Незвичайнi пригоди експедицii Барсака

— Що ж тобі казати?

— Все. Про всю історію.

— Ніколи в світі!

Джейн нахмурила брови.

— Племінничку!.. — кинула вона з погрозою.

Цього було досить.

— Ну от!.. Ну от!.. — пробурмотів Аженор і почав розповідати сумну історію від початку до кінця, нічого не пропускаючи.

Джейн слухала мовчки і, коли він скінчив, не спитала більше нічого. Аженор подумав, що на цьому кінець, і зітхнув з полегшенням.

Він помилявся. Через кілька днів Джейн повернулась до того ж.

— Дядечку… — почала вона знов.

— Що, голубонько? — відгукнувся він.

— А що, коли Джордж все ж невинний?

Аженор подумав, що не дочув.

— Невинний? — перепитав він. — На жаль, бідна моя дитинко, в цьому нема найменшого сумніву. Зрада і смерть нещасного Джорджа — це історичні факти, підтверджені численними доказами. — І він почав наводити дані з газетних статей, ніким не спростованих офіціальних донесень і, нарешті, послався на відсутність Джорджа, що було найпевнішим доказом його смерті.

— Смерті, хай так, — погодилась Джейн, — але зради?..

— Перше є наслідком другого, — відповів Аженор, збентежений такою впертістю.

А вона з цього дня все частіше поверталась до прикрої теми, і нарешті домоглася того, що він уже не насмілювався суперечити їй; мало того, його власна упевненість у вині загиблого капітана похитнулась.

В наступні роки палка віра Джейн все міцніла, але вона розуміла, що мати прибічника в особі Аженора, це ще мало. Проголосити братову невинність, не маючи доказів?.. А докази — де їх візьмеш?

Після нескінченних роздумів вона вирішила, що знайшла вірний шлях. І одного дня сказала Аженорові:

— Ми з вами переконані в тому, що Джордж невинний. Але цього, розуміється, недосить. Треба це довести, правда, дядечку? Інакше, скільки б ми не кричали про це скрізь і всюди, нам однаково ніхто не повірить.

— Безперечно, бідна моя дитинко.

— Коли навіть батько прийняв на віру ці чутки, які походять хтозна-звідки, і на наших очах умирає з горя й сорому, коли він не закричав, почувши обвинувачення проти свого сина: “Брехня! Джордж не здатний до такого злочину!” — як можемо ми переконати сторонніх людей, не навівши беззаперечних доказів того, що брат невинний?

— Це ясно як день, — погодився Аженор, чухаючи підборіддя. — Але от… ці докази… де їх узяти?

— Безперечно, не тут… — Джейн помовчала і додала” стиха: — Можливо, десь в іншому місці.

— В іншому? Де саме, голубонько моя?

— Там, де це сталося. У Кубо.

— У Кубо?

— Так, у Кубо. Там могила Джорджа — адже розповідають, що він там помер, а коли це так, то можна буде дізнатись, якою смертю він помер. Крім того, треба розшукати живих свідків. Джордж командував численним загоном; не може ж бути, щоб усі ці люди зникли. Їх треба допитати, і через них ми будемо знати правду.

Джейн говорила, і обличчя її яснішало, а голос тремтів від ледве стримуваного запалу.

— Це правда, дитинко! — вигукнув Аженор, не помічаючи, що попався на гачок. А вона продовжувала із запалом.

— Ну що ж, як це правда, то їдьмо!

— Куди? — спитав приголомшений Аженор.

— Та в Кубо ж, дядечку!

— В Кубо? Якого ж чорта ти хочеш туди послати?

Джейн оповила руками його шию.

— Вас, любий мій дядечку, — шепнула вона ніжно.

— Мене!? — Аженор вирвався. Він розгнівився не на жарт. — Ти збожеволіла! — заявив він, збираючись податися геть.

— Не зовсім! — відповіла Джейн, перепиняючи йому солях. — А чому б вам і справді не поїхати в Кубо? Хіба ви не любите подорожувати?

— Ненавиджу! Встигнути на поїзд у призначений час — це понад мої сили.

— А рибу ловити ви теж ненавидите?

— Рибу?.. Не розумію, при чому…

— А що ви скажете про смажену рибу, виловлену в Нігері? Це справді було б оригінально! У Нігері пічкури величезні, завбільшки з акулу, а верховодки схожі на тунців! І вас це не приваблює?

— Як тобі сказати… У всякому разі…

— Ви б собі ловили рибку і одночасно провели б розслідування, опитали б тубільців…

— А мова? — перебив Аженор насмішкувато. — Навряд чи ці типи знають англійську мову.

— Саме тому, — з невинним виглядом промовила Джейн, — краще звертатися до них мовою бамбара.

— Бамбара?.. Ніби я знаю цю мову!

— То вивчіть її.

— В моєму віці?

— Я її вивчила, а я ж ваша тітка!

— Ти?.. Ти говориш мовою бамбара?

— Розуміється. Послухайте лишень: “Джі локхо а бе “а”.

— Що це за тарабарщина?

— Це означає: “Я хочу пити”. Або ще: “І ду, ноно і міта”.

— Ну, знаєш… ноно… міта…

— Це значить: “Увійди, ти питимеш молоко”.

І це все треба вивчити?

— Так, і не гаючись, бо день від’їзду не за горами.

— Як день від їзду? Я не поїду!.. От іще!.. І не збираюсь теревені розводити з твоїми дикунами.

Джейн нібито відмовилась від думки його переконати.

— Ну, тоді я поїду сама, — промовила вона сумно.

— Сама! — пробелькотів зовсім спантеличений Аженор. — Так ти збираєшся їхати…

— В Кубо? Неодмінно.

— За тисячу п’ятсот миль від узбережжя!

— Тисячу вісімсот, дядечку.

— Наражатись на страшну небезпеку! І сама — одна!

— Доведеться, якщо ви не хочете зі мною їхати, — відповіла Джейн сухо.

— Та це ж божевілля! Це нервовий розлад! Біла гарячка! — вигукнув Аженор і утік, грюкнувши дверима.

Але на другий день, коли він захотів побачити Джейн, йому відповіли, що вона не приймає; те ж саме повторилося і в наступні дні. Аженор не витримав і через чотири дні капітулював. За цей короткий строк він устиг, як це бувало й раніше, поступово пройнятися її думкою. На другий день подорож уже не здавалась йому божевіллям, на третій він вважав її справою здійсненною, а на четвертийнадзвичайно простою.

Джейн була великодушною: вона навіть не дорікала йому.

— Передусім вивчіть місцеву говірку, — промовила вона, цілуючи його в обидві щоки.

Відтоді Аженор не розлучався з граматикою мови бамбара.

Перш ніж вирушати, Джейн треба було ще одержати батькову згоду. Виявилось, що це легше, ніж можна було чекати. Не встигла вона сказати, що збирається в подорож, як він, не дослухавши куди й навіщо, жестом дав зрозуміти, що згоден, і знову завмер, похмурий, журливий, — хтозна, чи й чув він її. Видно було, що його вже ніщо не цікавить.

І Джейн з Аженором почали збиратись у відчайдушний рейс за три-чотири тисячі кілометрів, до якого Джейн готувалась уже кілька років, уважно вивчаючи географічну літературу, присвячену описові краю і його населення. Полотняний одяг для сухої погоди, з грубої шерсті — для періоду дощів склали в легенькі чемодани. Окремо запакували подарунки, призначені для місцевих жителів: яскраві, строкаті набивні тканини, скляне намисто, голки, булавки, галуни, ґудзики і багато іншого подібного. Аптечка, зброя, підзорні труби й компаси, намети, довідники, словники і найновіші карти, кухонне начиння, запаси продуктів, — словом, було дбайливо підібране все, необхідне для тривалого перебування в далеких хащах. І, нарешті, у нікельованому футлярі, який так і виблискував на сонці, містився цілий набір вудок, волосіні і гачків — запас, достатній для кількох рибаків, — це був особистий багаж Аженора.

Вони мали виїхати до Ліверпуля і сісти там на пароплав “Церера” компанії Уайт Стар, який відпливав в Африку. Спершу вони збиралися вирушити в Англійську Гамбію, але дізнавшись під час зупинки в Сен-Луї, що в Конакрі чекають французьку експедицію, маршрут якої наближається до їхнього, вони вирішили приєднатись до співвітчизників Сен-Берена.

Наприкінці вересня багаж відправили в Ліверпуль, і 2 жовтня Джейн і Аженор востаннє снідали вдвох у великій їдальні замка Гленор (лорд Бакстон ніколи туди не виходив). Сніданок був мовчазний і невеселий.

Джейн Бакстон мимоволі думала про те, чи доведеться їй знов побачити цей замок, де минули її дитинство й молодість, а коли й доведеться, то чи буде тоді живий її старий батько.