Пригоди. Подорожi. Фантастика - 91

Гроші тут роблять буквально з усього. Неподалік від столиці міститься заклад, де виготовляють сувеніри… з комах. Величезних чорних безоких скорпіонів перетворюють на брелоки; із крил казково гарних тропічних метеликів викладають візерунки, беруть їх під скло… Згодом в одному з найкращих парків Сінгапура ми побачили, як вкривають тонким шаром золота живі квіти орхідей і роблять із них прикраси. Нещодавно Сінгапурський зоопарк налагодив випуск добрив із слонових кізяків… Повчально? Варте наслідування? Авжеж. Але, по-моєму, чимось дуже важливим заплатив народ за це своє нинішнє процвітання. Надзвичайна зосередженість на матеріальному аспекті буття, невпинна гонитва за наживою перетворюють людей на зомбі навіть швидше, ніж безлад “розвинутого соціалізму”…

Гендлярство індійців — кумедне й зворушливе. Тамтешній продавець зберіг патріархальну привітність; він намагається догодити покупцеві, як і за часів раджів. Навіть коли ти нічого не купиш в його крамничці — хазяїн покаже тобі всі свої скарби, сто разів усміхнеться, проводить з поклоном… Малайський торговець — ой, не такий! Коли ти заходиш до крамниці, він “одягає” широку нещиру посмішку: “йес, сер?” Але варто сказати, що ти зайшов лише подивитись — і все: до тебе повертаються спиною. Ти — повітря; ти менше за ніщо…

Аби краще зрозуміти мешканців Малайзії, треба побувати на старих вуличках Куала-Лумпура. Запах куховарства, брудні подвір’я, дерев’яні перехняблені хижки на палях… П’ятнадцять років тому мало не вся столиця була такою. Країна стрімко злетіла вгору, спонукувана трьома рушіями: олово, каучук, шельфова нафта. Та ще пальмова олія… Розпродаж національних багатств на пні? Але ж і в нас більшість економістів не бачать іншого виходу з кризи, з убозтва… Не знаю лишень: коли Союз і зуміє почати подібний зліт, чи знайдуться у нього “пілоти” на зразок тих, котрі підняли Малайзію, та й Сінгапур? А підняли їх — уродженці Китаю.

Китайці, що живуть за кордоном своєї країни — хуа-цяо, — це тема для окремих нелегких роздумів. Їхніми руками створені багатства Гонконгу, Тайваню, Макао. Вмінням міцно триматись одне одного, взаємовиручкою та діловитістю хуацяо схожі на євреїв. Вони заповзятливі до жорстокості — всім відомі “тріади”, жахлива мафія китайських вихідців. Вони — природжені лідери. Нам розпозідали, що в ресторанах Куала-Лумпура лише підсобні робітники-малайці або індійці; починаючи від офіціанта і вище — всі за походженням із Китаю. Доходить до смішного: нещодавно парламент прийняв закон, згідно з яким не менше третини (!) службовців держустанов повинні бути громадянами корінної національності…

Що цікаво, — хуацяо, можливо, в порядку морального самозахисту від чужого середовища, зберігають китайські звичаї, вірування, батьківський устрій. Їхнє духовне життя не назвеш збідненим або відірваним від історичних витоків. Процвітають ремесла, народні промисли. Крамниці, що торгують предметами мистецтва, приголомшують істинно музейною пишнотою: старовинна й новітня порцеляна, статуї з червоного дерева, кам’яні леви щастя (їх продають лише парами), пагоди з слонової кістки, дерева із самоцвітів, інкрустовані меблі…

А храми! Це незвичайна, наївно-серйозна культура, що дивним чином поєднала давню напівдикунську віру з реаліями двадцятого сторіччя! В Малацці я відвідав дуже “демократичну” кумирню, де мирно співіснують Конфуцій, Будда, богиня Гуан-Інь; перед їхніми вівтарями густа димова заслона від тисяч курильних паличок. За склом спеціальних вітрин — сотні маленьких стел на пам’ять про предків, з ієрогліфами, фотографіями… Тут же люди ворожать, щоб довідатись про свою долю, викидаючи із жбана ворожильні дощечки. Високоповажаним померлим приносять єму, гарячі страви, — все це розставляють на величезних столах. Але найбільше вражає система “забезпечення” предків необхідними речами! Гадаючи, що на “тому світі” небіжчики живуть так само, як і тут, тобто їдять, п’ють, ходять за покупками, розважаються, — китайці налагодили доставку померлим і наїдків, і речей. У крамничках, що розташовані довкола храму, продаються “пекельні купюри” — досить-таки точне відтворення малайських рингітів. Їх треба спалювати — тоді у предків з’являться справжні гроші. Більше того: продаються для спалювання картонні макети телевізорів, магнітофонів… навіть бамбукові каркаси будинків! Кинь усе це в багаття, й у твого дідуся в замогильному царстві з’явиться “Шарп” або “Соні”, виникне затишний особняк…

Дивне, з нашого погляду, але загалом досить повноцінне життя. А бідолахам малайцям лишається глянсовий “рай”, невиразна космополітична цивілізованість на попелищі рідної культури. Та ще кулі на гаках, які встромляють у шкіру…

Може, я щось перебільшую, — але Малайзія та Сінгапур і досі зливаються для мене в одне байдужно-люб’язне обличчя випещеного прикажчика чи офіціанта: “Йєс, сер?” І — поворот спиною… Ні, це не Індія! Сюди я більше не поїду…

Враження останніх днів я реєстрував уже механічно. Додому хотілося страшенно, уся ця тропічна теплиця під незмінно спекотним небом просто остогидла. Наставало перенасичення. Здавалося, самі органи чуття, без участі душі, відзначають нові барви, звуки, запахи…

Стрімко біжить шосе під колесами потужного автобуса. Одна дорога рівніша за іншу, вони тут не поступаються німецьким “автобанам”…

Висотний курорт під Куала-Лумпуром: примарне видиво готелю-небосяга, на самому вістрі шпиля, над шаром хмар. Довкола щось на зразок “Діснейленда”: штучні гроти, змії, виготовлені з бетону, озеро з човнами, дитяча залізниця… Головна принада в самому готелі— електронна рулетка. Проте втішали лише хмари, що блукали поряд, наче білі ведмеді…

І знову шосе. Безкраї шеренги олійних пальм, ліси каучукових дерев із надрізами на гладенькій сірій корі, (“Побачити б звичайнісінький дуб!” — сумно кажу я. — “Ага, і під ним райком партії!” — озивається в’їдливий поет-пісняр).

Курортне містечко Порт-Діксон, готель біля самісінького океану — “Мінг Курт біч”. На пляжі спостерігаю старих знайомих, крабів, завбільшки з мурах. Їх мільярди… Вони кумедні. Я обпалююсь на сонці, стежачи за ними, потім простуджуюсь під кондиціонером у номері. Дорога… Місто Малакка, двадцятичотирьохповерховий готель “Рамада Ренесанс”, басейн для купання — на даху. Кілька християнських церков, рештки португальських укріплень, голландські надгробки з барельєфами — початок XVII сторіччя. Вечеря в приморському ресторані — омари, креветки, все морське. За поручнями — галькове слизьке дно після відливу, по ньому повільно пересуваються на плавцях-лапах лупаті риби. Довкруг передріздвяні гульбощі, бахкають петарди, одна ракета вибухнула просто на столі… Крутися швидше, фільме!

Мостом переїжджаю через протоку — держава Сінгапур лежить на острові. Митники, попросивши нас вийти з автобуса, пускають вівчарку шукати в нашому вантажі наркотики…

Ідеально чистий Сінгапур: за кинутий недопалок — штраф тисяча доларів. Дзеркальність небосягів та розкіш машин досягають вершини. Круглою прозорою вежею здіймається “Скляний готель” — сімдесят три поверхи. Крамниці просто казкові, проте в їхній строкатості є щось від нашого зухвалого і низькопробного кооперативного безладу. Ми оселяємось у чорно-лискучій “Фурамі”; замість ключів від номера — печатна картка; вставляєш таку картку в щілину на дверях, клац, і відкрито… Білі лайнери в порту, лісисті острови на блакиті затоки; там, за небокраєм, уже Індонезія… Вікторіанські будівлі в центрі: схожі старомодною ошатністю парламент, верховний суд, муніципалітет і… крикетний клуб. Над океанською протокою — лев із риб’ячим хвостом, символ міста. Слизький хижак… Фабрика оброблення коштовного каміння, організувавши виставку-продаж, демонструє свої вироби. Окрасою виставки є кілька картин, вартістю в десять і більше тисяч доларів, із самоцвітів. Усередині електроніка: поплещеш у долоні — павич заспіває, мавпи на гілках заверещать, а від гірського водоспаду димок піде, ніби водяний пил… Недосяжна вершина китчу! І це поряд із витонченими статуетками з нефриту… Така двоїстість постійна. Азіатське бджолине завзяття обнялося з англо-американським діловим розмахом: зовнішні наслідки вражають, та непокоїть якась потаємна червоточина в усьому цьому… Мені було шкода наречених, які фотографувалися разом із гостями в саду орхідей. Молода вбрана в біле, по-європейськи: але і в Китаї, і в усій Південній Азії білий колір означає жалобу…