Пригоди. Подорожi. Фантастика - 88

Бажаючих було багато.

Про поїздку Гайдаш якомога докладніше розповів у місцевій газеті “Дейлі курір”: де був, що бачив, про що вели мову.

Гадав, що зробив добре діло для тих, хто не може з якихось причин все побачити на власні очі.

Яке ж було здивування, коли одна за одною в газеті появились статті, з кожного слова яких текла жовч.

Першу підписав якийсь В. Федейко.

“Дорогий сер, — за звичкою звертався автор до редактора газети, — це був дивний лист, що написав містер Гайдаш. “Українські господарі хочуть миру”, — твердить він. — Звичайно, простий народ України хоче миру, як і ми. Але чи керівництво СРСР в Москві також хоче миру? Після другої світової війни російські війська рушили на Східну Німеччину, Польщу, Угорщину, Чехословаччину, в 1979 році окупували Афганістан. Він пише, що діти з України часто повторюють вірш “Я хочу миру, я хочу жити”. Та схаменіться, містере Гайдаш, пам’ятайте, діти Афганістану також хочуть миру, також хочуть жити. Далі містер Гайдаш захоплюється, що він бачив поля, де збирали високі врожаї. Якщо врожаї на Україні такі високі, чому ж тоді уряд СРСР купує у Канади і США зерно, щоб утримати свій народ від голодування. Містер Гайдаш пише, що не було міста, села чи колгоспу, яке б не зазнало розрухи, знущань і вбивств з боку Гітлера. Він міг би також додати, що гітлерівський терор мав початок і кінець, а російський терор на Україні триває…”

Ну і далі в такому ж дусі.

Другий лист був підписаний відділенням української організації відродження.

“Дорогий сер! Хто був у тій подорожі і розумів слов’янську мову, той може сказати, що стаття Гайдаша — фальсифікована картина. Гайдаш зупинявся там, де йому дозволялося. А гіди “Інтуриста” допомагали йому “побачити” і привезти до Канади факти, вони “промили” його мозок. Інші теж бачили землі, села, подібні нашим, але спроба сфотографувати білих гусей наштовхнулась на “нєт”. Туристи живуть в готелях і завжди бувають під наглядом. Міліція не дозволяє нікого возити до своїх родичів у села, часто грубо поводять себе маленькі чиновники. Одержує дозвіл відвідати села лиш той турист, який сповідує комунізм. Багато сіл, включаючи дороги й вулиці, не можна було відвідувати.

СРСР — країна безробіття. Бачили жінок, які тягають відра з вапном на будівництві, копають траншею на львівському вокзалі. Одягнуті дешево, без рукавиць. Дитячі ясла звільнили жінок для важкої роботи. Ясла і дитсадки служать для обробки умів дітей. В шестимісячному віці веди дітей у ясла, у вісімнадцять місяців — у садок, в три роки — в старшу групу. Там дітей навчають повторяти гасла, марширувати чіткими колонами, без жартів. Містер Гайдаш не згадує, чи бачив він тюрми і психлікарні для здорових людей. Особиста свобода дозволена лише в певних рамках. Один хлопчик запропонував п’ять карбованців за пакет жувальної гумки. Яйця з магазинів несуть в руках, нема пластикових кульків у цій країні XX століття”.

Збоку статті хтось зауважив англійською олівцем: “Дивуюсь, хто написав це паскудство? Божевільна людина”. Знизу ще приписка: “А хтось з іноземних туристів бачив тюрми в США чи Канаді?”

Невдовзі газета опублікувала відгук іншого змісту:

“Шановний сер, прочитав статтю Вільяма Гайдаша. Будь ласка, надрукуйте цей мій коротенький лист у своїй газеті. Нехай ваші читачі познайомляться з моїми враженнями й думками від перебування на Україні. Я також брав участь у поїздці “Спадщина”. Тоді я приїхав на Україну вдруге. Мені сподобалася моя перша поїздка, і я вирішив приїхати ще раз, щоб краще познайомитися з життям українського народу. Я цілком згоден з Гайдашем, який нічого не вигадав, а написав про те, що бачив і пережив, подорожуючи по Україні. І за це його слід похвалити.

У своєму листі я хочу відповісти на деякі питання організації українського відродження. Як вони можуть знати, говоримо ми правду чи ні про те, що побачили на Україні, якщо вони самі там не були вже 40 років. Ми їздили по Україні і поїздом, і автобусом. Ми зробили сотні знімків різних об’єктів: мостів, залізничних поїздів, кораблів, шкіл, доріг, власних будинків, музеїв, концертних залів, лікарень, суднобудівельних заводів тощо. Я відвідав село, де народився мій тато. Це була незабутня поїздка.

Кожен з нас міг окремо від групи ходити по місту, їздити в метро, на автобусі, таксі або трамваї (що ми й робили). Нам охоче допомагали знайти дорогу, коли ми зверталися до пішоходів. Ніхто за нами не стежив.

Що стосується жінок-робітниць… Я не бачу різниці між українкою, яка працює на будівельному майданчику, і канадійкою, яка працює на фермі, розкидає добрива по полю. Ми не були у тюрмах і лікарнях для божевільних. Нас це не цікавило. У себе вдома я теж не повів би туди своїх гостей, бо певен, що їм це також не сподобалося б. Організація українського відродження твердить, що українці мають гроші, але не мають що на них купити. Яке безглуздя. Їхні магазини мають все, що треба людині: одяг, електричні бритви, стереоапаратуру, харчові продукти, фрукти, овочі тощо.

У відповідь на зауваження Федейка про врожайність можу сказати. Федейко сам фермер і повинен знати, що і в Канаді є землі, які дають високі й низькі врожаї. Те поле, яке бачили ми, дає гарний врожай. У мене є його фотографія.

Я раджу кожному поїхати і подивитися все самому. І ви будете приємно вражені.

Майк Осташ”.

Василь Гайдаш поставив крапку:

“Шановний сер! Мене здивував і навіть трохи збентежив лист м-ра Федейка, а також відгук організації українського відродження, які поставили під сумнів мою чесність й щирість, прочитавши враження про “Спадщину”. Мені хотілося розповісти вашим читачам про Україну та її людей. Я народився в селі недалеко від Львова, і тут, в Канаді, все своє життя займаюсь сільським господарством. У мене є 700 акрів землі (один, акр — 0,405 гектара). Подорожуючи по Україні, я не міг залишитися байдужим до всього того, що відбувалося навколо мене.

Я був у Львові, Тернополі, Києві, Каневі, Кременчуку, Черкасах, Запоріжжі, Херсоні та Одесі.

Наша група відвідала село Моринці та Кирилівку, де народився і жив великий український поет і художник Тарас Григорович Шевченко. Ми їхали туди автобусом майже дев’ять годин і милувалися українськими краєвидами. Ми бачили хату, де жив маленький Тарас.

Ми також відвідали три колгоспи. Так що нам вдалося чимало побачити, як живуть і працюють сільські трударі.

Повинен сказати, що нас не примушували їхати в те чи те місто, вибирати той чи той туристський маршрут. Ми вільно ходили по магазинах, гуляли по місту.

Я пропоную тим, хто не вірить мені, придбати візу й поїхати і подивитися самому.

Ви будете приємно вражені, запевняю вас.

Вільям Гайдаш”.

Ці вирізки з газет Гайдаш прислав мені в Київ разом з коротеньким листом:

“Сердечний привіт і найкращі побажання всім нашим друзям від Анни та Василя Гайдашів з Келовни. Хочемо ще раз подякувати, що відвідали наше місто з дуже гарним концертом. Люди, які на ньому були, досі згадують вас, ваші пісні та музику. А хто не був на концерті, той шкодує й тепер.

Посилаю фотознімки, дописи в газеті, а також чек на шістнадцять доларів на передплату журналу “Юкрейн”, який будемо читати самі і передавати іншим.

Ми тепер готуємося до весілля, віддається наша дочка. Вже зібрали абрикоси, потроху достигають персики, помідори і огірки. Погода була 39–40 градусів, а тепер 30…”

Звичайний лист. Про доччине заміжжя, погоду і збирання врожаю. Але чомусь він для мене такий дорогий…

Коли ми опівночі їхали автобусом з Монреаля до Торонто, я раптом побачив у темному чотирикутнику вікна п’ять характерно розташованих зірок: буква “М” на півнеба. Сузір’я Кассіопея… Звідкіля воно взялося так далеко?.. На зупинці я вийшов з автобуса й уважно розгледів сузір’я. Таки ж вона — Кассіопея. Легко розшукав Велику та Малу Ведмедицю, Полярну зірку. Потім щовечора видивлявся їх у небі, і вже не відчував себе так далеко від дому. Моя Кассіопея зазирнула на другий бік Землі, посилає до мене своє світло-сигнал.