В сузiрi Дракона

— Вимагаю негайного зв’язку! Із столицею! Із країною! Із білим світом! Із моєю, зрештою, сім’єю. Інакше оголошую голодівку! Я все сказав!

Радили йому демократи розпустити ці компетентні органи, заборонити ненадійну, по суті, державну службу, а він не погодився. Недемократично це. А жаль… Тепер пізно… Ходив сюди й туди лоджією і руки його дрібно тремтіли — від гніву чи від безсилля. І разом з тим йому було страшенно незручно, що він, інтелігент, взагалі ввічливий і чемний, може аж занадто ввічливий і чемний, раптом так брутально повівся з начальником власної охорони, обізвавши його мудаком — бррр!!!

«Яке хамство з мого боку, — подумки терзався. — А ще глава країни!.. І як те негарне слово зірвалося у мене з язика?..»

Далеко на морі (воно чомусь здавалося горбатим, маяк був унизу, а море наче вище нього і берегові лінії (про цей ефект він десь читав, але в чому полягала його суть, не запам’ятав) побачив великий білосніжний пароплав.

«Напевне, з Турції, чи й від берегів Егейського моря, з Греції. А може, з Італії…» — з нудьгою, що стисла серце, подумав він. В Італію, як і в Грецію Президент збирався нанести візити, вже була навіть домовленість по лінії Міністерства внутрішніх справ. Була та загула. А жаль…

Чужий корабель, здається, стояв на місці, а до нього з порту мчав маленький буксир. Ясно, повезли лоцмана, щоб він увів іноземця в порт. А де його лоцман? Хто йому покаже безпечний шлях, хто проведе його мимо рифів і підступних мілин та підводного каміння? Один. У всій країні один-однісінький. Демократи пропонували йому допомогу — відмовився. Хотів бути вище і демократів, і партократів-ортодоксів. Ось тепер і маєш… сам-один…

Тим часом праворуч з-за мису виповзали і стали швидко наближатися довгі вузькі кораблі сіро-сталевого кольору з гарматними стволами. Ясно, сторожові кораблі заблоковують місто з боку моря, щоб він, Президент, не втік бува в Турцію… Ось вигулькнули швидкі катери та гліссери… Злітається галеч… Деякі судна снували сюди й туди, явно демонструючи себе місту, інші лягли в дрейф на траверсі порту.

В’язень перевів погляд вниз і побачив у дворі будинку машини з антенами та сигнальними ліхтарями, то там, то тут товпилися шофери, охоронники, якісь підозрілі люди в комбінезонах з раціями, автоматами й собаками. Там же стояли два БТРи з автоматниками і два БРДМи (бойові розвідувально-дозорні машини) з динаміками. Метушилися офіцери в камуфляжній формі, серед них виднілися генерали. Біля зачинених воріт військові чини підбігом розтягували довгу й широку сталеву стрічку з гострими шипами. Біля поясів у них бовталися сумки з протигазами і чомусь — саперні лопатки.

Президент повернувся до кімнати. Радіо передавало симфонії — чи то сумні, чи то врочисті. Швидше і те, і те… Та ось з виляском — аж посипався тальк із стіни — розчинилися двері. Президент вже давно приготувався до найгіршого, а тому навіть не здригнувся. На порозі виріс начальник його охорони — як він уже набрид за минулу добу?

— Президенте! — вигукнув він врочисто-помпезно, як наче б перед телекінокамерами самої Історії. — Я змушений повідомити вам найнеприємнішу новину…

— До нас їде ревізор? — гмикнув Президент.

— Ні, — не сприйняв його жарту генерал-лейтенант. — Щойно на вас вчинено замах.

— Гм… І які результати?

— В результаті теракту вас щойно вбито, Президенте!

— Ви… упевнені?

— На сто й один відсоток — повідомлення компетентних органів. А вони ніколи і ні за якої погоди не дають неперевірених даних. Надзвичайно потужна міна була закладена в полотно дороги. З президентського лімузина, даруйте, не залишилося й цурки! З вас і поготів нічого, Президенте. В країні оголошено траур.

— Здається, мене починають цінувати.

— О, так. В офіційному ком’юніке вас названо видатним діячем нашої країни і звичайно ж — за старою традицією, що, мабуть, буде відроджуватися — міжнародного руху. Про день ваших похорон, Президенте, буде повідомлено додатково. Крім того…

— Я ще живий, щоб мене ховати, — заперечив Президент. — Як і перше, вимагаю зв’язку і зустрічі з кореспондентами, акредитованими в країні. Вимагаю надрукувати спростування про мою, буцімто, загибель.

— Ви помиляєтесь, Президенте, що ви буцімто живі. Ви — мертвий. У результаті теракту. Про це знає вже вся країна. А мертвим ні до чого зв’язок. Як і кореспонденти, акредитовані у країні.

Начальник охорони неквапливо вийшов, акуратно зачинивши за собою двері. І в тій неквапливості й акуратності відчувалася впевненість і сила. Урочисто-траурна симфонія, що линула з приймача, раптово урвалася і диктор скорбним голосом почав зачитувати постанову № 1 новоствореного КНП (комітет національного порятунку) про перехід — у зв’язку з трагічною загибеллю глави держави — до КНП всієї повноти влади, а також про державні похорони загиблого Президента, видатного сина свого народу і всього прогресивного людства. Увічнювалася його пам’ять: його іменем перейменовувалося місто, район у столиці, а також називалися морський та річковий пароплави і ще щось там… Після цього виступав військовий комендант столиці (у них уже є військовий комендант столиці!) і повідомив, що хулігани і різні деструктивні елементи та демократи напали на колону військової техніки (танки та бетеери), що мирно і тихо собі входила в столицю. В результаті хуліганських вчинків є вбиті й поранені — серед хуліганів, серед кримінальних злочинців, п’яних і так званих демократів…

Потім знову заговорив диктор: слід пам’ятати, залякував він, що військовослужбовці згідно з указом не мають права не виконувати накази вищого командира, а тому хуліганам, демократам та іншим екстремістам, космополітам, націоналістам-сепаратистам і зрадникам батьківщини не рекомендується виходити на вулицю і збиратися в купки кількістю більше трьох чоловік… Далі зачитали список членів державної комісії по похоронах Президента, яку очолив вчорашній віце-президент, котрий сьогодні вже став тимчасово виконувати обов’язки президента країни. Він буцімто заявив на увесь світ, що дуже і дуже сумує у зв’язку із загибеллю Президента, котрий до того ж був його особистим другом.

До самого вечора в переміжку з наказами КНП та військового коменданта столиці лунали симфонії та інші мелодії, здебільшого жалібні, що покликані були розчулити народ «у зв’язку із загибеллю видатного сина країни і міжнародного руху товариша Президента». А тим часом «загиблий в результаті підлого теракту» Президент країни, доживши до вечора, вийшов на лоджію. («Увага, доповідає третій. Об’єкт вийшов на лоджію. Всім службам приготуватися!..») і глянув на маяк, що все так же лагідно і тихо світився внизу, у невидимому звідси морському порту. Ось його поглинула пітьма. Ось він знову спалахнув, — все так же спокійно, лагідно і затишно. Президент глибоко зітхнув і наче заспокоївся. І хоч віднині він — глава країни — має всього лише маяк, але почувався щасливо. Мати свій маяк, це теж не мало. Загиблий і вже, здається, похований, він все ще жив на зеленій горі у білому будинку над морем, що був оточений кипарисами і спецслужбами і йому — тільки йому одному у всьому світі — щоночі світив маяк. Ось тільки він не знав, скільки йому, вже мертвому, але ще живому залишилося жити?

Зненацька маяк засвітився яскравіше і чомусь наче ближче… ще ближче. І тут Президент побачив, що від маяка і на гору до білого будинку, долаючи пітьму ночі й чорноту кипарисів, летить зелений промінь — наче посланець інших світів. Ще трохи і він досягнув лоджії, на якій стояв Президент, і застиг біля його ніг. Президент все зрозумів і, не вагаючись більше й миті, переступив через фігурну огорожу лоджії і обома ногами став на тонесенький, але такий теплий надійний зелений промінь. Він стояв на ньому, не відчуваючи страху перед висотою, стояв у повітрі і під його ногами була порожнеча, прірва, на дні якої здіймалися дахи і гострі верхівки кипарисів.

— Увага, увага! Доповідає третій! — почулося внизу підсилене динаміком. — Об’єкт нуль один втікає з лоджії. Об’єкт нуль один вже знаходиться в повітрі. Негайно вжити крайніх заходів згідно з вказівкою компете… е-е… органів. Вогонь відкривати тільки на поразку — тим більше, що об’єкт нуль один вже давно мертвий і вже давно похований у центрі столиці.