Джерела (на украинском языке)

Вiршi вiн писав i в своєму кабiнетi, i вдома, але найбiльше любив творити, йдучи з роботи додому. Ритм вiршiв вiдповiдав його ходi, завжди рiзнiй, i друзi говорили, що в його поезiї "енергiйна основа".

А ось зараз вiршi чомусь "не йшли", хоча задум цiлком визрiв. Щось заважало. Мимоволi вiн почав прислухатися. Йому здалося, нiби хтось йде за ним в туманi, то наближаючись, то вiддаляючись, готуючись до якоїсь дiї. Вiн вдивлявся в туман, розрiзняв неяснi постатi людей. Хто з них? Зараз перевiримо.

Трофиновський завернув за рiг найближчого будинку й затупцював на мiсцi. Почекав хвилину-двi. З-за рогу нiхто не з'являвся. "Приверзлося", - подумав.

Вiн пiшов далi. За кiлька хвилин десь позаду почулися кроки, але вiн не озирнувся. Навмисне. Не можна пiддаватися мiражам. В дитинствi вiн був боягузкуватим i потiм доклав чимало зусиль, щоб позбутись страху перед темрявою i невiдомiстю. Якщо справдi хтось iде за ним з лихими намiрами, вiн виявить себе. Трофиновський згадав, як одного разу пощастило його колезi Пiнському. Той займався заплутаною справою банди Воловика. Нiхто не знав, де її "малина", з ким у мiстi бандити мають зв'язки. Пiнському пророкували мiсяцi марудної роботи. А бандити - разом з самим Воловиком - в перший же мiсяць зустрiли його в пiдлiску, бiля станцiї. Згодом виявилось, що "наводка" помилилася: вони прийняли його за багатого квiткаря з передмiстя i сподiвалися конфiскувати його "дипломат" з денною виручкою.

Пiнському довелося трохи полякати невдах-грабiжникiв, одному навiть прострелив руку, але зате привiв у найближче вiддiлення мiлiцiї всiх чотирьох, троє з яких пiдтримували сповзаючi штани, бо їхнi паски нiс слiдчий...

Трофиновський знову згадав про вiршi i тут раптом почув поквапливi кроки. Щось стиха клацнуло. Трофиновський, не озираючись, уповiльнив ходу, чекаючи наближення людини. Але з туману нiхто не з'являвся, тiльки оддалiк ледь темнiв розмитий силует.

Несподiвано Трофиновський забув, чому вiн тут, а не поспiшає додому. В його пам'ятi раз по раз лунали рядки: "Мов луки, напiвзiгнутi дороги, машини вдалину розмiрене течуть..." "Десь я читав цi вiршi, - подумалось Трофиновському. - Мабуть, у журналi. А як там далi?.. "I вiн iде, упевнений, суворий, простий радянський воїн на посту..." Та що це зi мною? Це ж мої вiршi! Я їх почав складати для мiлiцейської газети. Ну, що ж, цiлком пристойнi вiршi. Ось тiльки перший рядок не дуже... Чому - "мов луки"? Схил, правда... Тут краще: "Зi схилом напiвзiгнутi дороги..."

Вiн поглянув на годинника: "Чого це мене сюди занесло, коли треба на тролейбусну зупинку? Ну й гака накинув. От так довiршувався!" I вiн звернув у провулок, не помiчаючи того, хто його переслiдує. Це була людина з напiввiдкритою валiзкою в руках, з якої висувався розтруб апарата...

XV

"О, люди, люди, як трудно вам зрозумiти того, хто є не лише еталоном Норми, але й виразником ваших же сподiвань i надiй!" Вам би тiльки мрiяти, а я здiйснюю i ризикую. Але замiсть подяки нерозумiння i злiсть. Хiба я стараюся не заради вас? Де ж той натовп, який, тамуючи подих, з надiєю i шаною не зводив би з мене i мого апарата очей? Де захопленi вигуки: "Слава, слава, слава найвидатнiшому з нас!"

Чую iнше, зовсiм iнше... Порушую закон? Чому? Профiлактичне лiкування не заборонено. Оцей слiдчий? Але я не перевищив норм самооборони. Я тiльки зробив так, щоб вiн хоча б тимчасово забув про мене. Адже нормально мислячий слiдчий не вийшов би на мiй слiд. Отже, цей був ненормальним, як i всi щасливчики. Бач. як рано став "з особливо важливих", та ще й пiїт напiввизнаний! Ясна рiч - необхiдне профiлактичне лiкування, вiдтворення норми. Зрештою всi мають бути здоровi, нормальнi. Всi мають бути рiвнi - абсолютно рiвнi перед природою i суспiльством. Тодi суспiльство стане найбiльш тривким, а всi члени його - бiльш нiж будь-коли задоволенi життям, зокрема i вiн сам. Втямить це - подякує менi. Вождем має бути тiльки той, хто уособлює Норму".

XVI

- Павле Юхимовичу, пост номер один доповiдає: за минулу добу нiяких подiй.

- Звiдки ви дзвоните?

- Тут, на розi, автомат.

"Ага, це ж на моє прохання мiлiцiя поставила пости бiля квартири балерини i сестри канатохiдця! Як я мiг забути? I навiщо цi пости? Злочинець вже нiколи не поткнеться туди. Що це зi мною дiється?! Так можна шукати його до другого пришестя. Хибна вся лiнiя пошуку. Необхiдно iнше - обстежити коло знайомих канатохiдця, балерини, художника, виявити спiльних знайомих. Злочинця треба шукати серед них".

Трофиновський прийшов на нараду до заступника по карному розшуку - вже зiбралися спiвробiтники групи, з якою вiн зараз працював. У кутку, ближче до дверей, примостився лейтенант Синицин, небалакучий, з вилицюватим, майже безбровим обличчям i маленькими, притиснутими до голови вухами; бiля столу сидiли старшина Мовчан, з синiми, мов волошки, очима i оманливою зовнiшнiстю матусиного синочка та молодший лейтенант Ревуцький - енергiйний, чiпкий, наче складений з пружинок. Трофиновський вiдчув: всi чекають, що вiн скаже.

- Пости номер один i номер два треба зняти, - мовив Трофиновський. - Вони бiльше не потрiбнi.

Вiн помiтив, як знизав плечима молодший лейтенант, i спитав:

- У вас є заперечення?

- Рано знiмати пости, Павле Юхимовичу. Ми ще не до кiнця перевiрили вашу версiю. А в нiй щось було.

- З'явилася нова. Будемо шукати серед знайомих потерпiлих. Ось ви, до речi, перевiрте коло знайомих балерини Борисенко, а старшина Мовчан вiдвiдає цирк...

Всi здивовано перезирнулися. Трофиновський продовжував:

- Лейтенант Синицин перебере знайомих художника Степури...

Синицин вiдкинувся на спинку стiльця:

- Що це ви сьогоднi так офiцiйно до нас? Проштрафилися?

- Вибачте, товаришi...

Тепер уже вiн не мiг не помiтити здивування присутнiх. "Що це зi мною дiється? - подумав Трофиновський. - От i мама вчора казала..."

- Завдання всiм зрозумiле? - спитав вiн i, не чекаючи на вiдповiдь, наказав: - Виконуйте!

XVII

Папка зi справою про таємничий апарат та його власника почала швидко розбухати. Ранiше Трофиновського насторожило б таке везiння. Але зараз вiн лише стиха радiв, силкуючись не виказати своєї радостi перед начальством. Адже на складенiй ним схемi кiнцi деяких лiнiй майже зразу перетиналися.

По-перше, виявилось, що шляхи канатохiдця Вiктора Марчука, художника Степури та балерини Борисенко сходилися не раз. Саме заради "феї квiтiв", як називали Наталю Борисенко, Марчук перейшов з технiкуму електронiки до школи циркового мистецтва. Його повела тонка, мов павутинка, надiя. У той час Вiктору здавалося, що, ступивши на стезю мистецтва, вiн зможе наблизитись до своєї обраницi. Спочатку вiн пробував стати поетом, потiм - музикантом. Перебрав усi можливостi i вже занепав духом, дiйшовши висновку, що нiяким хистом не надiлений.

Помiж численних Наталиних залицяльникiв самi собою виникали своєрiднi турнiри, де кожен претендент демонстрував свої знання i вмiння: кидаючи скоса погляди на "фею", "вражали" один одного ерудицiєю в рiзних галузях мистецтва, лiтератури i науки, змагалися в дотепностi. Якось, коли вони всiєю галасливою компанiєю прямували в парк, молодий артист цирку вирiшив приголомшити "фею". Вiн пройшовся по перилах пiдвiсного мосту, викликавши захват Наталi. Артист переможно глянув на пригнiчених суперникiв: "Що, браточки, повiсили носи? Це вам не цитати та хохми!"

Тодi до мосту попрямував Вiктор Марчук. Всi так i охнули, а вiн спокiйно i впевнено пройшов по тих же перилах, що й молодий циркач. Нiхто з глядачiв не знав, що ще в п'ятому класi вчитель фiзкультури був дуже здивований вмiнням Вiктора Марчука бiгати по колодi.

I ось Вiктору вже здається, що в сiрих, з золотистими блискiтками Наталчиних очах промайнуло захоплення...

На жаль, серед "вдячних глядачiв" знаходився й мiлiцейський патруль. Зiрвиголови були затриманi i побували у вiддiленнi мiлiцiї. Загальна вдача-невдача зблизила Вiктора Марчука з циркачем, i той порадив йому "вступити до нашої школи". Вiн же познайомив його з викладачем акробатики, який пообiцяв Марчуковi блискуче майбутнє.