усе це впало їй у вічі.

— Що таке? — вимовила вона ослаблим голосом.

— Нічого, Ганно, не хвилюйся, усе вже минулося, — поквапно заспокоїла її Наталя. — Знепритомнів Микола Арсенович.

— Ну от! Я казала… А батько?..

Ридан вийшов з кабінету Миколи і щільно зачинив за собою двері.

— А! Галочка… Можна поздоровити? — він поцілував дочку. — Знаєш уже? Авжеж, ти мала рацію. Ну, нічого, все гаразд. Я його обдурив, сказав, що треба полежати два тижні. Хай думає так, це йому піде на користь. Глядіть-но, про справи з ним не говоріть, друзі! Вигадуйте які завгодно теми, тільки не про генератор, не про техніку.

— І не про якесь там «проміння смерті», — багатозначно додала Ганна, звертаючись до Федора.

Професор глянув на неї здивовано.

— А це що таке?

— Це… державна таємниця, відома тільки нам: Миколі Арсеновичу, Федорові Івановичу, Наталі та мені. Ми вирішили відкрити її й тобі. Але більше ніхто не повинен знати.

— Хай йому дідько, який урочистий початок!

Вони розташувалися біля стола тісною групою, і Ганна розповіла батькові всю історію з розшифровкою повідомлень таємничого друга з Німеччини.

Ридан уважно вислухав розповідь. Потім мовчки підвівся, пішов до себе в кабінет і довго сидів у кріслі, куйовдячи бороду, начебто вирішуючи якесь складне й важливе питання.

Микола знав, що Ганна повернулась. Він почув її голос, коли Ридан, виходячи, на мить відчинив двері. Його охопило непереборне бажання бачити її. Зараз вона увійде, мабуть… як шкода, що він не міг бачити її в той момент, коли вона дізналась про його непритомність! Може, він зрозумів би тоді дещо…

Час ішов, і ніхто не входив. З їдальні долинали приглушені звуки кроків, зрушуваних стільців; голосів зовсім не було чути. На диво, поволі минав час, завжди такий стрімкий. Години, навіть дні часто збігали непомітно… Микола машинально дивився, як на настільному годиннику велика хвилинна стрілка, насилу підійшовши до чергової рисочки на циферблаті, ніби прилипала до неї й довго не могла зрушити з місця…

Ну й нема чого дивитись на неї! Він заплющив очі… Прийде чи не прийде?