Пригоди. Подорожi. Фантастика - 79

…Світає в Пальмірі о п’ятій годині. Темний намет почі поквапно розвіюється, і густу тишу враз пронизують людські голоси. Це біжать від готелів іноземні туристи, поспішаючи зустріти схід сонця на античних руїнах.

Аж ось і перші промені. Зачепившись за сопку Пальмірського кряжа, вони, немов причаровані, впали на довгу шеренгу високих колон. Одним кінцем колонада впирається в руїни гігантського храму, другим підходить до занесених піском крутосхилів. Там видніються прямокутні башти, купи кам’яних брил, похилені колони. Все це — посеред жовтого піску, в ранковій синяві і сонячній визолоті. Дивоглядна картина. Здається, ось-ось із-за колон вийдуть люди і почнуть відбудову біблійного міста. Та сонце піднімається, пустеля світлішає, і вже враження таке, що за якусь хвилю впаде і те, що стоїть.

Збігаю з пагорба до колонної вулиці. Яка це неповторна споруда! Стрункі й високі стоять античні красуні — рожево-жовті колони. Їх не десять, не двадцять — аж на півтора кілометра тягнеться колонада. Колись її покривав широкий дах, на якому місцями піднімався другий поверх колон, утворюючи алею для прогулянок. Тепер колони стоять самі по собі. Деякі з них підперті, деякі “підліковані” гіпсом. Під багатьма збереглися підставки. Мабуть, у давні часи на підставках стояли бюсти імператорів і видатних воїнів. А може… може, тут торгували рабами — виставляли свій кращий товар раболови?

…В осяяному промінням сонця повітрі вимальовується постить молодої оголеної жінки з кайданами на ногах. Вона притулилася до гарячої колони, довгі коси спадають на груди, у вишневих очах — туга. А повз неї проходять работорговці. Вони ковзають по стрункій постаті хтивими поглядами. Дзенькнули кайдани, і рабиню звільнили від пут. Але тут же наділи нові, ще міцніші, і повели поза святі гробниці й храми.

Привид поволі гасне… Серед мертвої вулиці лежать розкопані камінні труби водогону, розкидані уламки чудового орнаменту із зображенням виноградної лози, плодів лимона і апельсина.

А ось руїни амфітеатру. Лише 1952 року він вдруге відкрив для людей свою гігантську сцену розміром п’ятсот квадратних метрів. На дванадцяти рядах театру могло сидіти близько 7 тисяч глядачів… Десять тисяч кубічних метрів піску довелося вийняти розкопувачам, аби звільнити лише основні приміщення.

Від театру йду до храму Сонця. Вгадую його по кам’яних стінах, що утворюють величезний квадрат. Довжина кожної сторони — 233 метри; висота — 17. Храм стоїть на пагорбі біля самого оазису, площа його — майже чверть квадратного кілометра. Споруда зведена з мармурового вапняку ніжно-жовтого, майже золотистого кольору. Південна стіна спотворена всілякими пізнішими переробками, північна місцями пообвалювалася. Всередині, вподовж стін, ішов ряд корінфських колон. Всього їх було триста, дев’яносто, але до сьогодні збереглося лише шістдесят… Весь двір вимощений гігантськими полірованими плитами білого вапняку. Посеред цього двору й височить знаменитий храм.

Храм Сонця, збудований як поганський, служив один час християнам, потім протягом шести віків був мечеттю. Прямо перед входом до храму в невеличкому будиночку — старий музей. Частина його експонатів зберігається під дахом, багато лежить і під відкритим сонцем. Це невеликі статуї і погруддя, що колись прикрашали головну вулицю, скульптури богів, капітелі колон, уламки мозаїки. Щоправда, цінного тут мало. Дорогі експонати потрапили до музеїв Парижа ще 1936 року, коли французи окупували Сірію.

На південь від храму Сонця зеленіє великий пальмовий гай, обнесений глиняним муром. Він тягнеться від сучасної Пальміри до широкої сірої понизини, над якою від сходу до заходу сонця день у день носяться білясті вихори пилюги.

Цікаво, звідки бере воду цей зелений масив? Через отвір у стіні потрапляю в пальмове царство. Але далі йти не наважуюсь — земля після поливу ще не просохла, було грузько. Потім уже мені розповіли, що все в Пальмірі живиться від одного джерела. Там, де підводна річка виходить на поверхню, колись були грандіозні купальні, тепер лишився тільки один невеличкий басейн.

Де починається джерело, ніхто не знає. Гадають, біжить воно довгим підземним гротом, а через два кілометри перетинається греблею, яка нібито стримує великий потік… Розповідають, що один сміливець пройшов гротом аж на другий бік гори, але потім скільки не шукав щілину, так і не знайшов.

Поки сонце ще не стало припікати, поспішаю на вершину, де височить напівзруйнований замок. Звідти добре видно всі античні руїни і околиці сучасного виселку. Добираюся до стіни Юстініана, вдивляюсь у зруйновані храми, театри, вежі-гробниці, і чомусь гадається мені: така доля чекає на все, що зводиться на кістках рабів. Не минула вона й уярмлювачів сірійського народу. Де вони тепер, оті могутні з могутніх? Де їхня велич і де їхня сила?

І знову перед очима рабиня-полонянка. По збитій копитами завойованій землі ступає вона, закута у кайдани. і глумом повняться очі жадібного до кривавих розваг товписька.

Хоча ні. Ні! Не в неволю йде полонянка. Вона повертається на рідну землю з посвітлілим зором. Час історії вже зірвав із неї окови. Зранена і стомлена, йде вона на свою прабатьківщину, щоб оживити давно замулені джерела, збудити пустельну тишу голосами своїх дітей.

І вже вчувається мені, як дзюркотить по кам’яних водогонах цілюща волога, як живодайно гомонить листя пальмових гаїв, а впродовж розчищених вулиць, де перехрестилися дороги століть і народів, лунає багатомовний хор голосів і дзвенить священне слово — свобода!

Петра

Оповідають, він ледь тримався на ногах. Змарніле, виснажене обличчя, спраглий погляд, запечені губи… А довкола стояли озброєні воїни. В довгих абу і білих хассах, вони тісним колом оточили високого бородатого бранця, націливши на нього пістолі. Так стояли, поки не прискакав на коні ще один. Виграючи на сонці дорогою зброєю, прибулий нахилився до полоненого:

— Хто такий? Звідки?

— Мапдрівник Буркхардт. Із Швейцарії…

— Що шукаєш тут, на землях Йорданії?

— Місто Петру, або ще — Селлу… Селла — назва біблійна.

— Взяти його! І за мною, — наказав власник коштовної зброї. — Сьогодні всім на втіху стратимо ще одного чужинця.

На полоненого накинулися троє воїнів, вмить скрутили руки, прив’язали довгим сирицевим пасом до сідла.

— Рушаймо! — пролунала команда.

Бородань якось зачудовано глянув на крихітне поселення, що гніздилося біля підніжжя велетенських скель, на табунисько людей, що з’юрмилися неподалік на пагорбі, і неквапно рушив за вершником. А в голові роїлися думки. На хвилю забулись і спрага, і втома: що, як він, Буркхардт, і справді натрапив на забуте богом і людьми місто? На ту знамениту Петру, що в давнину славилася як одне з див світу? Скільки вже віків минуло відтоді, як люди загубили його серед скель і не знають, де шукати!

Тим часом дорога збігла з пагорба, оминула невеличкі чахлі сади і виноградники, запетляла вузьким урвищем. Скелі ставали дедалі вищими, обриси їх нагадували то химерні вежі, то стіни казкових палаців та фортець.

Та ось дорога звужується настільки, що, здається, далі йти нікуди. Проте вершник сміливо спрямував коня у ледь помітний прохід. Одразу ж зникло сонце, війнуло прохолодою. Під ногами зашурхотіла дрібна жорства — стежка в’юнилася висохлим струмком.

Полонений більше й більше впевнювався: загублену стежку до знаменитого в давнину міста знайдено! Тільки-но проблискувало сонце, він пожадливо розглядав кожен камінь, кожен кущ олеандрів чи фіг, що тулилися в розщелинах круч. Праворуч по прямовиспій стіні тягнувся акведук, який живив древніх поселенців водою… Все так, як свідчили скупі описи. Але чи так? Хіба він перший шукає загублену Петру?..

…Петра лежить на півдні Йорданії в горах Аш-Шірах. Щоб потрапити туди завидна, треба виїхати з Аммана на світанні — попереду 275-кілометровий шлях через мертву пустелю. Назви Петра і давніша — Селла — означають камінь. Мабуть, жодне місто в світі не названо так вдало, як це, йорданське. Проте назва лише частково передає грандіозну картину, що постає перед очима. Фантастичні обриси скель, глибокі яруги і розколини, своєрідне забарвлення каменю надають Петрі унікального вигляду.