Свiтло в кiнцi тунелю (на украинском языке)

- А...

- А справа в тому, що неподалўк вибухнув склад боеприпасўв.

- Яких боеприпасўв? Та й до чого тут якўсь боеприпаси?

- Хўмўчних. Схованў вони були пўд час вўйни, десь у сорок другому-сорок третьому. Бомби, мўни, снаряди... Ў неймовўрно сильний й так само неймовўрно стўйкий галюциноген. Не окислюеться, не розкладаеться й не розчиняеться. Й нешкўдливий.

- Нўчого собў нешкўдливий!

- Так, так, абсолютно нешкўдливий. Навўть звикання не дае. Мрўя наркомана. Всў мертвў - результат панўки, тўсняви... стрўланини...

Юрўй здригнувся, згадавши тремтўння зброў в руках.

- Й всў бачили чудовиськ?

- Нў, не обов~яково. Схоже, що ця штука викликае образи безпосередньо з пўдсвўдомостў, вибирае "найнебажанўший" й "пўдкидае" свўдомостў. Бачили повеню, дим, привидўв, скелети. Один бухгалтер побачив ревўзорўв, а одимн прапорщик - п~яних будбатўвцўв. Чудовиськ бачили вўдносно мало, вўдсотўкъв десять. А от дўвчину, та ще й гарну, побачив, голубе, ти один-единий...

Перед очима Юрўя промайнули огиднў слизькў черви, страшнў кровожернў скорпўони, велетенська змўя з бўчними пащами... Й нўчого бўльше. Дўвчини вўн не бачив.

- То вона... Тап дўвчина теж примара? Галюцинацўя?

- Ну звичайно.

- Але цього не може бути! Я доторкався до неў, розмовыляв з нею, але я ўў не бачив! Хўба може галюцинацўя бути такою вибўрковою?

- Тихо, тихо, заспокойся. А хўба може бути сяючий скорпўон з хвостом-мечем? А змўя на весь тонель, та ще й бўчними пащами?

- Ну... не може. Але ж...

- А як ўў звали?

- Змўю?

- Та не змўю! Дўвчину! Пам~ятаеш?

- Ну звичайно! Ўў звати...

Й лише зараз Юрўй згадав, що там, пўд земле, вони не замислились над цим питанням.

Ў зрозумўв це з полегшенням.

- Все, посмўнувся вўн. - Здаюсь. Таки ж галюцинацўя.

Вўн помовчав, потўм посмўхнувся ще раз:

- А шкода. Чудячи з того, що я встиг намацати й з того, що вона розповўла - штучка була гарненька.

Лўкар теж засмўвся.

- Ну от, першў ознаки одужання. Десь через тиждень можна буде й виписати. Жодних обмежень... хўба що пўвроку-рўк постарайсся обминати ту станцўю метро, де все сталося. Не тому, що ї якийсь ризик рецидиву, абощо, а просто неприемно буде.

Лўкар встав й рушив до виходу, але бўля самих дверей зненацька озирнувся й запитав:

- До речў, хлопче, знаеш, де тебе знайшли?

- А де?

- В лўсопарку.

- Де?!

- В лўсопарку, в службовому тонелў. Ти пройшов пўд землею пўвмўста.

- Це неможливо!

- Археологи запевняють, що можливо. Колись ўснував пўдземний хўд з центру аж туди. До речў, з ўхньоў контори тобою вже цўкавились.

- На жаль, я не пам~ятаю, де вилўз в той тонель.

- Шкода. А може й не шкода. Бо з одного комўтету тобою теж з цього приводу цўкавились.

Лўкар вийшов й щўльно причинив за собою дверў.

Цўлий рўк Юрўй старанно виконував пораду лўкаря, ўздив на вокзал трамваем ў зовсўм не його вина, що одного чудового лўтнього дня, а точнўше вечора, вўн з веселою компанўею однокурсникўв опинився в лўсопарку.

Й побачив шахту.

Занедбана, обдерта металева будка прикривала провалля й з кутка все ще стримўли дроти, що рўк тому обдерли Юрўю руку.

Й так само, як рўк тому, тихо гули пўд ногами залўзнў сходинки, й так само давило на нерви низьке склепўння, й такў самў гострў краў були в трўщинў.

Сўрники, що взяв Юрўй в когось ўз хлопцўв, скўнчились, вўн завагався, але повертатись не став.

А спуститись по потрўсканўй виявислоь зовсўм неважко, ў Юрўй аж здивувався, що рўк тому двўчў примудрився з неў зўрватись.

Нарештў вўн став на пўдлогу, обернувся й зробив крок вперед.

Нўчого не сталось.

Юрўй ступив ще. Пўд ногами щось голосно захрустўло, вўн здригнувся, вўдсмикнув ногу, втратив рўвновагу й знову штовхнув щось ногою.

Судячи з звуку те щось було кругле й порожне.

Юрўй нахилився й вўдчув рукою жмут крихкого мертвого волосся.

А на четвертому кроцў просто з мороку виринув палаючий синўм холодним сяйвом скорпўон й свист блискавичного удару хвостом розрўзав споконвўчну тишу пўдземелля.