Невидимець. Машина часу

Та я не міг угамуватися й почав гатити кулаками по панелях. Мені здалося, що я почув усередині п’єдесталу якийсь звук, – точніше кажучи, мені здалося, що хтось захихотів, але я, напевно, помилився. Тоді я приніс із берега річки здоровенну каменюку й заходився грюкати нею по панелях, доки не розплющив кілька барельєфів і відбив добру частину мідянки. Шум, що я зняв, чути було на милю навкруги, але ніхто не підходив до мене. Вони лише юрмилися на пагорку, потайки поглядаючи на мою роботу. Втомлений і розлючений, я сів на землю, втупивши очі у Сфінкса. Та я був занадто неспокійної вдачі, щоб довго чекати. Я – справжній європеєць і не можу довго лишатися бездіяльним. Я ладний цілі роки працювати над розв’язанням якоїсь проблеми, але просидіти нерухомо двадцять чотири години – то вже даруйте.

Незабаром я встав і почав походжати між кущами.

«Терпіння! – казав я до себе. – Якщо ти хочеш повернути собі Машину, мусиш дати Сфінксові спокій. Коли вже вони вирішили привласнити її, то знищенням бронзових панелей аж ніяк не зарадиш. Якщо ж у них нема лихих намірів, то ти забереш її назад, як тільки порозумієшся з ними. Сидіти ж тут серед усіх цих незнаних речей і перед цією загадкою – справа безнадійна. Так легко й з глузду з’їхати. Краще придивися до цього світу. Досконало вивчи його: не роби квапливих висновків. Урешті-решт ти таки знайдеш ключ до розгадки».

І раптом я подумав про комізм цієї пригоди. Уявіть лише собі: довгі роки я напружено вчився й працював, аби потрапити в майбутнє, а тепер гарячково прагну вирватися звідти. Я сам приготував для себе найскладнішу й найпідступнішу пастку, зроблену будь-коли людиною. І дарма, що я сміявся тільки з самого себе, я не втримався й зайшовся голосним реготом.

Коли я проходив через великий палац, мені здалося, що маленькі люди тепер уникають мене. Може, я й помилявся, а може, це було пов’язано з моїми намаганнями розбити бронзові панелі. В усякому разі, я був майже певний, що вони уникали мого товариства. Я вдав, однак, що не звертаю на це ніякої уваги, почав і сам триматись осторонь, і за день чи два наші стосунки знову налагодились. Я, наскільки міг, намагався вивчити їхню мову та провадив далі свої дослідження. Може, мені незрозумілі були деякі тонкощі, але їхня мова, по-моєму, відзначалася надзвичайною простотою: вона складалася лише з іменників та дієслів. Абстрактних понять у ній не було зовсім, у всякому разі, – дуже мало, так само, як і слів із переносним значенням. Речення були короткі, зазвичай з двох слів. Складніших вони не здатні були второпати. Думки про свою Машину та про таємницю бронзових дверей у п’єдесталі Сфінкса я вирішив заховати в якнайвіддаленіший закуток своєї пам’яті. Коли я достатньо пізнаю цей світ, мої знання самі приведуть мене до загадкових дверей. Але почуття, безперечно, зрозуміле вам, не давало мені віддалятися більше як на кілька миль од місця мого прибуття.

VIII. Пояснення

Наскільки я міг спостерегти, скрізь була така сама разюча розкіш, як і в долині Темзи. З кожного пагорба, куди я вибирався, я бачив безліч багатих палаців, нескінченно розмаїтих щодо матеріалу та стилю, буйні хащі завжди зелених рослин, розквітлі дерева й високу папороть. Тут і там вилискувала сріблом поверхня річки, а далі підіймалось голубе хвилясте пасмо горбів, що танули в чистій блакиті неба. Повсюди мою увагу привертали численні круглі цямрини, здавалося, дуже глибоких колодязів. Один із них знаходився на стежці, що вела до вершини пагорба, куди я вже піднімався. Як і решта, він був скраю прикрашений бронзою й захищений від дощу невеличким дашком. Сідаючи біля цих цямрин і зазираючи у них, я жодного разу не помітив ні відблиску води, ні відображення запалюваних мною сірників. Але з усіх колодязів долинав якийсь шум, ніби стукіт великої машини: так-так-так; стежачи, як колихалося полум’я сірника, я помітив, що в глибину ями постійно надходить потік свіжого повітря. Я кинув клапоть паперу в один із колодязів; замість того, щоб спускатися повільно, він швидко полетів униз і зник.

Трохи згодом я дійшов висновку, що між цими колодязями та баштами по схилах пагорбів існує якийсь зв’язок, бо й над баштами часто можна було бачити мерехтіння повітря, як то буває жаркого сонячного дня над морським берегом. Зіставивши всі свої спостереження, я вже не мав сумніву, що це – ціла система підземної вентиляції, справжнє значення якої тоді я ще не міг збагнути. Спершу я думав, що вона має санітарне значення. Таке пояснення здавалося досить правдоподібним, але потім виявилося цілком хибним.

Мушу зізнатися, що я дуже мало довідався про каналізацію, водопостачання та шляхи сполучення в цьому майбутньому. В деяких утопіях і фантазіях про майбутнє, що їх мені доводилося читати, наведено багато подробиць щодо тогочасних будівель, соціального ладу та іншого. Всі ці деталі легко описати, коли вони існують лише в уяві письменника. Для справжнього ж мандрівника, що, подібно до мене, потрапляє в незнайому дійсність, дізнатися про все за короткий час майже неможливо. Уявіть собі, що, повернувшись додому, розповідатиме своїм родичам чорношкірий, якого з Центральної Африки раптом перенесено до Лондона. Що він знатиме про залізничні акціонерні товариства, суспільні рухи, телефон і телеграф, транспортні контори, пошту тощо? Навіть якби ми й розказали йому про них? Та й знаючи сам, хіба ж він зможе пояснити все це своїм неосвіченим землякам і примусити їх повірити тим оповіданням?! А між чорношкірим і сучасною нам білою людиною відстань же значно менша, аніж та, що лежала між мною й людьми Золотої Доби. Я відчував існування чогось невидимого для мене, що забезпечувало мені всі вигоди, та ледве чи зможу пояснити вам, що саме це було – хіба лише передам загальне враження від якоїсь автоматично діючої організованості.

От, скажімо, поховання. Я ніде не бачив ні крематорію, ні кладовища. Може, вони були десь поза межами тієї округи, де я проводив свої спостереження? Це питання відразу ж зацікавило мене й наштовхнуло на подальші, пов’язані з ним загадки: серед цих людей не було ні старих, ні хворих.

Мушу зізнатися також, що мої первісні теорії про автоматичну цивілізацію та про занепад людства недовго задовольняли мене. Але нічого кращого я не міг придумати. А суперечності між моїми теоріями й дійсністю я зустрічав на кожному кроці. Величезні палаци правили тільки за притулок для сну та за їдальні. Ніяких машин чи пристроїв я ніде там не бачив. Разом із тим усі ці люди вбиралися в гарний одяг, який, проте, мусить оновлюватись, а їхні сандалі, хоч і нічим не оздоблені, були, однак, зразком досконалих і вишуканих виробів. Так чи інакше, а їх треба було десь і комусь робити. А між тим у цих людей я не помічав ні щонайменшого потягу до праці. Не було там ні крамниць, ні майстерень, але не було нібито й ніякого постачання. Весь час вони тільки бавилися, купалися в річці, півжартома фліртували, їли та спали. Я не міг зрозуміти, на чому тримається такий лад.

А тут ще пригода з Машиною Часу. Щось невідоме заховало її в п’єдесталі Білого Сфінкса. Навіщо? На це я аж ніяк не міг відповісти. А ці безводні колодязі, а ці вентиляційні башти? Я відчував, що мені бракує ключа для розгадки. Я відчував... Як би це вам пояснити? Ну, от уявіть собі, ви знаходите напис чистою англійською мовою, де фрази переплелися з фразами, в яких мова й літери вам зовсім невідомі. Ось як на третій день мого перебування уявлявся мені цей світ вісімсот дві тисячі сімсот першого року.

Того ж таки дня я знайшов собі, так би мовити, друга. Я сидів на березі й дивився, як на мілині купалося кілька людей. Раптом одного з них схопили корчі, і річка понесла його за водою. Течія там була досить швидка, але більш менш досвідчений плавець легко подолав би її. Щоб ви краще зрозуміли дивну психіку цих істот, я тільки скажу, що жодна з них і не ворухнулася, щоб допомогти бідолашному створінню, яке тонуло в них перед очима й ледве чутно пищало. Побачивши таке, я миттю роздягся, кинувся у воду, перехопив його й витяг на берег. Розтерши йому тіло й відновивши кровообіг, я незабаром привів те створіння до тями і з задоволенням пересвідчився, що воно зовсім не постраждало. Та про маленьких людей я був невисокої думки, тому не чекав ніякої вдячності. Але цього разу я помилився.