В погонi за iхтiозаврами

Мене це, звичайно, засмутило. Але, взявши на себе після короткого відпочинку керівництво абісалогічним відділом Інституту океанології, я зрозумів, що є об’єктивні причини для затримки й немає підстав підозрювати своїх товаришів у лінощах та забарності. Я знав, що, крім нас, радянських учених, батискафи конструюють також французькі, бельгійські, італійські вчені й що вони теж зустрічалися з труднощами. На жаль, у ті роки контакти між ученими різних країн ще не були досить міцними й діловими, ми не мали змоги обмінюватись досвідом, і це завдало немалої шкоди науці.

Я пишу ці рядки ясного жовтневого ранку 195… року. Наша абісалогічна експедиція вже закінчила роботу. Занурення батискафа в безодню Курильської глибоководної западини відбулося. Та мені здається, що, перш ніж перейти до розповіді про нашу експедицію, я мушу віддати належне героям, які почали дослідження океанічних глибин задовго до нас.

Першими переможцями повітряних просторів були спортсмени-стрибуни. Вони встановили ту межу, до якої людина здатна піднятися вгору без літальних апаратів. Виявилося, що “злетіти” людина може більш як на два метри, а протриматися в повітрі — усього кілька секунд.

Першими покорителями океанічних глибин були пірнальники. Вони теж установили межу занурення людини в океан і час, протягом якого вона може там пробути. Їх результати солідніші: пірнути людина може метрів на двадцять, і зрідка навіть на тридцять, а пробути під водою — хвилин із дві.

Та хоч як гордо звучать ці результати в спортивних хроніках, люди давно зрозуміли, що такими примітивними засобами ні повітря, ні океану не підкорити, що ці стихії можуть стати підвладними лише людині, озброєній особливими апаратами. І люди почали мріяти про крила, щоб завоювати повітряні простори, і про водолазні костюми, щоб досягти глибин океану.

Нині повітряні простори вже підкорені. Але цього не можна сказати про глибини океану. Повітроплавці випередили підводників. А колись, на світанку людської культури, підводники йшли попереду.

За легендою, першим дослідником підводного світу був знаменитий полководець стародавніх часів Олександр Македонський. На прохання свого вчителя Аристотеля він нібито опускався на дно в особливому прозорому дзвоні, щоб спостерігати життя риб. Та сама легенда запевняє, що Олександрові Македонському пощастило побачити потвору, яка цілих три дні пливла повз нього й ніяк не могла проплисти — такою вона була великою! І нехай творці легенди трохи перебільшили, але хіба не свідчить ця вигадка, що навіть у сиву давнину люди сподівалися зустріти в підводному царстві фантастичних істот!

Чимало людей спускалось під воду й після Олександра Македонського. Та розгорнутий наступ на океанічні глибини почався зовсім недавно — лише кілька десятиріч тому.

Якщо уявити собі океан розрізаним від поверхні до дна, то його можна порівняти із склянкою густої чорної кави, на поверхні якої плаває тонка молочна плівка. Вона символічно зображатиме так звану зону фотосинтезу, тобто верхній, освітлений сонячним промінням і населений зеленими водоростями горизонт океану, а кава — решту океану, його темну частину. Зона світла закінчується на глибині сто п’ятдесят — двісті метрів, а максимальна глибина океану досягає майже одинадцяти тисяч метрів.

Діставатися в зону світла люди навчились і на підводних човнах, і в металевих скафандрах, і навіть у легких водолазних костюмах. Однак уся темна частина океану до останнього часу залишалася неприступною. Людина вміла опускати на великі глибини різні прилади й добувати з дна різних тварин, колонки грунту. Та цього було недосить: люди мріяли самі побувати в океанічній безодні. Це довго не вдавалося тому, що на великих глибинах тиск води в сотні разів більший за тиск повітря на поверхні суші й може, як шкаралупку, розчавити сталевий корпус корабля.

Уперше люди спустилися в океан на кілометрову глибину лише в 1934 році. Це зробив в особливій кулі (батисфері) американський біолог Вільям Біб. Значення цього подвигу для науки важко переоцінити, але вже тоді вчені зрозуміли, що батисфера — нерухома металева куля, що висить на тросі — саме через свою нерухомість не дуже зручна для абісалогічних досліджень. Думка вчених і конструкторів почала працювати над створенням батискафи — самохідного глибоководного корабля.

І батискафи було створено одночасно в Італії за проектом бельгійця Шкара й у Франції інженером Вільмом та його товаришами. Один із батискафів опустився в Атлантичний океан біля західних берегів Африки на глибину, що здавалася раніше недосяжною: більш як на три тисячі метрів!

Ми трохи відстали від своїх зарубіжних колег, проте в абісалогії стільки нерозв’язаних проблем, така кількість загадок прихована в темряві океанічних глибин, що особливо журитися нікому з нас не спадало на думку. Ганяючись за рекордами, наука рідко збагачується великими відкриттями. Мене й моїх співробітників значно більше приваблювала спокійна, планомірна робота, яка — у цьому ніхто з нас не сумнівався — обов’язково повинна була привести нас до вирішення багатьох важливих проблем абісалогії.

Ось як стояла справа в рік виїзду на Далекий Схід першої радянської абісалогічної експедиції.

При виборі району дослідження в нас не виникло ніяких сумнівів і вагань: усі відразу висловилися за Тихий океан, за Курильську глибоководну западину. Район цей зручний з багатьох причин. По-перше, це найближча до Радянського Союзу океанічна безодня, по-друге, роботи на батискафі важко провадити без берегової бази, і ми вирішили організувати таку базу на одному з Курильських островів. Та була ще одна важлива причина, яка примусила нас обрати саме цей район. Справа в тому, що всі вчені-абісалоги одностайно твердять, що провадити спостереження на великих глибинах, в умовах цілковитої темряви надзвичайно важко: лише не багатьох тварин удається добре роздивитися, часті випадки обману зору, і бувало навіть так, що один із спостерігачів цілком виразно бачить тварину, показує її іншому спостерігачеві, а той нічого не може розглядіти! Тут важливо знати, з якими тваринами можна зустрітися в глибині океану — це допоможе визначити їх. У дослідженні Курильської западини на експедиційному судні довелося брати участь і мені й моїм помічникам, отже, тваринний світ западини був нам частково відомий.

Ясний погідний день 18 серпня 195… року назавжди залишився в пам’яті всіх учасників експедиції. У цей день рано-вранці експедиційне судно, на якому був батискаф, залишило берегову зону й через три години лягло в дрейф над Курильською западиною. Ехолот підтвердив показання карти: глибина океану під нами досягала 8560 метрів…

Наш батискаф уже пройшов попередні випробування без пасажирів, і тепер ми з Румянцевим зайняли свої місця в його тісній кабіні. Стріла винесла нас за борт і опустила на воду. Батискаф занурився на кілька метрів, і відразу з сонячно-синього світу ми потрапили в інший світ — зеленуватий. Потім ми ненадовго спливли й знову занурилися. Тільки-но розсіклись бульбашки повітря біля ілюмінаторів, я глянув угору й побачив зеленувато-прозору “покрівлю”, що розмірене погойдувалася над нами…

Перевіривши показання приладів і переконавшись, що на батискафі все гаразд, ми почали повільно занурюватися. Спочатку світла було досить — батискаф проходив через пронизану сонячним промінням зону фотосинтезу, і за склом пропливали кущі зелених водоростей, зграї дрібних рибок. Батиметр — прилад, який показує глибину занурення, — підтверджував, що глибина поступово збільшується: п’ятдесят, вісімдесят, сто метрів, сто п’ятдесят… Нам здавалося, ніби ще досить видно, та коли я спробував писати, то переконався, що нічого не видно; ми наближалися до межі зони фотосинтезу. Нижче від цієї межі ще можна помітити сонячне світло, але воно вже таке слабке, що зелені рослини жити там не можуть.

Повз ілюмінатори батискафа, як і раніше, зграйками й поодинці шугали риби, повагом проповзла велика помаранчева медуза, мало не зачепивши скло довгими торочками щупальців.