Сiм стихiй

Обличчя її змінювалося, чітко проступали нові риси. Вона спроквола вийшла на міст, одягнулася. Стояла й дивилась, як б’ється внизу голуба холодна вода, через яку ледь просвічують світлі камені… Ірини Стеклової більше не було. Навіть зовні у ній не лишилося нічого такого, завдяки чому можна було б упізнати знайому. Хіба що надто вже пильний погляд вихопив би звідкись, із самої її глибини, майже невловну схожість з Іриною. Так ледь-ледь видніються камені на дні потоку, що досі біжить під тим же мостом.

Я бачив, як вона нахилилася над озером, як знову ніби віднаходила себе, і хтозна, які думки роїлися в цей час у її голові. У свічаді води — важка хвиля волосся, уважні очі, браслет на тонкій руці. Чи ти це, Аїро?

Над озером кружляє велика красива птиця-скопа. Тихо і ясно. Хмари сховалися за далекою сопкою. Птиця стрімко кидається вниз, зметнувши стовп бризок. І їй пощастило сьогодні: із здобиччю набирає вона висоту. Далі ніби завмирає у височині. І мокре пір’я її здиблюється, настовбурчується, і вмить птиця струшує з себе воду. На льоту. Під її темними крилами — райдуга. Ми обоє махаємо птиці рукою. Тільки Аїра не бачить мене.

Я починав осмислювати хід подій. Не випадково Ірина Стеклова цікавилася проектом. Найкрасномовніше за все мені розповів про це її щоденник. Стурбований її тривалим зникненням, я, не обмовившись нікому жодним словом, пробрався — так, таємно! — пробрався у її дім і прочитав його, з першої сторінки до останньої. Багато про що я здогадався, тепер прояснилося все інше. Ми поквиталися: колись на «Гондвані» Аїра викрала запис, подарований мені Янковим…

Те, що відбувалося у нас під боком і мало назву «Проект «Берег Сонця», було, по суті, першою спробою управляти випромінюванням зірок. Спробою багатообіцяючою. І не було кращого способу ознайомитися з проектом, ніж узяти в ньому безпосередню участь. Вона так і вчинила. Ще один крок — і принцип можна перенести на будь-яку іншу зірку, в іншому закутні всесвіту. Тоді, мабуть, неважко відвести згубні промені від далекої планети, повернути їй життя, історію, цивілізацію. Десь по сусідству, на іншій планеті, треба встановити концентратор, який збиратиме проміння, і рефлектор, який відводитиме його подалі, у всесвітнє безмежжя. Зірка одразу ж поблякне, світлові нитки протягнуться обіч від планети, обминуть її.

Саме це вона й збагнула і почала з нами працювати. Але хто повірив би Ірині Стекловій, якби вона раптом заявила, що це єдиний і найшвидший спосіб подати допомогу іншій планеті? Адже істина завжди перемагає у боротьбі поглядів. Зате в Аїри було набагато більше шансів одразу переконати у своїй слушності. Так я уявляв тепер усе, що відбувалося.

Аїра добре взнала нас. У неї для цього було багато часу. Вона працювала з нами поруч, краще й не придумаєш. Очевидно, відкинувши личину, вона залишила знання. У неї був щоденник, але я, хоч як би мені того хотілося, не зміг надрукувати його повністю: свідчення, інформація були всеосяжними. Її міркування про проект були цікаві і навіть мені дали багато чого нового.

У неї була касета із записом того, що сталось у фітотроні. Вона мала всі ключі для подальших контактів. Як вона поведеться сьогодні, завтра, післязавтра? Гадати безглуздо. Хіба міг я тоді, на «Гондвані», передбачити, що стане з нею і взагалі, чи зустріну я її коли-небудь? Думаю, що це так само не вдалося б нікому.

Проте натяк Енно щодо високого рівня розвитку цієї цивілізації, як з’ясувалося, справдився. Цей сьогоденний язичник, який повсякчас прагне звільнити людину від пут «технічного абсолюту» і повернути її бодай частково — у лоно природи, несподівано виявився провидцем. Недаремно ж навіть дикуни, яких він реконструював своєю уявою, часто-густо перевершували Колумбіє та Магелланів.

Коли повірити йому, то виходило, що у них, мовляв, і пам’ять трохи краща, і руки трохи спритніші, якщо не в усіх, то принаймні у тих з них, кому можна б надати титул «первісний інженер» або «первісний землепроходець».

…Усвідомлюю: жодні мої розмірковування не допоможуть до кінця пізнати Аїру та подібних до неї: надто вже не схожі вони на нас (не зовні, ясна річ). Вона, проте, не втрималася від спокуси, щоб того ж дня викупатися в озері… Поряд з нею вільна гладінь нагрітої сонцем води — колись-бо потрібна була вся пам’ять багатьох поколінь там, на її планеті, аби хоча б подумки відтворити такий же озерний ландшафт.

З іншого берега я дивився, як вона пливла, як лягла на спину, допливши до середини, і відпочивала на воді, і від її рук розходилися м’які хвилі. Чи є людина, здатна передати все це словами?.. Хоча б у майбутньому чи в минулому? Дивна думка… Колись-бо, не так уже й давно, легше було знайти людину, яка була б з природою на «ти». Років так сто — сто п’ятдесят тому… Їй лишалося б тільки вгадати Аїру, передбачити її візит до нас. Потім узяти перо… Чому б і ні? Тоді багато фантазували.

У мене запаморочилось у голові. Була довкола така світлінь і прозорість. І щось підказувала пам’ять. Може, мені все ж було легше, ніж цій жінці, яка купалася в озері? Чи ж згадувати?..

З бронзової епохи у космічну

Пригадую відчуття нерішучості й навіть збентеження, коли сказали, що Ольмін прийме мене. Збентеженість моя пояснювалася просто: колись я хотів стати тим, чим був він; однак мені це не вдалося, хоч яких докладав я старань. Виходить, справа в мені самому: інших причин годі й шукати. Я знав, що ми майже ровесники. Та ось він досяг…

Правда, у нього був інститут, але, беручи це до уваги, я все ж не обманював себе: саме йому належать головні результати. Я досить добре розібрався в суті його праць. У них було саме те, що може вміститися в одній небуденній голові, проте ніколи не вміститься цілим або частинами — у кількох. Коли проект зароджувався і було вирахувано перші схеми реакторів, він запропонував використати потоки сонячних корпускул. Вони, доповнюючи конус, ніби ущільнювали його. І були тим підручним матеріалом, на який раптом пощастило натрапити. Залишалося знайти спосіб їх фокусування, щоб вони лягли в тіло конуса, утворили його стінки і разом з частками реакторів та прискорювачів склалися б у той самий хвилевід, по якому енергія від Сонця пішла б до планети.

З цього виник цілий напрямок.

Через рік схему реактора забракували: жодна земна установка не витримала б такого навантаження. Ольмін включив у робочий цикл зворотний зв’язок: перші порції сонячної енергії досягали Землі й вливалися в потік обмінної камери. Вони призводили до посилення нового, другого за рахунком, імпульсу. І цей імпульс був набагато потужніший за перший: він ніби увібрав у себе і земне й сонячне тепло. Конус окреслювався чіткіше. І тому злива фотонів з кожним імпульсом щедрішала.

Перспектива поставала безмежна: це було схоже на самофокусування сонячних променів у порожнечі. Думаю, навіть фантазувати на цю тему вважалося сміховинним.

І ось я маю з ним зустрітись… Прокинулася моя нікчемна гордість: усі ці та багато інших ідей тепер уже й для мене мали вигляд елементарний. Якийсь час я був певен, що цілком здатен на те ж саме… Проте я належав до іншого світу, отож мені навіть не випадало братися за таке. Хто — я? Журналіст. Репортер, як колись називали себе окремі представники нашого ремесла. І жодні автоматичні запам’ятовуючі пристрої, термопластичні записуючі прилади та авторедактори, що замінили автоматичне перо і друкарську машинку, не внесли чогось істотного в наше становище. Колись я зневажав власні прагнення. Чи, може, навпаки — знайшов себе знову. Хтозна…