Невидимець. Машина часу

Трапилося це вранці. Повертаючись після полудня з прогулянки, я знову надибав цю маленьку жінку (бо то, виявляється, була особа жіночої статі). Вона зустріла мене вигуками захоплення й подарувала величезну гірлянду квітів, очевидно, зроблену спеціально для її рятівника. Це створіння зацікавило мене. Може, мене просто гнітила самотність, але я дав їй зрозуміти, що високо ціную її подарунок. Якусь хвилину ми сиділи в невеличкій мармуровій альтанці й весело розмовляли, – переважно усмішками. Підкреслена симпатія цієї маленької істоти тішила мене, як могла б тішити дитяча відданість. Ми рвали один для одного квіти.

Вона раз у раз цілувала мені руки, а я також не залишався в боргу. Я спробував поговорити з нею і довідався, що її звуть Віна. Що означало це ім’я, було мені невідомо, але, в усякому разі, воно дуже пасувало їй. Так почалося наше приятелювання, що тривало тиждень, а як скінчилося – скажу далі.

Віна була зовсім як дитина. Вона хотіла завжди бути зі мною й не відходила від мене. Я навіть вирішив, що втомлю її тривалою прогулянкою, а потім кину: нехай собі кричить та плаче. Переді мною ж стояли нерозв’язані світові проблеми. «Я прибув у майбутнє, – казав я до себе, – не для того, щоб гаяти час на фліртування». Але коли я трохи випередив її, вона впала у такий розпач, так несамовито кричала та плакала, що я ледве заспокоїв бідолашну. А втім, її присутність давала мені чимало втіхи. Спершу я вважав її почуття дитячою прихильністю і тільки згодом, на жаль, уже запізно, зрозумів, що значила для неї розлука зі мною. Тоді я не розумів, як багато важить і вона для мене. Завдяки любові, що її ця чарівна істота виявляла в якомусь надзвичайно милому піклуванні про мене, я повертався до Білого Сфінкса наче додому і, зійшовши на пагорбок, починав шукати очима її чепурненьку постать у білому, гаптованому золотом убранні.

Від неї я довідався, що людство ще не позбавилося почуття страху. Вдень вона нічого не боялась і виявляла до мене зворушливе довір’я. Одного разу в мене виникло бажання злякати її страшними гримасами, та це викликало в неї тільки сміх. Але вона боялася темряви, боялася тіні, боялася кожної чорної речі. Морок жахав її понад усе, і це навертало мене до подальших міркувань і спостережень. Я помітив, між іншим, що, коли починало сутеніти, ці люди сходились у великі будинки й спали завжди гуртом. Увійти до них поночі без світла – значило страшенно сполохати їх. Я ніколи не бачив, щоб вони ввечері виходили з будинку або щоб спали поодинці. Та я був такий необережний, що спав окремо від їхньої юрби, не зважаючи на розпуку Віни.

Спочатку Віна хвилювалася, але нарешті її чудна прихильність до мене взяла гору, і останні п’ять ночей нашого знайомства вона спала зі мною, поклавши голову мені на плече. Та я ухиляюся від головної теми своєї історії, розповідаючи про цю жінку. Здається, напередодні врятування Віни я прокинувся вдосвіта. Спав я неспокійно – мені снилося, що я потонув і що морські анемони своїми тендітними щупальцями торкаються мого обличчя. Здригнувшись, я розплющив очі, і мені здалося, ніби якась сірувата тварина в ту ж мить шаснула з моєї кімнати. Я намагався заснути знову, та не міг – мене гнітило якесь прикре передчуття. То було ранньої пори, коли речі тільки починають виринати з нічної темряви, коли все навкруги, вимальовуючись досить виразно, здається, проте, ще безбарвним і нереальним. Підвівшись, я спустився у велику залу й через неї вийшов на забрукований плитами майданчик перед палацом. Я подумав: коли вже так, треба скористатися з нагоди й подивитися на схід сонця.

Місяць ще не зайшов, і примерхле його світло, мішаючись з першими проблисками ранку, утворювало якийсь таємничий присмерк. Кущі стояли чорні, земля була сіра, небо – бліде й безрадісне. На пагорбі привиділися мені якісь примари. Піднімаючись схилом, я тричі поглядав нагору й щоразу бачив там білі постаті. Двічі мені здалося, що біле, схоже на мавпу створіння бігло на вершину пагорба, а один раз біля руїни я побачив цілий гурт їх: вони тягли за собою якесь темне тіло. Посувалися вони дуже швидко, і мені не пощастило з’ясувати, куди вони поділися – чи не зникли між кущами. Ви ж розумієте, тоді тільки розвиднялося, мене трусило від холоду, як то завжди буває на світанку, і я не дуже покладався на свої очі.

Нарешті небо на сході почервоніло, денне світло повернуло всьому світові природні барви, і я подався на розвідку. Та ніде не було й сліду тих білих постатей, немов вони були звичайними витворами півтемряви.

– Напевно, мара, – сказав я собі. – Цікаво б знати, з якої вони доби.

Мені спало на думку оригінальне зауваження Аллена. «Якби кожне покоління, помираючи, залишало по собі привиди, – казав він, – то світ був би сповнений ними вщерть». Згідно з такою теорією, привидів за вісімсот тисяч років мусило б назбиратися безліч, тож і не дивно, коли четверо з них навернулися мені на очі. Та це був лише жарт, який нічого не пояснював, і цілий ранок я думав про ці білі постаті, аж доки врятування Віни не внесло в моє життя певної розради. Напівсвідомо я пов’язував їх з тією білою твариною, яку сполохав, шукаючи першого вечора свою Машину. Товариство ж Віни, хоч і було приємним для мене, не могло, однак, надовго відвернути мої думки від цих загадкових істот.

Здається, я вже казав, що клімат тої Золотої Доби був значно тепліший від нашого. Не знаю, що саме було причиною цього. Може, Сонце стало гарячішим. А може, Земля наблизилася до нього. Заведено вважати, ніби Сонце з плином часу холоне. Але люди, не обізнані з такими теоріями, як, скажімо, теорія Дарвіна-молодшого, забувають, що планети одна за одною мусять повернутися до центрального світила й упасти на нього. Після кожної такої катастрофи Сонце спалахуватиме з новою енергією; отож, можливо, яку-небудь з ближчих до Сонця планет уже й спіткала така доля. Та хоч би як там було, а факт лишається фактом – сонце пекло набагато сильніше, ніж тепер.

Одного дуже гарячого ранку – здається, четвертого за мого перебування там, – шукаючи притулку від спеки й сліпучих променів сонця, я опинився в руїнах величезного будинку неподалік від того палацу, де я спав і харчувався. Пробиваючись між купами каміння, я потрапив до вузької галереї, кінець та бічні вікна якої були завалені кам’яними уламками. Після яскравого сонячного світла я спершу не бачив нічого й посувався вперед навпомацки. Перед очима в мене розпливалися якісь кольорові плями, оскільки перехід од світла до темряви був занадто різкий. Раптом я прикипів на місці. З мороку на мене дивилося двійко очей, у яких відбивалося світло, що пробивалося знадвору.

Природжений інстинктивний жах перед дикими тваринами охопив мене. Я стиснув кулаки та втупився в очі, що світилися в темряві. Страшно було навіть поворухнутися. Мені спала на думку абсолютна безпечність, серед якої жило тогочасне людство. А тоді я пригадав їхній незрозумілий страх перед темрявою. Трохи отямившись, я ступив крок наперед і заговорив. Голос мій, зізнаюся, був досить хрипкий і помітно тремтів. Моя простягнена рука доторкнулася до чогось м’якого, і зараз же блискучі очі відскочили набік, і щось біле прошмигнуло повз мене. Страшенно переляканий, я все ж таки наважився обернутись і побачив маленьке мавпоподібне створіння з якось дивно нахиленою вниз головою. Швидко перебігши освітленим простором, воно наштовхнулося на гранітну брилу, відсахнулось і вмить заховалось у чорній сутіні за іншою купою каміння.

Я, звичайно, не міг добре розгледіти його, але знаю, що було воно тьмяно-білого кольору, мало дивні великі сірувато-червоні очі, а на голові й спині росло в нього біле, як льон, волосся. Істота ця промчала так швидко, що я не встиг навіть помітити, рачкувала вона чи бігла, дуже низько опустивши руки. Хвилину повагавшись, я пішов за нею до другої купи каміння. Там я нічого не знайшов, але, проблукавши якийсь час у глибокій темряві, натрапив на один із тих круглих, подібних до колодязя отворів, про які я вже говорив; цей отвір був наполовину прикритий поваленим стовпом. «Чи не могло це створіння зникнути в колодязі?» – раптом майнуло мені в голові. Запаливши сірника й глянувши всередину, я побачив маленьке біле створіння, яке, не зводячи з мене блискучих очей, швидко втікало вглиб. Я ввесь аж здригнувся; воно було дуже схоже на людину-павука. Створіння це спускалося по стіні, де була ціла низка металевих виступів, що, очевидно, правили за драбину. Догоряючи, сірник обпік мені пальці. Я впустив його, і, коли запалив новий, маленька потвора вже зникла.