Пригоди. Подорожi. Фантастика - 90

М. Клячко (директор філіалу Науково-дослідного інституту Держбуду СРСР на Камчатці). Наші китайські та японські колеги використовують не один, не два, а велику кількість методів прогнозування сейсмічної активності. В нас же відомства розрізнено проводять свої спостереження. Можна казати і про відсутність комплексної програми зменшення збитків од можливих землетрусів.

Кор. Це все в японців, а що робити в нас за умов невідомості й здогадів? Вважати інструкцію про поведінку під час землетрусів єдиною втіхою?

М. Клячко. Ми повинні повчитись в японських колег. У нас такого досвіду немає, та й спеціальних служб, на жаль, також бракує. Населення сейсмонебезпечних регіонів Японії досить добре навчене і не піддається такій паніці та психозу, як у нас. Навіть та інструкція, що розроблена для населення на Камчатці, навряд чи буде ефективною без постійних тренувань, а їх, на жаль, у нас немає…”

Чи не знайомий мотив? Ми в Києві та довкруж Чорнобиля — радіофоби, бо не віримо ні відомчій медицині, ні відомчим експертам, які три роки одностайно твердили, що після аварії на ЧАЕС жити стало заледве не краще. На Камчатці ж — панікери.

Щоб вгамувати людей, “Камчатская правда”, також посилаючись на Емму Несмянович, рішуче стверджує: катастрофічного землетрусу не буде взагалі. “Камчатский комсомолец”, звинувачений у нагнітанні паніки, друкує нове інтерв’ю з Несмянович: “Читачі неправильно зрозуміли замітку “Віща Кассандра”. “Може бути”, сказане мною для всієї Камчатки, нерівнозначне тому, що катастрофічний землетрус буде обов’язково в Петропавловську-Камчатському в найближчі місяці. Стресовий стан людей призвів до однозначного сприйняття зовсім різних формулювань”.

Нарешті в. о. вченого секретаря Інституту вулканології Вячеслав Зобін спробував розрядити обстановку: “В кінці червня побувала на Камчатці Емма Іванівна Несмянович, яка розробляє методи прогнозування землетрусів за космофізичними факторами. Її метод не дозволяє точно визначити місце і час майбутнього сильного землетрусу… Поки що Несмянович заявила, що її методика не дає підстав ждати в найближчі місяці землетрусів у Петропавловську”.

Сам же інститут видав прогноз, розроблений на так званому ефекті місячного припливу: “На період від жовтня 1989 року до жовтня 1992 року поблизу берегів Камчатки можливі землетруси, які на узбережжі Камчатки можуть досягати семи й більше балів. Конкретно місце й силу землетрусу цей прогноз не визначає. Починається черговий, відносно небезпечний період, який триватиме цілих три роки”.

У таких силових полях живуть на Камчатці.

Вулкани — лихо півострова.

Але й диво Камчатки — вони ж, вулкани.

Вранці я вийшов із готелю і… застиг зачарований: на видноколі бовваніло пасмо конусоподібних гір — вулканів. Найвищий, з ледь помітним димком на вершечку, — Авачинський, нижчий, із розломленою верхівкою, — Ковельський, поряд — Коряцький. Потім, за ясної погоди, вони мене зустрічали щоранку й постійно переслідували.

Бути на Камчатці й не бачити вулканів просто неможливо, їх оно скільки! Хоч звідки дивишся, неодмінно — ближче, далі — виявиться бодай одна сопка. З найвищою з них, на якийсь час втихомиреною, — Ключевською (4750 м), познайомились, коли пролітали рейсом із Москви. Над безкраїм білим пухнастим покривалом хмар гордо й велично тяглася в небо її вершина. Здавалось, вулкан здіймався над усім земним, суєтним, і був ближче до Бога, ніж до людей.

Побачити інші вулкани мені допоміг старожил Камчатки Михайло Жилін: дзвінок один, другий, адреса — і я нарешті знайомлюсь з пілотами “кукурудзника” Олександром Городником та Вадимом Штарком. Городник, заклопотаний і неговіркий, займає крісло командира, другий пілот, Штарк, пропонує мені своє. Кабіна тісненька, зате з неї, мов з акваріума, видно все.

Літачок коротко розганяється й легко лине’в небо. Лишається позаду підкова Авачинської бухти з дрібними, мов сірнички, кораблями, що встромилися носом у берег. Велично пропливає Вілючик — Вілючинська Сопка. Десь ліворуч — Тихий океан. Зелена тайга з розкиданими змійками голубих стрічок скоро змінюється передгір’ям. А на видноколі вже видніються стомлені, похилі плечі вулканів. Біля одного з них — Ходутки (2009 м) літачок плавно розвертається: спочатку лівим крилом, потім правим. Просто переді мною — кратер, здається, от-от черкнемо крилом по чорному вулканічному піску.

Такі самі віражі літачок зробив над Мутновською Сопкою (2343 м) і вулканом Горілий (1828 м): із лівого крила, з правого, коло вище, коло нижче. Блакитне блюдко води в застиглому кратері, над іншим — ледь в’ється димок, запалена люлька, — вогонь може спалахнути будь-якої миті. Одного разу пролітали над кратером так низько, що я бачив хвильку в голубому, наче око, озерці.

Городник, як і завше, зосереджено мовчав, Штарк же, навпаки, не вмовкав: розповідав, де пролітаємо, що видно ліворуч, праворуч, чи далеко до Тихого океану і до Охотського моря, — справжнісінький небесний гід.

Були такі запаморочливі віражі над вулканами, що здавалось — вивалюсь у відчинене віконечко.

А тепер часто думаю: життя подарувало мені хвилини, прожити які щастить не кожному.

IV

Сопка Нікольська — в центрі Петропавловська-Камчатського. В народі — це сопка Кохання: колись там був популярний танцмайданчик — із пивом, із заростями, де парубки, наче півні, чубалися за дівчат, точнісінько, як за моїх юних літ у Києві, на Володимирській гірці. З одного боку сопки — центральна площа з будинками театру, обкому партії, пам’ятником Леніну, головною вулицею, а з другого — крутий кам’янистий берег, тонка “бинда” суходолу перед водою: Авачинська бухта. Тепер на вершечку сопки — оглядовий майданчик. Із туману прозирає зубчатий протилежний берег, на рейді — силуети кораблів. Крута доріжка — вибиті в грунті тисячами ніг сходинки — веде до води. Шлях перетинає редут, стволи древніх гармат націлені на бухту, хоча й гармати, і кораблі на рейді — наші. Тут кувалася слава російської зброї. Ось на цьому місці влітку 1854 року, під час Кримської війни, третя батарея лейтенанта Олександра Максутова мужньо обороняла місто від ворожої ескадри Англії та Франції. Бої на схилах сопки принесли Петропавловську славу “тихоокеанського Севастополя”. Михайло Жилін зупиняється біля гармат: “Он там — знамениті скелі Три Брати, за ними — вихід у відкритий океан. Берег Батьківщини…”

Уся Камчатка — берег Батьківщини.

Там, звідки сходить сонце і де починається новий день, океан і загублені серед нього шматки суходолу — Командорські острови. На більшому з них — пам’ятник Берінгу і могила Берінга. Поряд вирує не такий уже й тихий Тихий океан. Б’ють у гранітні груди дужі вітри, стугонить під натиском підземних стихій нетривка земля.

Люди покинули Командори — могутні океанські вітри й підземні громи владарюють на островах.

На найдальшому березі країни господарюють прикордонники та рибалки.

…Ми виїхали за місто. Незабаром пристойна, а для Камчатки просто-таки чудова асфальтова дорога злякано відскочила вбік і сховалась у заростях тайги. Наш гід — відповідальний редактор газети “Пограничник Северо-Востока” Микола Шаповаленко (родом з Недригайлова Сумської області) заперечно похитав головою: ні, це ще не застава. Застави тут поза кущами не ховаються й не маскуються. Часто обіч дороги можна побачити військові містечка, танки. В бухті — військові кораблі впереміж із цивільними. Коли, перебуваючи на одному з них, я спитав, чи можна фотографувати, супроводжуючий “кавторанг” стенув плечима: що хочете і скільки хочете. І багатозначно поглянув у небо: кому треба, звідти все давним-давно сфотографовано. Гласність прийшла й за високі зелені паркани: Владивосток став відкритим містом, у Севастополі гостять американські військові кораблі.

Так от, дорога, що злякано відскочила й заплуталась у чагарниках, веде не до військового об’єкту. Свого часу на півострові з великого розуму вирішили спорудити атомну електростанцію. Був здоровий глузд? Аніскільки. За тих часів усі тільки згідливо підтакували: “Ну як же на краю землі Радянської та без атомної станції!”. На щастя, прийшли інші часи, схаменулись. А що починали АЕС із прокладання дороги, то в асфальтівку встигли закопати мільйони. Новісінька дорога нікуди не вела, кінчалася серед чагарників. А щоб хоч якось виправдати закопані гроші, вирішили в кінці її відкрити… міський цвинтар.