Господар

Вночі, коли всі поснули, їм наснилось оте розпачливе квиління, бо чудернацька глиняна істота вешталась довкола будинку, шукаючи тепла і людських голосів. Спати не потребувала, лише тужити вдень і вночі. Але нагадувати про себе нав’язливо не могла: була трохи соромлива. Та й, виявивши її, з нею обійшлись би просто: або розбили б одразу, або насміхались би з її незграбності.

Глиняна істота, проблукавши півночі під домом, кінець кінцем пішла до ласків. Пролізла крізь маленьке віконце і впала на купу сіна. Спочатку злякалась, щоб ласки її не з’їли, а згодом щиро затужила, побудивши всіх ласків. Ті не могли її нічим втішити, бо не вміли розмовляти. Стривожені ласки збились докупи. Вранці, тільки-но Сава прочинив двері, істота кинулась йому до ніг, але він не зауважив її, бо ніс поперед себе велику в’язанку сіна.

— Похворіли, чи що? — здивувався він. — Нічого за ніч не з’їли…

Ласки з лементом кинулись надвір,

— Верніться назад! Назад! — крикнув Сава, але ласки наче побожеволіли, мчали наосліп, гнані незрозумілим жахом.

Тітус з вилами в руках стояв, роззявивши рота.

— Переймай їх, Тітусе!

Ласки мчали до річки, бо тільки там не було перешкод їм на шляху. Річку вкривав тоненький шар льоду, припорошений снігом. Кілька ласків провалилось одразу, заборсавшись в крижаній воді. Вони б усі там опинились, якби Сава не перепинив їм шлях.

— Заганяй у стайню! — гукнув він захеканому Тітусові, а сам плигнув одягнений у воду діставати ласків.

З дому вже бігли хлопці.

Ласки наче почули захист, чи, може, холод протверезив їх від страху, бо не опирались, коли Сава витягав їх на берег. Добре, що тут було мілко. З великими труднощами дітям вдалося загнати очманілих ласків у стайню; а Сава, допровадивши решту, побіг переодягатись. За грубою, під віником, чекала його хитра істота. Зметикувавши, що віник може знадобитися в будь-яку хвилину, сховалась ще далі і, склавши на грудях руки, не спускала слізливо-благальних очей з Сави. Присутність господаря надавала їй відваги і викликала поштиве бажання бути завжди поряд з своїм творцем.

«Міг би створити мене більшим, і ноги мені потрібні довші, а цей хвіст ні до чого. Я не ласк, бо я здатний мислити, чи, може, здатна? Цікаво, хто я, чоловік чи жінка?»

Сама думка про таку образливу невизначеність статі знову викликала в глиняної істоти розпач, і вона заскімлила. Це тихеньке скімління, підозріле й незрозуміле, довело Саву до того, що він почав цокотіти зубами і змушений був лягти в ліжко, під яке одразу перебралась істота. Правда, там було доволі темно, зате сухо і все чутно.

«Як господар мене цінує! — подумала істота. — Прикрив власним тілом. Він вгадує мої думки. Ми з ним одне ціле. Якби я зміг пробратись в його серце!.. Отоді була б справжня спорідненість душ. Він віддавав би мені трохи своєї крові. Він ще міцний дідуган — я б розкошував. А потім можна було б перебратись до когось з його синів. Я, хоч і людина, зате вічний».

І, щоб нагадати про своє існування, істота мрійливо заквилила в якомусь урочистому піднесенні, сповненому гідності, скорботи і відчуття власної сили.

Сава прохворів кілька днів. Його гарячого мозку досягали хвилі, які невтомно йшли від глиняної істоти, що палко прагнула якнайдовше втримати любого господаря в ліжку.

Одного разу Сава зауважив, що сніг почав сіріти і зі стріхи начебто капає. На душі йому одразу посвітліло. Він одягнувся, вийшов на подвір’я й поринув у господарські клопоти.

«А я, я, я!..» — схлипнула глиняна істота, затовкла кулачками в зачинені двері.

Селія, яка латала одежу, підняла голову, але нічого не побачила.

«Відчини негайно, дівчисько! — наказала їй істота, але дівчинка навіть не поворухнулась, тільки позіхнула. Горщик на плиті засичав, і вона звелась, щоб в ньому помішати. Більше їй не хотілось сідати. Дівчинка прибрала постіль, змела зі столу крихти, одна з них ледь не осліпила істоту. Та вилаялась і сховалась під ліжко: «Ще візьметься підмітати!»

Але долівка була чиста. Дівчинка виглянула у вікно.

«Сьогодні пограємось у сніжки і зліпимо щось велике й гарне зі снігу!» — зраділа вона.

«Зі снігу? — пхикнула істота. — Хіба зі снігу можна щось зліпити? Воно ж розтане. Інше діло — глина. З глини бог зліпив першого чоловіка. Стривай-но, як його звали? Ну, це не важливо! Значно важливіше знати, як звати мене. Господар, звісно, забув дати мені ім’я. Доведеться самому про це подбати. Втім, навіщо вигадувати? Хочу зватися Савою. Трохи старомодне ім’я: в ньому не вчувається смуток, але коли ось так: Саава. Гм, зовсім непогано, тим більше що господар теж Сава. І, звісно, спорідненість душ не дозволяє мені вибрати інше ім’я. Навіть коли я виберу собі іншого господаря, все одно не зміню ім’я. Це вноситиме якийсь трагічний дисонанс в наше з ним існування. Але для цього треба змужніти, набути життєвого досвіду, ще більше упевнитися у власній беззахисності. Література, кажуть, коли її творять не дурні оптимісти, а істинно скорботні натури, виховує смутні почуття. Треба поцупити книжку й почитати на дозвіллі. Я така тонка і вразлива натура: скільки я проллю сліз!»

Сава з Тітусом працювали в млині. Змітали павутиння, провітрювали відвологле приміщення, виносили й витрушували порожні мішки. Забутих півмішка з мукою Сава поклав сушитися коло грубки. Голодні роки змушували його бути ощадливим. Сава гукнув до Тітуса:

— Якби ще з місяць такої погоди! Можна було б уже сіяти…

— А хіба ми не підемо звідси? — спитав Тітус з якоюсь байдужою зацікавленістю.

Саву аж наче щось вдарило в груди:

— Ти хочеш усе це залишити?

— Дорога, — з притиском сказав Тітус, і очі його потемніли.

— Тоді я буду вас чекати…

— Я так і знав. Я з самого початку не вірив. Ти вгруз у цю землю, а десь вона сама родить — без поту і мозолів.

— Земля ніколи не вродить без поту і мозолів. Нема такої землі.

— Зате є інші люди, крім нас. Ми хочемо їх бачити, а ти нас тримаєш!

— Хіба тебе втримаєш… — посміхнувся Сава, дивлячись на свого дужого й гарного сина. — Потепліє — продовжимо будувати дорогу.

- І копати криниці, - іронічно додав син. — А може, ми останні дурні і люди зовсім недалеко від нас? Ми постаріємо, як ти, поки дійдемо туди. А я не хочу прийти туди сивим і згорбленим. Навіщо нам цей млин зараз? Восени ми будемо уже далеко. Якщо ти лишишся тут, тобі вистачить до кінця життя зерна і муки. Вибач, тату, я, звісно, дуже хочу, щоб ти пішов з нами. Малі повірили в те, що ти казав, але я не вірив з самого початку. Ми ще повернемось сюди колись: зробимо все, що ти задумав.

— Це ваша справа! — відрізав батько. — Ваші руки будуть всюди потрібні. Але що трапиться з ласками, коли я помру?

— Ласки, ласки! Хай дають самі собі раду. Ми їх надто розпестили. Частину ми візьмемо з собою…

— А вони захочуть з вами піти?

— Тату, даруй, але мені здається, що ласки — не рівня нам, людям!

Сава помацав на голові роги і засміявся:

— А я?

Син густо почервонів і кинувся з млина. Блиснув лід на річці, волого плямкнув сніг. Сава поворушив жар, але більше не підкидав вугілля. Вийшов надвір і рушив по Тітусових слідах. Той сидів під стіною і плакав, по-дитячому схлипуючи й кусаючи губи.

Весна була уже в розпалі. Заквітли дерева в саду, і над ними кружляли метелики. Хлопці прокладали дорогу. Дочки вибілювали на зеленому березі річки виткану за зиму шерсть. Сава кінчив сіяти. Не було вже тієї великої радості, яка опановувала його кожного разу, коли він думав про урожай; але засіяв він не менше поля, ніж торік, і посадив багато дерев. Якось перед обідом Сава побачив, як до нього щодуху летить Назарій, розмахуючи руками, і щось кричить. Сава пішов назустріч хлопцеві.

— Анастас! Анастас приїхав!

Того дня вони більше не працювали. Анастас сидів за столом, а надворі на нього чатувала світло-синя автомашина.

— Я не міг привезти сюди дружину, — розповідав він. — Ми чекаємо дитину. А ви молодці, проклали зовсім непогану дорогу, але, боже мій, без бульдозера, руками!