Сiм стихiй

А Ольмін ніби здогадувався про хід моїх думок. Ми розмовляли не вперше, майже з годину; потім я зустрічався з ним ще разів зо два, але ці зустрічі тривали вже менше.

Ніякої пози, анінайменшого натяку на зарозумілість. Опісля я сам собі зізнався: на його місці у мене так не вийшло б.

Того першого дня я пересвідчився, що це через його статтю все в мене сталося інакше. Це вона обеззброїла мене тоді, коли я тільки-но взявся за опрацювання теорії відбивання хвиль від корпускул. Проте я не сказав йому цього. Я ніби передчував, що настане час, і це визнання стане мені в пригоді.

Він зовсім не справляв враження холодного рафінованого інтелектуала: на вигляд чоловік цілком буденний. Хіба що у відповідях та репліках більше суворого тону, і тому мені здавалося, що цієї миті він не тільки тут, зі мною, а й ще десь, в іншому місці. На березі. В інституті. Біля реактора. І обличчя його, вираз іноді були такі, ніби він ось-ось скаже щось дуже важливе. Раптом засвітяться очі, я замовкну, і він мовчить: виявляється, думає про своє. Правда, цю його неуважливість із співрозмовником не одразу й помітиш. Але я теж у таких випадках умію маскуватися. Будь-яке запитання неважко запам’ятати, навіть не переймаючись його суттю, за хвилину повернутися до співрозмовника звідти, із своєї далечіні, і належно відповісти, розтлумачити… Він навіть жодного разу не збився: говорив твердо, неголосно, впевнено, ніби й справді невідступно тримався тільки мене й нашої балачки тут, у просторому кабінеті з невидимим склом, в якому не переломлюється світло.

Він середнього зросту, під час розмови несподівано підводиться, ступає кілька кроків по кабінету, потім знову сідає в крісло; і саме в цей час найкраще видно, що він одночасно розмірковує і про своє.

У нього яскрава каштанова чуприна, як у древнього кельта, досить живе обличчя. Важко здогадатися, що він знає все або майже все, що знає співрозмовник, і жодним запитанням його не захопиш зненацька. Проте це, очевидно, так. А може, я надто швидко повірив у нього.

Я пробачив йому його успіхи, його злощасну статтю, кінець-кінцем його славу. Якось він поглянув на мене вже з цікавістю: здається, моє запитання до нього нарешті виявилося нестандартним. Проте взагалі я поводився так, щоб не видати себе: видовище вийшло б, мабуть, жалюгідне.

Я вже розпізнав за його неспішними, навіть уповільненими жестами дивну енергію, майже одухотвореність. І що мене полонило, то саме те, що він аж ніяк не прагнув цього демонструвати. Йому приємно було приховувати це від інших.

Дещо він спрощував. Навмисне, як мені подумалося. Я йшов назустріч його бажанням і в чомусь вносив свої поправки до його суджень. Коли розмова почалася про програми астрономічних та фізичних досліджень, пов’язаних з проектом, він розповідав про речі зовсім не якісь там складні.

Хто скаже напевне, скільки саме дослідницьких станцій потрібно спорудити на Венері в наступному році чи скільки ракет послати для дослідження навколозоряного простору?

Ясно, що чим більше засобів буде надано одним, тим менше їх залишиться для інших — арифметика простенька, задачка розв’язується елементарним відніманням. Але кому довірити цю єдину арифметичну дію?

Тут він замовк і усміхнувся якимось своїм думкам.

— А ви знаєте?.. — почав я і раптом виклав усе, що тільки знав про Аїру.

Ольмін вислухав мене з таким виразом на обличчі, ніби й уявлення про все це не мав. І все ж це було не так. Та я здогадувався про інше… І коли навіть Ірина Стеклова щезла зовсім несподівано для нього, то він міг запідозрити що завгодно. Хтозна, чого це йому коштувало. І я раптом відчув себе незручно.

«Ніби мало йому інших клопотів. Відволікати його від роботи просто не по-людяному, як ти цього не розумієш, дивак, — картав я себе. — Сама Аїра, мабуть, не захотіла б, щоб він знав правду. Його робота потрібніша. І їй теж!» Я замовк, не намагаючись вести далі цю туманну балачку. І помітив, що він ніби порадів з цього… Мені лишалося одне: старанно осмислити суть справи.

Ольмін показав мені будівництво, його головні об’єкти, і помалу я почав дивитися на те, що відбувається, його очима — уважними, зіркими очима фізика, здатного замислитися над деякими явищами, що тільки видаються іноді простими. Магістральні тепловідводи на березі входили в тунелі й тягнулися на багато кілометрів морським дном — це я знав добре, проте без Ольміна я ніколи б так чітко не уявив, що ж відбувається там, під багатокілометровою товщею води. І як вдавалося нарощувати довжину цих велетенських удавів, тіла яких складалися з надпровідників, а луска і скелет — з найміцніших сплавів. Наче за помахом чарівної палички, конструкції опускалися в тунелі і там намертво з’єднувались у дуже простий спосіб.

— Метод холодного зварювання один з найновіших, — розповідав Ольмін. — Його винайдено приблизно 2000 років тому. Тут немає ні суперечності, ні парадокса. Древні кельти відкрили спосіб з’єднання металів, що видався їм дуже легким: треба лише відшліфувати золоті пластинки і дуже міцно притиснути одну до одної. Метал чіпко з’єднувався. Через дві тисячі років стало відомо, що ця чудова властивість зумовлена особливостями атомної структури матеріалів.

Поверхня матеріалів — це своєрідний магніт. Її атоми притягають сторонні молекули, що потрапили в їх силове поле. Молекули азоту, кисню, води під дією електричного поля атомів так спресовуються цим полем, що тиск у тоненькому суміжному газовому шарі доходить до тисячі атмосфер. Газовий панцир — одна з головних перешкод для зварювання.

Замінимо в нашому невеличкому розмірковуванні молекули газу на атоми металу — сутність явищ у принципі залишиться тією ж, проте ефект буде інший: замість утвореної непотрібної броні відбудеться те, що ми називаємо холодним зварюванням.

Я опускався в тунелі і бачив своїми очима, як, виблискуючи до болю в очах, відпливала вдалину, зникаючи за поворотами, металева стрічка. Її секції зварювались одна з одною. Метал добре передавав розсіяне тепло і вирівнював поле температур; і його нічим було замінити, коли йшлося справді про космічні масштаби.

З епохи пізньої бронзи до нас дійшли круглі золоті коробочки (діаметр 38, висота 25 міліметрів), що зберігаються нині в Ірландському національному музеї в Дубліні. Після другого народження холодного методу (1948 рік) експерти знайшли на цих золотих реліквіях незаперечні сліди зварювання.

Древні коробочки з нехитрими прикрасами, золото, туго скручене в круті вензелі… Можливо, було б справедливим видати патент на холодне зварювання їх геніальним творцям!

— Навряд, — зауважив Ольмін і взявся розвивати свою думку далі.

— Метод-бо надто вже простий. Хіба важко уявити собі древнього ювеліра, який у поетичній обстановці майже первісної хижі виготовляє прикраси для вождя племені й старанно озирається на всі боки: чи не підглядає хтось за його майстерною роботою?

Одначе вперше зварювання було застосоване, мабуть, при виготовленні глиняних сосудів. Волога глина, віск, парафін, смоли, пластмаси легко склеюються, і для зварювання бронзової епохи вони набагато піддатливіші за метали.

— Донний поглинач тепла — це не керамічна дрібничка! — сказав я.

— Ви уважні до деталей, — зауважив він, і в цьому зауваженні мені вчувся підтекст. (Знову Аїра!)

Не треба б втручатися… Який сенс від моєї розповіді про неї? Адже знав, знав, що він знайомий з Іриною… з Аїрою. Якщо тоді Ольмін не спромігся на жодне слово, аби мені відповісти, значить, вважав зайвим… мене, звичайно. «Час порозумнішати, Глібе, — подумав я. — І бути стриманішим. Давно час. Слухай і вчися…»

(…Виявляється, зварювання на холоді полюбляє чисті метали, без окислів, без найменших слідів жиру, вологи та адсорбованих, прилиплих молекул газу. Під великим тиском поверхневий шар металу руйнується і частково розпливається. Оголюються, виступають на поверхню чисті, так звані ювенальні шари. У місцях їхнього контакту й відбувається з’єднання.

Якщо, здавлюючи ці дві пластини, одночасно пересувати одну відносно другої, то виступи, де вони справді доторкаються, починають руйнуватися. Поверхневий шар зникає швидше, ніж від самого лише тиску, — відбувається зварювання зсувом, як його нині називають. Зварювання зсувом потребує тисків у багато разів менших).