Миколаiвське небо
Миколаiвське небо читать книгу онлайн
У міста є душа. Її присутність відчуваєш у нічних вулицях, затоплених світлом ліхтарів, у геометрії скверів і монолітах багатоповерхівок, вона дихає бризом у благоговійні лиця закоханих, що прогулюються бетонним пірсом, і утробно завиває в мороці арок, застерігаючи від прихованого в тіні зловмисника.
У розповідях цієї збірки — душа Миколаєва. Така, як її відчули кращі фантасти міста. Знайома й парадоксальна, кумедна й до щему тужлива.
Завжди різна. Завжди — фантастична.
Розгорнувши книжку, ви відкриєте для себе новий, паралельний Миколаїв. Місто, де давно облаштувалися схожі на нас інопланетяни. Де відбулася перша антирекламна революція. Де минуле й сьогодення вступили в сутичку за право володіння світом, а сталкери влаштовують пікнік на узбіччі Намиву.
Готові до подорожі, яку запам’ятаєте надовго?
Тоді — перегортайте!
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Темрява перетворила мене в заляканого дикуна. Для якого ілюзорна, існуюча лише в його уяві небезпека, страшніша, ніж небезпека реальна. Тисячоліття по тому, голодні мудреці, марно намагаючись перебороти нікчемність людини, розвинули постулати дикунського ідеалізму. Вони повідомили: реальність не є об’єктивною, вона — породження людини.
— Сашко, — видихнули за дверима.
— Сашко, — схлипнули.
— Сашко, — жагуче зашептали. Мене шарпонуло: лише одне ім’я можна було вимовляти настільки несамовито — ім’я Бога.
Шепотіла Яна. Обережно, боячись заскреготати якимсь металевим зчленуванням, я відчинив двері. Простягнув руку і намацав її зап’ястя.
Затягнувши дівчину всередину вітальні, я порушив тишу хлопком дверей і брязкотом замків, засувок і засовів. Немов бажаючи заявити, що поруч з нею темрява не страшна мені.
Обнявши Яну, я відчув, що вона тремтить. Я стис її пальці, розтер їх. Погладив холодні щоки, витер сльозинки.
Потім відвів її на кухню і посадив на табурет. Сам же підійшов до газової плити, висунув пластмасову шухлядку кухонної шафи і витяг з неї коробку сірників.
Сірник зайнявся з тріском і яскраво, немов магнієвий спалах, освітив скромний кухонний інтер’єр. Лице Яни на мить перетворилося в неживу маску — блискучі очі-ґудзики, гумові губи, мармурове чоло.
Синьо-червона айстра полум’я виглядала хирлявою і недоглянутою — тиск у газопроводі упав.
Я дістав дві сигарети. Вони були сухими» аж шелестіли. Здавалося, досить іскорки, щоб сигарети спалахнули, немов порох.
Я прикурив їх, нахиливши до палаючої конфорки. Одну з сигарет передав Яні.
Дівчина, вдихнувши тютюновий дим, закашлялася, мов хвора на сухоти. Зігнулася, впираючись долонями в стегна.
Я набрав у велику фаянсову чашку води й поставив її на стіл. Яна простягла мені сигарету, яка диміла, і заперечливо похитала головою. Я взяв сигарету й утопив її в раковині.
Коли кашель стих, вона запитала:
— Це з пачки із золотими хрестами?
Я промовчав, очікуючи, що скаже вона далі.
— Що за тютюн у них? Убивчий, хоч тарганів труй!
— Не зауважував щось. Хоча півпачки убити встиг, — і я на доказ своїх слів розгорнув підопустілу картонну пачку. — Сигарети як сигарети.
Довго мовчали. Я курив, Яна втупилася в підлогу.
— У мене забрали Віталика, — повсякденним тоном вимовила вона. Я здивовано на неї втупився.
Яна підвелася зі стільця й підійшла до мене. Уткнувшись обличчям у мої груди, заговорила:
— Знаєш, я на годинник забула подивитися. Може, восьма була. Може, трохи раніше… Я й мама сиділи в залі, а Віталик у своїй кімнатці спав, у тій, що з балконом. Подзвонили в двері, ну я відчиняти й пішла. Поки підійшла, двері й вилетіли. Бачиш? — вона підняла халат і провела пальцем уздовж ключиці. — Не бачиш — темно. Синець тут… Віталик і не плакав навіть. Замість нього я репетувала. Репетувала, у ногах плазувала — все марно. Знаєш, що вони на прощання мені сказали? «Дівуля молода — дасть Бог, понароджуєш. Але якщо знову без чоловіка, я тебе, шльондру» до урків своїх на ніч засуну». Тоді я й помітила, що це сусіда наш, з першого під’їзду. Він заступником начальника райвідділу міліції працює. Завжди жалісливий такий: «Як так, пацан без батька росте?» А сам на мої ноги коситься, сволота…
Я заплутався у її сумбурних поясненнях.
— Яно, будь ласка, постарайся трошки доступніше. Я зовсім не розумію, навіщо їм відбирати в тебе Віталика.
— Вони не пояснювали, — втомлено вимовила вона. — Не знаю, Сашуню, навіщо їм Віталик! Але боюся я за нього, боюся. Страшні вони. І — однакові якісь, на роботів схожі. Однаковий одяг, однакові лиця. А на лицях — однакові посмішки, солоденькі такі, самовпевнені, — полум’я конфорки, глухо хлопнувши, згасло.
Знову навалилася пітьма. За вікном посилився вітер і зацокотали по шибці піщинки.
— Ходімо в кімнату, — сказав я Яні і, взявши її за руку, немов дитину, повів за собою. Я рухався навпомацки. Минав ванну й туалет, стінну шафу й старий величезний шифоньєр. Залишилися позаду вхідні двері й хиткий сервант, зашкарубла шафа з відкритими дверцятами й холодне підвіконня…
Я зупинився, зненацька усвідомивши: моя квартира витягнулася в довжину, уздовж нескінченної стіни стояли незнайомі меблі — хиткий сервант, зашкарубла шафа… Якби поруч зі мною не стояла Яна, я б, напевне, закричав. Від жаху.
— Сашко, що коїться? — пошепки запитала дівчина.
— Зокрема чи загалом? — бадьореньким тоном запитав я.
— Мені зараз не до жартів. Вибач.
— Коїться? Ти запитуєш, що коїться? — повторив я запитання, поставлене Яною. — Не знаю. Але в мене є гіпотеза — щойно виникла. Може, ця гіпотеза бредня, не мені судити… Я вважаю, що ми — це два здорових нейрони в глибинах хворого мозку. Як тобі?
Яна знизала плечима й нічого не сказала у відповідь. Тоді я заговорив про Віталика — у тиші з бажанням закричати боротися було важко.
— Янчику, завтра зранку я зідзвонюся з Митрофановим. Це головний редактор «НІКА-ТВ». Друзями нас не назвеш, звичайно, але ставиться він до мене добре. Я поясню йому ситуацію. Думаю, не відмовиться допомогти. Може, надішле оператора. Може, особисто під’їде. Адже матеріал сенсаційний. «Міліцейський кіднепінг».
— Що-що?
— Так англійці називають викрадення дітей.
— Спасибі, Сашко, — сказала Яна. — Я хочу прилягти, голова щось розболілася.
Я не знав, чи стояв мій старенький диван на старому місці. Можливо, словосполучення «старе місце» взагалі втратило сенс. Як не напружував я зір, розгледіти в темряві мені так нічого і не вдалося. Закусивши губу, я рушив ліворуч. Там, підказував мені невпевнений внутрішній голосок, мав знаходитися диван.
Моя нога торкнулася накритого покривалом пуфика. Коліна ослабли, подих ледь участився — я відчув радість маленької перемоги.
Сівши на диван, я стис рукою краєчок пуфика. Диван був для мене зараз єдиним острівцем статичності в необ’ємному морі розбурханого хаосу. Вкривши Яну колючою верблюжою ковдрою, я приліг поруч з дівчиною і почав ніжно гладити її долоньку.
— Сашко, я не заважаю тобі? Не запитала відразу, вибач.
— Не мели дурниць, — коротко відповів я.
На декілька секунд запанувала тиша.
— Сашко, не мовчи — моторошно!
— Моторошно, — підтвердив я. — Не знаю, Янко, що тобі розповісти. Лякати не хочеться, анекдотів не пам’ятаю. Краще ти.
Дівчина присунулася. Її губи іноді торкалися мочки мого вуха, подих лоскотав:
— Мама за ними пішла. А я… Упала біля дверей і — ні поворухнутися не можу, ні слова сказати. Шок, напевно. Не пам’ятаю, скільки так пролежала. Коли отямилася — до одних сусідів, до інших. Мало кулаки не повідбивала — світло на той час пропало вже. Стукала, стукала — так ніхто і не відчинив. Затаїлися. Вискочила я на вулицю. Бачу, біля школи багаття горять. Придивилася, біля багать — люди в білих балахонах. Думаю, куди тепер бігти? Сопот і Фаля на морі. Денис у нічній…
… Коли я прокинувся, на годиннику було за п’ять друга. Спросоння я ніяк не міг зметикувати, чому нічний небокрай висвітлює денне світило.
Я жахнувся — невже Земля зійшла з орбіти? І лише після цього зрозумів, що за вікном — день, я проспав більше дванадцяти годин.
Яна пішла.
Нестерпно хотілося курити. Я попрямував в кухню, за сигаретами.
Моя квартира виглядала звично. Зникли зайві меблі, повернулися знайомі пропорції. Однак її немов би мимохіть торкнувся безжалісний час. Шпалери вицвіли, стеля була у вогких розводах.
Коли я взяв у руки сигаретну пачку, з неї посипалося сухе біле-коричневе кришиво. Другу пачку розпечатувати я не став. Струснув її, почув шурхіт тютюну і жбурнув у відро для сміття.
Можна було скрутити самокрутку, але робити цього я не став — процедура здалася вкрай принизливої. Я відшукав ключі, закрив квартиру й вийшов у двір. Гроші я залишив дома.
Зовні будинок виглядав дуже дивно. І не тільки він один — увесь мікрорайон. Здавалося, простір витягнули вшир. Багатоповерхівки сплющилися, увійшли в землю. Вони дещо скидалися на середньовічні фортеці. Їхні стіни були в патьоках жирної кіптяви, начебто їх обпалив вогонь велетенського смолоскипа. Вікна витягнулися вгору і були схожі на вузькі засклені бійниці. Вулиця була безлюдною. І головне — тихою.