Незвичайнi пригоди експедицii Барсака

Ні словом не відповівши на докори і поради, не доторкнувшись до грошей, Вільям Ферней залишив замок і зник. Що з ним сталося, лорд Бакстон не знав. З роками прикрий спогад трохи згладився.

На щастя, власні діти радували його, наче відшкодовуючи прикрості, завдані чужою дитиною. Старший, Джордж, продовжуючи славні сімейні традиції, першим закінчив школу в Аскотті і, прагнучи пригод, вступив в колоніальну армію. Другий, Льюїс, виявив менш войовничі смаки, про що лорд Бакстон дуже шкодував, але в усьому іншому і цей син заслуговував батькової любові. Це був серйозний, врівноважений хлопець, з тих, на кого можна покластися.

Минали роки, життя юнаків ішло належним шляхом, У Льюїса зміцніло покликання до ділової кар’єри. Він вступив до Центрального банку, де його дуже цінували, займав там усе вищі посади, і йому вже передрікали, що одного доброго дня він стане на чолі цієї величезної установи. А Джордж тим часом, переїжджаючи з колонії в колонію, встиг зробитися свого роду героєм і завойовував штіагою все нові чини.

Здавалось, лиха доля відступила від лорда Бакстона, і під старість щастя йому усміхнулось, коли раптом горе, страшніше за все пережите, приголомшило його. На цей раз не лише почуття, а й незаплямована доти честь роду Гленор була навіки зганьблена.

Джордж Бакстон, що тимчасово був звільнений у запас, вступив на службу до великої промислово-розвідувальної компанії. Два роки він на чолі напіврегулярного загону цієї компанії мандрував по країні, ашанті і раптом стало відомо, що син лорда очолив банду і відкрито виступив проти своєї країни. Ця новина була наче удар грому. Одночасно сповіщалося про заколот, який було придушено без жалю. Повідомлялося також про те, що капітан Бакстон став зрадником, а його люди авантюристами; про вчинені ними грабування, здирства, жорстокості і про заслужену відплату. Газети описували з усіма подробицями, як сили заколотників невідступно переслідуваних висланими проти них військами, поступово розпилювавсь. Капітана Бакстона відтіснили з кількома прихильниками на територію, яка перебувала під французьким впливом, і наздогнали біля села Кубо, коло підніжжя гір Гомборі. Його було вбито першим залпом.

Ще згодом усіх облетіла звістка про те, що командир англійського карального загону, повертаючись після виконання свого сумного обов’язку, помер від пропасниці, а заколотників було остаточно винищено або розсіяно і заколот повністю придушено.

Ще не забулося хвилювання, викликане в Англії цією подією. Воно поступово вляглося, і з часом спогад про померлих стерся з людської пам’яті.

Та була оселя, в якій спогад про одного з них продовжував жити. Це був замок лорда Бакстона.

Трапляється часом, що грім, вразивши високе дерево в самий вершечок, спопеляє всю серцевину до коріння, і від велетня лишається тільки кора: він ще стоїть, зовні мов і не видно, що всередині порожньо, але перший же дужий вітер його звалює.

Так було і з старим моряком, якому минав сімдесят п’ятий рік. Удар був подвійний: він палко любив сина, а честь була йому ще дорожча; та він не зігнувся під ударом, хіба що блідість обличчя зраджувала страждання. Жодного запитання, жодного слова не почули від нього про фатальну подію. Починаючи з цього дня, він перестав виходити на прогулянку, замкнувся від усіх, навіть від найдорожчих друзів, і жив немов замурований, майже нерухомий, у мовчазній і гордовитій самоті.

Троє людей порушували цю самоту, почерпаючи в глибокій пошані до старого силу витримати страшне існування з живою статуєю, майже з привидом.

Перш за все, це був його другий син, Льюїс Роберт, який неухильно щотижня проводив у замку вільний від службових обов’язків день.

Далі його внук Аженор де-Сен-Берен, людина чудової вдачі і незламної вірності, послужливий, з чутливим серцем. Від усіх інших людей він відрізнявся трьома рисами: колосальною неуважністю, невтримною, але нещасливою, пристрастю до вудіння риби і лютою огидою до жінок.

Він одержав після смерті батьків чималий спадок і міг розпоряджатися собою, як хотів. Довідавшись про лихо, яке спіткало його діда, він негайно приїхав із Франції і оселився по сусідству з замком Гленор, в якому, зрештою, проводив майже весь час.

Сидячи на березі річки, він закидав у неї свої вудки з незрозумілим завзяттям. Навіщо, справді, було вкладати, в цю справу стільки запалу, коли він думав завжди про щось інше, і всі риби на світі могли клювати, а він навіть не помічав поплавця? Більше того, коли який-небудь пічкур або верховодка виявляли ще більшу упертість, ніж він — неуважність, і самі себе підсікали, чутливий Аженор поспішав без найменшого вагання кинути рибчину у воду.

Хороший був чоловік, як ми вже казали.

А який затятий холостяк! Усім і кожному він торочив про зневагу до жінок, приписуючи їм усі можливі вади і пороки. Коли ж йому радили одружитись, він цілком серйозно заявляв:

— Я б тільки тоді повірив у любов жінки, коли б вона з розпачу померла над моєю могилою.

У своїй неприхильності до жінок він робив виняток для однієї — це була Джейн Бакстон, остання дитина лорда, тітка Аженора, але тітка майже на двадцять років молодша ніж він, тітка, яку він знав зовсім маленькою, яку вчив ходити і яку став опікувати, коли нещасливий лорд відійшов від життя. Аженор плекав до неї справді батьківське почуття, глибоке й ніжне, вона йому платила тим же. Власне, він був наставником, але наставником, який робив усе, чого хотіла вихованка. Вони були нерозлучні, разом прогулювалися в лісах, пішки й верхи, плавали човном, полювали і займалися всілякими видами спорку, що давало підставу літньому племінникові казати про свою молоденьку тітку, виховану по-хлоп’ячому: “Ось побачите, вона в мене кінець кінцем стане мужчиною!”

Джейн Бакстон була третьою з тих, хто піклувався про старого лорда, і вона дбала про нього самовіддано, як мати. Принести хоч крихітку щастя зраненому батьковому серцю — ця мрія її не покидала. Усі її думки, всі вчинки були підпорядковані цій меті.

Вона бачила, що батько оплакує своє знеславлене ім’я ще більше, ніж сумний кінець сина, який дістав по заслузі. Що ж до неї, то вона, навпаки, не плакала.

Не те, щоб їй байдуже було до втрати любимого брата, до заплямованої честі сім’ї. Та разом з горем, сильніший за горе, в її серці буяв протест. Як! Льюїс і батько так легко повірили в Джорджеву неславу! Не перевіривши, прийняли як доведене звинувачення з офіційних донесень із-за морів! Та проти цих свідчень говорило все минуле Джорджа, все його героїчне і чесне життя. Час минав, і все палкішою ставала переконаність Джейн, що її брат невинний. І от, через кілька років після його загибелі, настав день, коли вона вперше зважилась порушити мовчання, яким за німою угодою всі в замку оточили трагедію в Кубо.

— Дядечку… — почала вона, звертаючись до Аженора де-Сен-Берена.

У них так повелося, що вона його звала дядьком, а він її племінницею. Так було завжди — за одним винятком. Якщо ненароком умовний дядько давав своїй умовній племінниці привід до незадоволення або зважувався суперечити її волі, навіть одній з її примх, — вона одразу ж згадувала про свій законний титул і заявляла племінникові, що старших родичів треба шанувати. Побачивши, що справа обертається на зле, принишклий племінник поспішав ублаготворити шановну тітоньку. Через ці зміни титулу їхні діалоги звучали часом дуже кумедно.

— Дядечку… — почала Джейн.

— Що, голубонько? — спитав Аженор, заглиблений у читання величезного тома, присвяченого вудінню риби.

— Я хочу з вами поговорити про Джорджа.

Здивований Аженор опустив книгу.

— Про Джорджа? — перепитав він збентежено. — Якого Джорджа?

— Про мого брата Джорджа, — спокійно пояснила Джейн.

Аженор зблід.

— Але ж ти знаєш, — відказав він тремтячим голосом, — що ця тема заборонена, і це ім’я тут не слід вимовляти;

Рухом голови Джейн показала, що не приймає цього заперечення.

— Байдуже, — не вгавала вона. — Кажіть мені про Джорджа, дядечку.