Друга планета

— Намагайтесь ступати там, де щойно пройшли антилопи, — повчала нас тітка Павлина. — Ось бачите, яку вони протоптали стежку!

Антилопи виднілися повсюди: деякі паслися, ті дрімали, збившись у невеликі табунці, інші з цікавістю розглядали нас. І не боялися ніскілечки: підпускали майже впритул. Тут, як і в нас, на Землі, на диких тварин полювання суворо заборонене.

Ми довго брели травою, але на держи-дерево так і не натрапили. Тітка Павлина зривала то ту квітку, то іншу, щоб потім покласти в гербарій, а нам із Жоркою стало вже нудно. Нас так і тягнуло до скель, що височіли поряд: видертися хоча б на одну, подивитися згори.

Врешті й тітці Павлині набридло збирати квіти і вона сказала, що, так тому й бути, підемо до Скель.

— До он тієї найближчої.

Ми з Жоркою наввипередки помчали до скелі. Жорка весь час одставав, бо ноги у нього коротші, ніж у мене, а руки довгі, аж за коліна.

Зате коли ми почали видиратися на скелю, Жорка одразу ж опинився попереду. Тут уже жоден альпініст не міг би з ним позмагатися. Я ще не добрався й до середини, а він уже на вершечку. І аж стрибає од радості, що мене обігнав.

— Жоро, зірвешся! — гукає тітка Павлина.

Жорка застрибав іще дужче.

Видерлися, перевели подих, роздивляємося довкола.

Ох, і краса, я вам скажу! Внизу, куди оком не кинь, — джунглі, як море. А прямо під нами — трава, де-не-де дерева і повно тварин. Антилопи, жирафи, зебри, а он і леви!

— Де? Де? — питає мене Жорка.

— Он, біля дерева!

Всі ці звірі були колись завезені з Землі, ще до того, як появилися венеріани. І птахи також.

А ще раніше були завезені рослини — живі фабрики кисню.

І риб також завезли. Бо води на Венері хоч одбавляй…

Позаду нас здіймаються скелі. Дедалі вищі й вищі — до самого неба. А небо срібне-срібне — аж засліплює, коли на нього довго дивитися. То захисний екран довкола Венери. Без нього тут усе спеклося б на шашлик…

При згадці про шашлик мені захотілося їсти.

Тітка Павлина розв’язує рюкзак, дістає величезні бутерброди, тюбики з різними пастами, еластичний термос з гарячою кавою. І мені здається, що я ще ніколи не їв такої смачнятини.

— Не квапся, бо ще вдавишся! — зауважує тітка Павлина.

І тут Жорка, як ніс бутерброд до рота, так і завмер:

— Гляньте, що то таке!

Я повернувся в той бік, куди дивився Жорка: внизу, майже під скелею, на якій ми сиділи, побачив невелику антилопу. Антилопа спокійненько паслася, я хотів був уже спитати в Жорки, що він там побачив таке незвичайне, як нараз тітка Павлина ухопила мене за лікоть:

— Держи-дерево!

Антилопа підняла голову, насторожилась: до неї, мабуть, донісся вигук тітки Павлини. Постригла, постригла вухами, потім знову заходилася біля паші.

Тут і я, придивившись пильніше, помітив якийсь рух у траві. Якесь велике темне коло, що поступово стискалося довкола тварини, якесь наче гілля, що повзло, підминаючи під себе траву. Сантиметр за сантиметром, невпинними конвульсивними рухами просувалося те гілля вперед, і щось у тому рухові було таке невблаганне, таке жорстоке, що мені аж похололо у грудях.

— Тікай! — закричав Жорка щосили.

Схопився на ноги, замахав на тварину руками.

Антилопа різко стрибнула вбік, завмерла, судомно поводячи боками. Вона ніяк не могла зрозуміти, звідки той вигук.

— Тікай, дурна! — закричав і я, а Жорка, вхопивши камінь, кинув донизу.

Антилопа зірвалася з місця, помчала од скелі. Та вже було пізно: не встигла вона пробігти й кількох метрів, як перед нею піднялася зелена стіна і тисячі довгих, увінчаних колючками гілок захльоскали в повітрі. Антилопа сахнулася, помчала в інший бік, але й там наткнулася на рухливу стіну, — скрізь, куди вона не кидалася, виростала ота страхітлива стіна, вимахуючи колючими батогами.

Ми кричали, кидали в держи-дерево каміння, намагаючись хоч чимось допомогти нещасній тварині, та колюче гілля невблаганно посувалося вперед і зелена висока стіна стискала коло.

Ось антилопа зовсім вибилася з сил, зупинилася. Вона вся тремтіла, мокрі боки її ходили ходором, а колюча стіна підступала все ближче й ближче, і тисячі гнучких, довгих гілок тяглися до нещасної тварини.

— Одверніться! — сказала тітка Павлина.

Та ми все одно дивилися, хоч нам було й страшно. Ось перші гілки дістали тварину, вп’ялися у неї колючками — антилопа відчайдушно рвонулася й одразу ж обм’якла, впала на коліна. Держи-дерево зарухалося ще швидше, навалилося на антилопу, огорнуло її суцільним рухливим клубком. Клубок аж запульсував, щосили стискаючись, потім швидко покотився од скелі.

— Все, — сказала тітка Павлина.

— Давайте наздоженемо! — вигукнув Жорка: його аж тіпало.

— Не наздоженемо. Поки ми спустимося, за держи-деревом і слід прохолоне. Воно тепер не скоро тут появиться: заб’ється в хащі й кілька днів буде перетравлювати свою жертву.

— Ми так його й не розшукаємо? — запитав я розчаровано: після того, що побачив, мені дуже закортіло зустрітися з держидеревом.

Віч-на-віч. З мачете в руках. Я його рубав би, аж ошмаття летіло б!

— Знайдемо! — сказала тітка Павлина. — Не це, так інше, а знайдемо!

Ну, хай воно мені тільки попадеться!..

Потім ми спускалися з скелі. Тільки не знайомою доріжкою, а з протилежного боку: тітка Павлина помітила внизу, на дні глибокої ущелини, дивні квіти синього кольору. А коли її щось зацікавить, то тут вона забуває про все: не те що в ущелину — в самісіньке пекло полізе!

Спускатися було ще важче, аніж підніматись. З-під ніг весь час вислизало каміння, і треба було дуже пильнувати, щоб не зірватися з кручі.

Врешті спустилися: мокрі, хоч викручуй!

Тітка Павлина одразу ж подалася до квітів, наче вони не могли її почекати. Зблизька вони виявилися величезними, більше метра в діаметрі, й сині-пресині. А посередині в кожної по п’ять довгих вусиків із жовтими китицями… Отож тітка Павлина пішла до квітів, а ми з Жоркою, трохи перепочивши, вирішили прогулятися ущелиною.

— Далеко не забирайтеся! — гукнула нам тітка Павлина.

— Ні, ми тільки глянемо, що за отим закрутом.

За тим закрутом ще один закрут, а за ним ще один… Ми дерлися вище й вище, перелазячи через валуни, ковзаючись по мокрій гальці, а ущелина ставала все глибшою й глибшою, вона все тісніше стискалася високими стінами з темно-рудої глини. А ще вище підіймалися скелі, і деякі так нависали над нами, що ми аж голови вбирали у плечі.

— Жорко! — гукнув я до товариша, що йшов попереду. — Вертаймося назад!

Жорка мовби й не чує: зупинився перед стіною, щось роздивляється.

— Жоро, що там?!

Він повернувся, махнув до мене рукою:

— Іди сюди!

— Що там?! — кричу вже біжка.

— Іди, покажу.

Підбіг. Стінка, як стінка, та ж руда глина і більше нічого.

— Сюди глянь!

Придивився пильніше: якась ніби ниточка. Блакитна-блакитна.

— Що це? — питаю.

— А ти глянь під ноги!

Глянув: під ногами мов хто натовк блакитного скла. Так і виблискує. Нахилився, підняв шматочок — і в ньому одразу ж спалахнув ясний вогник.

Я так і охнув:

— Опал!

Жорка кивнув головою: він уже довбав гострим камінцем глину, вивільняючи жилу.

— Жоро, ти знаєш, що ми знайшли?!

Жорка продовжував колупати глиняну стіну. Тоді, піднявши найгостріший камінь, заходився коло жили і я.

— Нічого в нас так не вийде, — сказав я згодом Жорці: глина була тверда, наче камінь. — Треба гукнути тітку Павлину. В неї ж мачете… Ти постій тут, щоб не загубити це місце, а я швиденько змотаюся.

Тітка Павлина спершу не повірила:

— Які ще опали? Що ти вигадуєш?

— Та опали ж, — замалим не плакав я. — Справжнісінькі! Там отакенна жила!

— Така товста? — всміхнулася недовірливо тітка Павлина.

— Ну, може, трохи тонша… От пішли, самі глянете!

Тітка Павлина неохоче відірвалася од квітів, підібрала мачете.

— Пішли. Тільки швидше, бо ми й так забарилися.

Мене й підганяти не треба: біг попереду — де й сили бралися.