Пригоди. Подорожi. Фантастика - 88

Наступного дня ми їхали з Іваном Петровичем у Келовну, це кілометрів за тридцять од Вернона. Дорогою Пахота розказував про свого батька.

— На старість у письменники захотів вибитись, — жартував він, — хоч сам ледве писати навчився. Бачу, засів мій старий за папери. День пише, два, три. Поцікавився: чи, бува, не книжку? Книжку, каже, хочу своє життя описати. Щоб ти не забував, як нам велося на чужині, а головне — щоб Маріам пам’ятала, щоб її діти знали.

Я спитав, чи не можна познайомитися із записками старого Пахоти.

— Чому ж, можна, — пообіцяв Іван Петрович.

Пізно ввечері він знову приїхав у Вернон, де ми зупинились. Подав тугенького пакета.

— Батькова сповідь.

Прочитав на першій сторінці:

— “Що я пережив за 89 років?” — Почерк старомодний, загогулистий, з усього видно — не довелося старому Пахоті багато вчитися грамоти.

Життєпис Пахоти кінчався… грошовим рахунком.

“З нагоди мого 89 року життя я жертвую тисячу доларів на добрі цілі, котрі піддержував через довгі роки і далі люблю:

музей Івана Франка у Вінніпегу — 100 доларів; музей Тараса Шевченка у Палермо — 100; пресовий фонд газети “Життя і слово” — 200; пресовий фонд журналу “Юкрейніан Кенейдіан” — 100; організаційний фонд ТОУК — 200; Канадський конгрес миру — 200; Комуністичній партії Канади — 100 доларів.

На цьому поздоровляю всіх наших товаришів, знайомих в наших сім’ях, в багатьох околицях в Канаді і на Україні”.

— Заповіт? — спитав я.

— І сповідь, і заповіт, — відказав Іван Петрович. — Батько живий-здоровий, він міцний у нас.

У Києві я уважно прочитав життєпис старого Пахоти. З його дозволу пропоную уривки. Вони також — відповідь на запитання, як жилося українцям за океаном.

СПОВІДЬ СТАРОГО ПАХОТИ

…Я народився 1897 року в селі Бешів Сокольського району Львівської області на Україні. Мої родичі були безземельними, служили в пана і жили у панських бараках. Батько був річним наймитом, і його зарплата була така: ячменю і жита на хліб, дві фіри гиляк на паливо і 10 ринських грошима — це все за один рік праці. Мати моя працювала денною робітницею і заробляла, як ми тепер уважаємо, по 20 центів на день. Батько і мати працювали за харчі, а робочий день був від сходу до заходу сонця.

Мої родичі так працювали 14 років від дня свого одруження. Вони заощаджували кожний цент, щоб заплатити за подорож до Канади.

Навесні 1903 року ми залишили рідний край в пошуках кращого життя і прибули до Галіфаксу (Канада). Щоб продовжити подорож по Канаді, батько виміняв гроші на канадські 35 доларів, і ми виїхали поїздом до Ростерна.

Мені, п’ятирічному хлопцеві, ця подорож була цікавою. Я добре пам’ятаю, як ми виїжджали з рідного села: було дуже тепло, люди працювали на полях і в городах. Зовсім інша погода зустріла нас у Ростерні — була зима, метелиця: не було видно світу кругом! Мої родичі зустріли, погану погоду в чужій країні зі сльозами, каялись, що залишили рідну землю!

“Ой боже, що то за країна? Одного дня сонце світить, а на другий день така сніговиця, що ні сонця, ні світу не бачиш!” — так говорила мама крізь сльози…

Чоловік, що привів нас до бараків у цьому містечку, відійшов, залишивши нас з дровами і вугіллям, та сказав, щоб ми топили і грілись. Ні журба, ні сльози не помагали. Батько пішов до крамниці і питався крамаря, де можна тут дістати гомстед. Крамар відповів російською мовою, був сам духоборець: “Тут близько гомстедів немає — треба їхати якихось 50 миль на схід, там є їх багато”. До батькової журби ще додав: “Як завірюха перейде, трохи потепліє і люди з тої околиці приїдуть дещо купити в крамниці, тоді поговоримо. Я певний, що вони тут будуть, бо уже довго їх не було”.

Справді — сніг стопився, потепліло, і при кінці квітня прийшов чоловік до нашого бараку. Яка це була радість, коли ми дізнались, що він походить із села Стоянова! Майже наш односельчанин — Петро Середа.

Пізно вночі ми приїхали до його дому — коні ледь дійшли туди, були худі і не виглядали на добре годованих. Петро розказував нам про життя в Канаді: “Коні добрі, хоч худі, бо овес не дійшов до зерна через морози. Таке саме з житом і пшеницею. Пшеницю мусимо купувати”.

Батько просив краяна: “Порадь мене, брате, де я тут недалеко зможу купити землю, гомстед? Тільки, щоб недалеко, бо ми не маємо можливості далеко їхати”.

“Треба їхати не менше тридцяти миль на схід, там є гомстеди. Не журіться, там є люди з сусіднього села Корчина, коли вони будуть їхати додому з Ростерна, то заберуть вас до себе”, — так порадив краян Середа.

Краянка з Корчина відповіла, що риби в досить, ліса багато і є де накосити трави на сіно. Тільки тяжко обробляти землю, всюди ліс і каміння, а канадські комарі то просто виїдають очі.

То їхали ми, то ішли пішки — конята бідні, негодовані. Дорога погана, тільки знак по камінні, багато пеньків і каміння. Застрягли в болоті, даємо коням поміч виїхати з болота і далі їдем… Де ніч нас захопить — там і ночуємо. Зносимо сухі ломаки, розводим багаття і гріємось. Вовки і койоти виють серед ночі, жаби під ногами райкають по своєму — ніби концерт дикої філармонії звучить почерез кожну ніч. Так ми пробули три дні і три ночі і врешті приїхали до дому краяна.

Вони мали кілька акрів землі за три роки праці. Найбільша трудність і перешкода — великі морози у зимові місяці. Картопля дрібна, бо що зійде, то паморозь приб’є молоденьке листя і припинить ріст. Пшениці теж мали небагато — мороз і тут залишив свій знак, зерно сухе і легеньке, як порох. Але всі вірили на божу ласку, що в майбутньому буде краще.

Прожили ми в краянів один тиждень, другий і все думали, коли ж підем в ліси шукати гомстед? Краян був грамотним, бо в краю був дяком і поназначував для своїх рідних землі, щоб купили, коли приїдуть до Канади. Батько наш мусив тепер іти далеко від краяна в пошуках гомстеду, кілька миль лісами. Нарешті прийшов день іти в ліс! Здибали добру землю в доброму місці. “Ні, тут не можна купити гомстед, бо це компанійна земля”, — каже краян, коли прочитав “палику”, яку інженери залишили і позначили.

Краян і батько знову пішли через ліс. Знову найшли гарне місце, але і тут не можна, бо ця земля належала до Гадсонс Бей компанії. Третє місце належало до шкільної агенції, і вони пішли далі, комарі виїдали їм очі…

Нарешті прийшли до місця, де земля була вільна, для гомстедів, тільки біда була в одному — всюди ліс, каміння, мочари, і так миля за милею, бідненька земля.

От накінець здибали гомстед, котрий виглядав не зле. Батько каже: “Тут є горбок, гарне озеро, котре може бути близько хати”.

Мама розпитувала батька про землю, про місцевість, ліс і все інше, питала з ентузіазмом, а батько, будучи реалістом, відповідав просто, без захоплення. Мама все-таки не губила надії, запевняла батька з піднесенням, що все буде добре, будуть вони працювати, мати свою хатину, а не панський чворак, як було в краю. За рік-два буде їм набагато краще, запевняла мама.

Батько розпочав будову, передбачав майбутність, прагнув щасливого життя. Щодня ходив у ліс і прорубував ширшу “лайну”, щоб можна заїхати на гомстед. Потім, другі люди казали йому, треба збудувати землянку, а батько мав намір видовбати печеру в горбку. Казав: “Це буде ліпше від землянки, і мама з дітьми буде тут мешкати, а я з краянами піду шукати роботи”.

У батька були добрі плани: справді, треба було викінчити печеру і скоро іти на заробітки, зима уже наближалась, а гроші на харчі, зимовий одяг і інші речі були дуже потрібні. За 30 доларів батько купив у француза корову, і наш краян відвіз нас і наші речі до нашого гомстеду, до нового дому — до печери. Нарешті ми вдома… Який же був той дім? Яка господарка? Яке життя?

Мама нажала трави, настелила нам, і спимо, як пани! Корову пасем — маємо молоко, ой яке воно було смачне! Краяни дали нам змерзлої пшениці, ми її варимо з молоком — їмо як пани! Коли уже ми устаткувались і було видно, що мама дадуть собі раду з дітьми, батько пішов шукати заробітку…