Друга планета

Ми глянули вгору: над нами білів одполірований стовбур і лише високо-високо росло знову гілля.

А держи-дерево було майже поруч: обплело весь стовбур, намацувало батогами нашу гілляку. Ось воно знову завмерло, наче принюхуючись, а потім посунуло прямо на нас.

Прикипівши до нього очима, ми почали одповзати на край гілляки. Все далі й далі, чіпляючись за сучки, а держи-дерево невмолимо повзло за нами. Гілка ставала все тоншою й тоншою, вона вже аж прогиналася під нами, вона аж потріскувала, а внизу ревів бурхливий потік.

І коли вже відступати було нікуди, тітка Павлина скомандувала:

— Вітю, стрибай!

Я вже наготувався стрибати, але глянув на Жорку: припавши тілом до гілки, він чіплявся за неї руками й ногами. Я одразу ж згадав, що він майже не вміє плавати, і закричав до нього:

— Стрибаймо разом!

Жорка заплющив очі, замотав головою.

— Одривай! — закричала тітка Павлина: держи-дерево ворушилося вже у неї за спиною.

Врешті нам з тіткою вдалося одірвати обидві Жорчині руки від гілки, я потягнув його щосили за ноги, — Жорка заверещав несамовито, і ми клубком полетіли в потік. Я ще в повітрі випустив Жорчині ноги, шубовснув головою у воду. Мене одразу ж закрутило, потягнуло на дно. Я об щось боляче вдарився, відштовхнувся щосили руками, відчайдушно став вигрібатися вгору.

Відкашлюючись, я висунув якомога вище голову, оглянувся навкруги. Каламутна вода кипіла довкола, високий берег стрімко проносився мимо, дерево, на якому ми щойно сиділи, було вже далеко позаду, а попереду насувалася суцільна стіна джунглів. Недалеко од себе, ліворуч, я побачив тітку Павлину: розсікаючи руками потік, вона пливла чомусь не до берега, а вподовж течії. Я глянув туди й побачив Жорчину голову: вона то пірнала під воду, то виринала. Жорка, мабуть, тонув.

— Жорко, тримайся! — закричав я і метнувся до нього.

Якщо в мене був до цього якийсь страх, то він одразу ж зник: щоразу, як Жорчина голова пірнала під воду, мені здавалося, що він уже не випливе. Я обігнав навіть тітку і перший дістався до товариша.

— Руку давай!.. Руку!..

Але Жорка вже, мабуть, нічого не тямив: він лише кашляв, відпльовуючи воду. Тоді я ухопив його за лікоть, бо він знову збирався пірнути.

І саме цієї миті підпливла тітка Павлина:

— Давайте на дерево!

Мені спершу вчулося, що тітка кричить: “Держи-дерево”. Що воно пливе слідом за нами. Од страху я ледь не випустив Жорку, глянув угору по течії: наздоганяючи, слідом за нами пливла деревина. Велетенський стовбур майже весь занурений у воду, тільки гілки підіймалися над водою. Коли дерево порівнялося, ми з тіткою Павлиною схопилися за гілля і, тягнучи за собою Жорку, вибралися на стовбур. Жорка весь аж тремтів. Одразу учепився в гілку, приріс до неї.

Потік швидко ніс нас уперед. Ось ми пірнули в джунглі: велетенські дерева підіймалися над нами, змикаючись кронами, зелені сутінки облягли з усіх боків, ми мчали наче в тунелі і не думали полишати дерево, яке так вчасно нам трапилося. До того ж тітка Павлина сказала, що нам немає чого робити в джунглях, а потік рано чи пізно кудись нас винесе: чи в річку, чи в озеро, а може, й на берег моря.

За якийсь час швидкість потоку наче збільшилась. Крізь шум води, крізь плюскіт хвиль почав прориватися якийсь незвичайний звук: так мов десь далеко-далеко гули літаки. Тітчине ж обличчя стало напружене й стривожене.

— Що то? — запитав я у неї.

Тітка Павлина навіть не обернулася: навпаки подалася вперед, до чогось прислухаючись. А звук усе наростав і наростав: щось гуло і ревіло попереду, ненаситно, невпинно і моторошно.

Береги, досі віддалені, поступово звузилися, і це вже була не глина, а скелі. Закручена в джгути, спінена хвилями, чорна густа течія шалено мчала нас уперед. Тітка обернулася до нас, закричала:

— Водоспад!

Я глянув уперед і побачив гостру скелю, що витикалася трикутником з потоку. Одразу ж за скелею, по обидва боки од неї, потік обривався, з гулом і ревом падав донизу. Вода з такою силою била в камінь, що аж пагорилася, велетенська шапка жовтої піни весь час танцювала на тому місці, а далі пливло марево і в ньому все танцювало й тремтіло: і скеля, і берег.

Нас понесло ще швидше, величезна деревина, на якій ми пливли, враз розвернулася і з тріском врізалася в скелю. Мене різко шарпонуло, але я втримався. Відчував, як вібрує під ногами могутній стовбур, опираючись шаленому потокові, а потім нас знову розвернуло, і деревина, зачепившись одним кінцем за скелю, а другим за берег, стала впоперек течії. Велетенська хвиля накрила нас з головою, намагаючись одірвати від стовбура, жбурнути геть…

Тітка Павлина щось кричала, але я нічого не міг розібрати — так страшно ревла вода. Тоді вона показала рукою у бік берега.

Я глянув туди: наша деревина, зачепившись віттям за берег, повільно сповзала донизу. Ще кілька хвилин — і течія знову підхопить її, кине у водоспад. А попереду, перескакуючи з гілки на гілку, пробиралася до берега темна Жорчина постать.

Я ще раз оглянувся на тітку: чіпляючись за гілля, вона просувалася до мене. Тоді я теж став пробиратися до берега.

Вода перекочувалася через стовбур, весь час намагаючись змити мене. Деревина сповзала все нижче й нижче: ось-ось вона зовсім одірветься, і тоді нас уже ніщо не врятує…

Врешті добрався до берега, одразу ж упав. Все у мені огидно тремтіло, перед очима пливло. Мене канудило. Я лежав, боячись оглянутися назад, на потік: а що, як тітка Павлина зникла у водоспаді?

— Живий?

Тітка Павлина! Викручує волосся, обтрушується від води.

— Ну, тепер житимемо тисячу років!.. Пішли глянемо!

Я не встиг спитати куди, а тітка вже дерлася на скелю. І ми, хоч-не-хоч, полізли за нею.

Стояли на скелі й дивилися з острахом під ноги. Зриваючись із стометрового порога, велетенська маса води з ревом падала донизу. Там вирувала, злітала вгору, люто пінилася, і там уже була наша деревина. Її крутило, жбурляло, мов тріску, — ось вона зовсім пірнула під воду і щезла.

Потім ми обернулися в бік джунглів. Звідси, з цієї високої скелі, видно було, які вони безконечні: суцільне зелене море, тільки ген-ген аж на обрії червоніють гори.

— Далеченько ж нас занесло, — мовила тітка Павлина. — Та нічого: як добре будемо йти, то завтра доберемося до місця… Як, хлоп’ята, згодні?

Ми похмуро відповіли, що згодні. А що нам робити? Не лишатися ж на оцій скелі, поки й з голоду помремо!

Мені одразу ж захотілося їсти. Так захотілося, що хоч каміння гризи!

І навіщо я полетів за тим держи-деревом? Потрібне воно мені!

— Пішли! — скомандувала тітка Павлина. — Поки почне смеркатися, треба пройти хоч з десяток кілометрів.

Їй легко було казати: “пройти”. Тільки ми спустилися з скелі, тільки занурилися в джунглі, як під ногами зачвакало болото. Вода тут, мабуть, не висихала ніколи, ноги весь час роз’їжджалися в сирій глині, чіплялися за коріння. Скрізь, куди оком не кинь, — велетенські стовбури дерев, оброслі мохом, обплетені ліанами, а високо вгорі — щільне шатро, що майже не пропускає проміння. Душно, парко, наче в лазні, повітря якесь аж липке, просякнуте пріллю. Я бреду і бреду, ледь переставляючи ноги, і все в мене аж пухке: і голова, й руки, і груди.

Жорці ж дістається ще більше. Він набагато нижчий од мене і часто бреде у болоті по пояс.

А в животі аж кавчить — так хочеться їсти…

І чого я полетів на цю прокляту Венеру? Сидів би оце за чистим столом, а Джек подавав би обід…

При згадці про Джека в мене сльози навернулися на очі: так стало себе жалко! І на Джека образа запекла: сидить, мабуть, зараз у чистій квартирі, а ти міси тут болото.

— Відпочинок! — оголошує тітка Павлина. — П’ять кілометрів ми вже подолали…

Хи, п’ять кілометрів! Звідки вона знає, що п’ять кілометрів?

Дивлюся на тітку Павлину вже з люттю: мені здається, що вона навмисне нас сюди затягнула. Аби ми отут мучилися з голоду.

Тітка Павлина витирає тим часом корінь, що витикається з болота, запрошує: