Пригоди. Подорожi. Фантастика - 91

А над усім цим, — неймовірне, приголомшливе… Печерний храм шіваїтів (6–7 століття). В нас у цей час анти воювали з аварами, а тут вправні майстри вирізьблювали в суцільній червоно-брунатній скелі сцени із життя Шіви, величезні, значно більші за зріст людини рельєфи і статуї.

Вражає гігантська триголова скульптура “Махешмурти Шіва”: по інших португальські варвари стріляли з гармат, а ця лишилась неушкодженою. Мене ж вона вразила подвійно, бо, стоячи перед нею, я, здається, осягнув таємницю індуїстського світовідчуття. Вусата чоловіча голова ліворуч символізує діяльне начало. Для Шіви діяти — означає руйнувати старі світи, тому в цьому обличчі є щось зловісне. Центральний лик цілковито спокійний, опущені важкі повіки. Це — самоспоглядання. І, врешті, голова праворуч втілює в собі насолоду, повне вдоволення. Воно набуте після буревію руйнівних пристрастей, після глибинного занурення в себе. Мета, якої прагнуть і люди, і боги… Отож, права іпостась — жіноча. Жінка, напівзаплющивши очі, вдихає пахощі квітки лотоса. Що ж, зазнаючи насолоди так повно, не дивина втратити збуджуюче чоловіче начало…

Лотос, подумав я. Ось у чому сіль! Лотофаги Гомера, які жили в безмежному солодкому забутті від медяних плодів лотоса, частують своєю підступною стравою супутників Одіссея, і ті забувають батьківщину, близьких… Чи не до Індії занесло корабель хитромудрого царя Ітаки? У справжньому, не казковому лотосі немає наркотичних речовин. А втім, його паростки бувають отруйні, і хтозна як могли використовувати цю отруту стародавні чаклуни. Зрештою, із пупка деміурга Вішну виростає космічний лотос, на котрому поважно сидить “лотосонароджений” Брахма, а кожна пелюстка дає початок річкам, горам, материкам…

І тут, у храмі Елефанти, вже на іншій стіні я побачив рельєф: “Йогишвара Шіва”, йог — верховне божество, спочиває в позі лотоса на оній же квітці, а навкруги клубочаться боги, генії, апсари… Міріади світів, безліч чудових створінь, що виростають із тіла під час медитації, — чи не дивовижні марення наркомана під дією ЛСД? Йога, через ступені управління власним тілом та обміном речовин, дарує автономію, відмежованість від навколишнього середовища — в ім’я чого? Наступний крок — самовільно збуджувальні галюцинації. Мальовничі видіння, котрі у нас багато хто насправді має за “перехід у витончені світи”. Бідняк стає багатшим і щасливішим за раджу, його оточує несказанна розкіш, пестять небесні діви…

Тільки в країні кричущого убозтва та закарбованого в генах білкового голоду могли виникнути і заборона на вживання м’яса, і священство голих аскетів-садху, і — головне! — культура свідомого самозанурення в ейфорію. Іранці були простіші і користувались рослинним наркотиком — сомою. Тут — перетворення власного мозку на машину для виготовлення феєрій. До речі, він здатен продукувати речовини, схожі за своїм складом на морфій. Йога цей процес “індустріально опанувала”…

Ні, певно, не в хімії лотоса справа. Це лише гарний та ніжний символ світу ілюзій. А отже, — коли припустити, що Одіссей плавав до Індії, — тверезі елліни спрощено витлумачили оповідь мандрівника про теплу країну забуття…

…В бідній селянській Русі, в келіях схимників старці на власні очі бачили квітучий вертоград Господній. Вони також були дітьми й онуками мужиків-страдників — православні святителі!..

Сучасні індійці, навіть вельми далекі від йоги, цілком успадкували культуру ейфорії. Вона розчинена в національному кінематографі. Чотирнадцять кіностудій у самому лише Мадрасі! А загалом у країні випускається щорічно сімсот (!) ігрових кінострічок — з гарними відгодованими акторками, з величезною кількістю квітів та пишних інтер’єрів, з піснями й танцями, щасливим коханням та повчальною індуїстською мораллю. Відхилення від стандарту трапляється нечасто. Робітник-поденник, вуличний “комерсант”, безпритульний жебрак — усі вони довго складають дрібні монети, аби одного дня зайняти місце перед величезним кольоровим екраном і безоглядно зануритись у той світ, лагідний і щедрий. Міста виповнені яскравою, позбавленою смаку кінорекламою, величезними фанерними постатями красунь, похмурих лиходіїв та героїв з ножем або автоматом у могутній руці…

Та поряд із злиденною реальністю і масовою втечею у небуття постійно відчувається в народі високе життя духу. Очистившись стражданням, Індія осягла найвищі істини.

…Як не крути, а закарбовані в камінні примхи володарів, помножені на геній зодчих та героїзм будівельників, захоплюють. Діалектика, вільний розкид крайностей: з одного боку, дистрофія, живі скелети дітей, а з другого — єгипетські піраміди, Зимовий палац і Тадж-Махал. Демократія нібито менше залишила світових шедеврів. Хіба що Парфенон… та й то демократія рабовласницька! Невже завжди будуть поряд, як світло й тінь, краса і мучеництво?..

Скільки всього поєдналось у гробниці Мумтаз! І вірне, гідне пера найкращих поетів, насправді велике кохання шаха Джахана, котрий десятки років оплакував дружину після її смерті. І смертельний надрив двадцяти тисяч рабів, що двадцять два роки зводили мавзолей. І дивовижне осяяння архітекторів, які спланували й оздобили цю, я гадаю, найпрекраснішу на Землі споруду.

Тадж-Махал постає перед очима увесь зразу, над дзеркалом каналу, в облямуванні тінистих алей з квітучими деревами, бурундучками й папугами. (Для доглядання за головною туристською принадою кошти все-таки знаходять). Він білий — навіть не сніжно, а зоряно — і навряд щоб завдяки піскоструминним апаратам, — але якось зсередини. Пропорційність мавзолею феноменальна, велич та витонченість надзвичайні. Праворуч та ліворуч задля симетрії-дві споруди, мечеть та караван-сарай. Самі по собі вони, може, й гарні, але поряд з ним просто незграбні. Всередині — тонка мармурова в’язь, на стінах квіти з пелюстками із самоцвітів. Дві візерунчасті гробниці, шаха і Мумтаз, на які кладуть букети та сиплять гроші. А втім, це несправжні саркофаги. Справжні, точнісінько такі ж, — унизу, в крипті. Набридло в усіх “святих” місцях Індії скидати взуття, але тут це було доречно… За мавзолеєм — гнила річка Джамна, на піску пес шматує стерво, чекають своєї черги грифи й гайвороння. Кублення нікчемних смертних істот поблизу чудового велетня викликає дивні почуття. Часи людей, подібних до богів у добрі й злі, минули без вороття. Ми самі, пси, грифи схожі на морських тварей, що в’ються навколо руїн Атлантиди. Такі почуття викликає у мене, скажімо, Петергоф…

Я, боронь Боже, зовсім не хочу сказати, що індійці, звільнившись од тиранії, втратили одухотвореність. Вочевидь, творчий геній народу діяв не завдяки, а всупереч пресу влади… Іспит витримано, риси нації сформовані. Є підстави вважати, що циганський табір — усього лише “майя”, зовнішня мальовнича оболонка істинної сутності.

Недарма ж Захід усе помітніше тяжіє до індійських релігійно-філософських доктрин, пластики, музики. І це вже не данина моді, не екстаз юродивих довкруг “чудес йогів”. У Нью-Делі я бачив храм бахаї — порівняно нової екуменічної релігії, близькій по духу кожній неупереджено мислячій людині: вона вчить, що є лише один Бог, творець і владика Всесвіту, шанований під багатьма іменами. Бахаїзм поширюється в багатьох країнах світу: нещодавно група його послідовників із США співала свої гімни й роздавала літературу в Києві — ну, а я іще в грудні 1988-го милувався головним храмом бахаїстів планети. Це білосніжна споруда у формі напіврозтуленого лотоса (той самий символ!). Саме його я й сприйняв із літака за палац спорту… Величезна сяюча квітка, оточена блакитними басейнами, наскрізь пронизана світлом; ефірно-фантастична, зачаровує, як і Тадж-Махал. Отже, можуть і тепер…

Мабуть, міць індійської духовної традиції, її здатність давати нові паростки — у багатовіковій нерозривності. Тут не було ні висаджених у повітря Михайлівських монастирів, ні грубої та безглуздої атеїстичної пропаганди, за котрою завжди маячів кулак “каральних органів”. Звичайно, є акти дикунства, нетерпимості до іновірців: згадати хоча б індуїстсько-мусульманську різанину наприкінці 40-х років, жертвою якої серед інших став Махатма Ганді, або нинішні хвилювання сикхів. Але чи не те саме коїться в цивілізованій Ірландії або наскрізь “радянському” Карабасі? А загалом, картина втішна: давно вже забутий обряд спалення вдовиць, зникають образливі межі між варнами, особливо щодо колишніх “недоторканних”. Лишається покірливе, любовне, радісне єднання з божествами й предками. Бачив я і розмальовані, наче писанки, з величезною кількістю наївних скульптур, індуїстські молитовні; і храми парсів, що нагадують капища стародавнього Вавілона, з крилатими биками при вході; і християнські церкви. А головне, на кожному кроці зустрічав невеличкі гарненькі вуличні вівтарі. Така собі споруда, храмик заввишки до колін; поряд — палає свічка, покладено два-три плоди, квітку… Тут — Вішну, там — Ганеша, через дорогу — Діва Марія. Їхні боги завжди серед них, і кожна вулиця веде до храму!