Ковчег Всесвiту

— Про кого ви, колего?

— О Боже! Невже це так важко затямити? Я вам стільки про це говорив… Земні астрономи ніколи не бачили центру нашої Галактики. Його, мов покривало, приховувала від нас пилова хмара.

— Я це пам’ятаю.

— Ага, пам’ятаєте! — не без єхидства вигукнув астроном. — Добре, хоч це пам’ятаєте. Про Бога ви також пам’ятаєте?..

— Ну, колего, це вже інша тема розмови, — трохи невдо-волено мовив Лятошинський. — Я не схильний змішувати фізику з метафізикою.

Лі Чунь махнув на нього рукою, як на людину цілком безнадійну:

— Гаразд, не будемо сперечатися. Колись я вам таки доведу, що Галактична Монада перебуває у центрі Галактики. Це неминуче! За космічною ієрархією вища від неї лише Світова Монада… Але ж ви не слухаєте!

— Слухаю. То ви хочете сказати, що вам відкрилася Галактична Монада?

Кругле, з трьома підборіддями обличчя Лі Чуня розпливлося у задоволеній посмішці:

— Саме так, пане Міреку. Саме так. Ходімте до мене, розіп’ємо пляшку шампанського. Я не спав цілу ніч, маю право на спочинок.

— Але я не маю, колего. Повірте, я завжди готовий розділити і ваш смуток, і вашу радість. Хоч я, безумовно, поганенько уявляю, що таке Монада, проте…

— З вами щось недобре скоїлось? — спохопився Лі Чунь, який умів брати до серця чуже лихо, як своє власне.

Мірек це знав, через те й вирішив йому відкритися.

— Не зі мною, — поклавши руку на плече Лі Чуня, тихо сказав Мірек. — Герд переслідує одного талановитого юнака. Я змушений його переховувати у себе.

— Герд — свиня, — співчутливо відгукнувся Лі Чунь. — Макаров розумно робить, що не видає йому спецліжка. Але хто він, цей юнак?..

Вони розмовляли англійською — саме англійська була у колонії мовою спілкування. Колоністи, що жили невеликими етнічними групами, вивчали її змалечку разом з рідною.

Лятошинський докладно розповів, як болісно пережив Прокіп своє сумне відкриття. Лі Чунь слухав, час од часу протираючи очі, мовби вони в нього сльозилися. Дослухавши розповідь пана Мірека, задумливо мовив:

— Яз радістю візьму його учнем. Ваша розповідь мене зворушила. Ви правильно кажете: з нього може вийти справжній вчений. Отак жертовно пробиватися до істини… Гм-м, навіть канал зважився перейти. Гердові це відомо?

— Не знаю. Але його костоломи облягли мій дім.

Лі Чунь опустив брови на припухлі очниці, від чого очі здавалися ледь помітними.

— Ну що ж… Я готовий іти до Президента. Гадаю, удвох ми його вкоськаємо. Мені потрібен учень.

Мірек, окинувши іронічним поглядом незграбну постать Лі Чуня, лагідно запитав:

— Вам не здається, колего, що до парадного мундира ліпше підходять… Е-е-е… Ну, скажімо, чорні штани, у яких я бачив вас позавчора?

Лі Чунь опустив очі на власні коліна й голосно розреготався:

— Чого ж ви не сказали відразу?

Пан Мірек, намагаючись, підшукати якомога делікатніший тон, запитав:

— Ви самі виготовляєте шампанське?

Лі Чунь, зрозумівши натяк, спохмурнів. Після тривалої паузи мовив:

— Набридло.

— Що вам набридло?

Стиснувши руку Мірека вище ліктя, Лі Чунь потягнув колегу за собою:

— Зайдімо до мене. Переодягнусь… Питаєте, що набридло? Жити набридло, пане Мірек.

ПРЕЗИДЕНТА УМОВИЛИ

Макаров прийняв їх у масажному кабінеті. Процедура ще не почалась — юна масажистка сиділа в кріслі, а Президент у довгому брунатному халаті походжав по пухкому китайському килимі, що навіть не приминався від його кроків. Матеріал, з якого він виготовлений, був, мабуть, розрахований на значно більшу вагу. Чимало майна прихоплено з Землі; тут дещо також вироблялося, але отакий килим — це, звичайно, з академічних комор, де речі так законсервовані, що не міняли своєї якості віками.

По тому, як виглядав масажний кабінет, можна зрозуміти, що палац Макарова за багатством і вишуканістю міг би позмагатися з палацами земних можнавладців. Пан Мірек не знав мінералу, який було використано на обличкування стін. Чи не малахіт? У прожилках переважав зелений колір, грані колон і карнизів оздоблені полірованою бронзою. Широкий диван у перському стилі прибраний килимом і подушками.

Господар позірно мав років сорок п’ять, обличчя трохи видовжене, міміка багата, рухи енергійні, постать висока і гнучка. Одразу видно: ця людина народжена, щоб володіти й наказувати.

Гості посідали у крісла за столиком навпроти масажистки, з якою їм випадало бачитися не дуже й рідко. її юність так само оманлива, як і їхня чоловіча зрілість без старості. Цій милій, рухливій істоті з гарненьким личком давно перевалило за сотню років. Серед обслуги Президента був з десяток таких оманливо юних жінок. В майстернях Академії вміли не лише відремонтувати спецліжко, але й виготовити нове. Щоправда, виготовляли мало, — тільки на особисте замовлення Президента.

Але ж і слово — спецліжко! Від нього тхне чимось таким, що прийшло із бездуховного, збюрократизованого ладу, який близько століття панував на просторах від Балтики й до Тихого океану. Про винахід, що дарував безсмертя, належало писати поеми й створювати міфи. І якщо затвердилася в мові колоністів оця сіра інвентарна назва, то лишень тому, що нею користувався Президент,

Коли Макаров робив поворот, поли халата заломлювались і відкривалися голі, покриті волоссям ноги. Це дратувало пана Мірека: від інших вимагав аристократичної ошатності, а сам поводився, мов у сибірській лазні. В ньому є щось від купців дев’ятнадцятого віку, як вони описані у російській літературі.

— Ну, що там поробляє твоя Монада? — з відтінком іронії в голосі звернувся Президент до Лі Чуня.

Астроном залишив удома мундир з орденами. Він був зодягнений так само вимогливо, як і Лятошинський. На блюзнірське запитання Макарова не відповів — воно його образило. Мовчки сопів, поправляючи комірець, що стискував шию. Обличчя було налите кров’ю — чи то від образи, чи від тісного комірця.

Але Макаров уже забув про Монаду — він промовляв, ні до кого не звертаючись:

— Проблема перенаселення в наших умовах, — це, якщо хочете знати, проблема катастрофічна. По-перше, існує суто просторова криза, по-друге — криза продовольча… Власне, криза виникає тоді, коли з’являється надмір генетичних носіїв. Зрештою, ми маємо суворо визначене наукове призначення, поза яким… Даруйте, я трохи захопився. Ви й самі все це добре знаєте.

Макаров пройшовся кілька разів уперед-назад і тоді звернувся до Лятошинського:

— Скільки ми маємо сьогодні особових одиниць в академічному генофонді?

— Перепис давно не проводився, — знічено відповів пан Мірек.

Тим часом Макаров розмірковував далі:

— Ми не маємо жодного права на сентиментальність. Подумайте про Бога — якби він був сентиментальним, життя взагалі стало б неможливе. Він знищує так само незворушно, як і створює. Ви розумієте, про що я кажу?.. У природі діють закони природного добору: слабкіші організми гинуть, сильніші виживають і передають генетичну інформацію нащадкам. Саме цей процес ми й повинні підтримувати. Давно пора звикнути: на нас покладені не людські обов’язки, а Божі. У Бога також чимало неприємних обов’язків, шановні колеги. Але ж Бог усюди дотримується правила: принцип Добра — це принцип доцільності. Незворушної, позбавленої будь-яких емоцій доцільності. А скільки організмів мусить померти — це вже інша проблема. Я б сказав: математично-емоційна… Можна позітхати, поплакати, але інших рішень Бог нам не залишив. Ми маємо діяти так само, як у таких випадках діє Він.