Сигнали з Всесвiту

— Струму нема! — вигукнув він. — Тривога номер один! “Промінь” пошкоджено!

Всі вмить одягнули скафандри. За аварійним розкладом кожен помчав на свою дільницю: Вроцлавський — до кабіни управління, Чан-су — до електростанції, решта — до складів ядерного пального та кисневих камер.

Відчинивши сталеві двері атомної електростанції, Чан-су ніби остовпів на порозі: крізь велетенський рваний отвір у стіні на нього дивилось зоряне небо. Від апаратури лишились самі уламки.

Старанно замкнувши за собою герметичні двері, щоб з зорельота не виходило повітря, Чан-су помчав до головної кабіни.

Там на нього чекали невтішні повідомлення:

— Прилади не працюють…

— Склади пального й продуктів знищено… Знищено обидва допоміжні літаки…

— Швидкість “Променя” від удару знизилась… Чан-су чітко й енергійно давав розпорядження:

— Ввімкніть резервні газові ракети й вирівняйте зореліт… Перевірте акумулятори… Як кисневі камери?

— Там усе гаразд. Акумулятори цілі, — сказав Вроцлавський.

Чан-су ввімкнув допоміжний передавач і сів до мікрофона:

— Алло! Алло!.. “Стріла”, “Стріла”!.. Говорить “Промінь”… Корабель сильно пошкоджено. Причини ще не знаємо. Мабуть, метеорит… Знищено атомну електростанцію, а також обидва нижніх склади…

В ту мить, коли Навратіл почув цей одчайдушний заклик, поплавки “Стріли” торкнулись поверхні моря.

Перед астронавтами розкрився новий, досі не бачений світ.

Розділ III

ПІД ТРЬОМА СОНЦЯМИ

— Біля апарату — Навратіл. Ви чуєте мене?

— Я — “Промінь”. Біля апарату Чан-су. Чуємо вас добре… Зореліт ми вже вирівняли, так що тепер небезпека зруйнування не загрожує. Ми всі здорові.

— В нас також усе гаразд. “Стріла” сіла на море без пригод. Зараз пливемо до континенту. Погода стоїть чудесна. В небі світять два сонця, а з берега дме слабкий вітерець… Чи з’ясували, як саме пошкоджено “Промінь”?

— Всіх пошкоджень ще не знаємо, але й без того ясно: ударом метеорита корабель зруйновано так, що про тривалу подорож міжзоряним простором не може бути й мови.

Академік Навратіл зблід:

— Це значить… Це значить, що ми тут полонені надовго… Робінзони в чужій сонячній системі…

— На жаль, так, — озвався Чан-су. — Але в нас ще лишаються два допоміжні літаки: “Стріла” і “Ластівка”. Вони, звичайно, не можуть подолати колосальну відстань між Альфою Центавра і нашим Сонцем, зате дадуть нам змогу пересуватися між планетами системи…

Запала пауза. І коли вона вже почала ставати гнітючою, раптом спалахнув екран телевізора в кабіні “Стріли”, і на ньому з’явилось обличчя Молодінової:

— Я — “Ластівка”… Що сталося, Навратіл? Ми викликаємо вас уже три години!.. Щойно облетіли навколо Квінти. Знайшли на ній тільки найнижчі форми життя. Атмосфера надто розріджена, для дихання людини непридатна. На освітленому боці планети дуже висока температура, а на нічній стороні великі морози. Отже, Квінта не заселена… Яке життя на Кварті? Чи є там люди?

Навратіл примусив себе посміхнутись:

— Поки що ми встановили, що вищі форми життя на Кварті не виключені. Хвилину тому ми спустились на море і пливемо до берега. Видно, що він вкритий буйною рослинністю. Що в ній криється — невідомо.

— Дякуємо за повідомлення. Повертаємось на “Промінь”. До побачення на Кварті!

— На них чекає гарненький сюрприз! — зітхнув Накратіл. — Єдиною нашою надією тепер лишається Кварта.

— Справді, єдиною, бо більша частина запасів знищена, — додав Чан-су. — Гадаю, нам вистачить продуктів не більш як на два місяці.

Берег уже наблизився так, що його можна було бачити неозброєним оком. Над морем нависали дикі скелі, які не давали можливості причалити. Над ними на довжелезній гірській рівнині росли низькі дерева з товстими лускатими стовбурами й великим листям.

Погойдуючись на поплавках, “Стріла” повільно просувалась понад берегом. Грубер безперервно вимірював ультразвуковим апаратом глибину, щоб літак міг вчасно обійти підводні скелі та мілини.

— Температура повітря? — запитав Навратіл.

— Тридцять вісім градусів, — відповів Мадараш. — Зими тут не дочекаєшся.

— Ступінь радіоактивності невисокий, — оголосила Свозилова, не підводячи голови від екрана детектора.

— А як вода в морі?

— За попередніми даними містить ті ж солі, як і морська вода Землі, але має трохи більшу питому вагу, — можливо за рахунок важкого водню.

— Це було б для нас дуже вигідно… А аналіз повітря, Северсон?

— Досі я не знайшов ніяких слідів отруйних випарів.

— Незважаючи на це, буде краще, якщо ми вийдемо на берег у скафандрах. Дослідження слід повторити кілька разів. Береженого й бог береже! Ми в незнайомому середовищі і не знаємо…

— Дивіться, дивіться! — раптом вигукнув Мадараш, вимахуючи щойно проявленою кіноплівкою. — Це — кадри з неосвітленої півкулі Кварти.

— Але ж на них немає нічого особливого! — розчаровано сказав Северсон, переглянувши знімки.

— Ви кажете — немає? А погляньте-но крізь лупу!

— Світло! — здивовано вигукнула Свозилова. — Безперечно, це світло мислячих створінь! Я завжди твердила, що тут ми знайдемо людей…

— Тільки не поспішайте так, дівчино! — посміхнувся Навратіл. — Поки я з ними не погомоню, — не повірю. Для вчених повсякчас повинно діяти гасло: не твердити, а досліджувати…

Алена спохмурніла:

— Завжди ви зіпсуєте людині радість!.. Ну, то почекаємо і побачимо, хто був правий… Ось тільки змонтуємо вертоліт.

Вона не встигла договорити, як “Стріла” раптом рвонулась і помчала вперед так, що поплавки ледве торкались води.

— Що трапилось? Навіщо ви збільшуєте швидкість? — крикнув Мадараш до Крауса.

— Погляньте праворуч, — похмуро озвався той. — Бачите острівець? Ми на нього мало не наскочили. Виринув просто перед літаком.

Навратіл узяв бінокль і уважно розглядав чорний предмет.

— Здається, це не острівець, а хребет якоїсь великої риби. Загальмуйте.

— Може, й так, але зустріч з цією потворою теж не була б приємна.

Живий острівець швидко віддалявся, потім зник під водою.

— Мабуть, весело тут буде, якщо так гарно починається, — похмуро пожартував Навратіл. — В усякому разі, вивчення життя квартянського моря залишимо на пізніше, коли трохи оговтаємось. А зараз, Краус, найкоротшим шляхом до суходолу!

— Вірно, — погодився професор Мадараш, найрозсудливіша людина в експедиції. — Вісім років живемо без твердого грунту під ногами, час уже й стати де-небудь на якір.

Лабораторія доктора Заяца на братіславській Петржалці, як ніколи, сповнена руху й шуму. В найпросторішій кімнаті група інженерів під керівництвом славетного вченого закінчує монтувати дивовижний апарат, що скидається і на атомний реактор, і на циклотрон для прискорення заряджених часточок атомів.

Доктор Заяц востаннє перевіряє апаратуру. Все гаразд.

— Струм! — командує він тремтячим голосом і впивається поглядом у контрольні екрани. — Сто двадцять тисяч… сто вісімдесят тисяч… двісті тисяч… — шепоче він, і його очі сяють. — Стоп!

Доктор Заяц прямує до квадратної металевої дошки, прикріпленої над конструкцією, повільно витягає з кишені свинцеву кульку, завбільшки, як тенісний м’ячик, кілька секунд тримає її над апаратом, потім пускає.

Кулька ніби втратила свою вагу. Вона знижується повільно, як мильна бульбашка.

— Ура-а-а! — лунає в лабораторії. А доктор Заяц біжить до відеофоиу і швидко набирає номер.

— Всесвітня Академія?.. Прошу академіка Хотенкова!

— Ну, які новини? — з’являється на екрані обличчя академіка. — 3 виразу ваших очей бачу, що непогані.

— Так. Вибух атомної бомби в Африці скерував мене на вірний шлях. Я весь час сушив собі голову, чому це мій гравіметр так сильно реагував на вибух. І ось у мене виникла думка… А втім, це занадто складна штука. Розповім пізніше.