Пригоди. Подорожi. Фантастика - 79

— Ти що надумав? — звів на нього здивовані очі Карцев.

— Поговорю з ним.

— Та він… він… — Карцев від хвилювання не знав, що сказати.

Ременюк поклав йому руку на плече, промовив заспокійливо:

— Лишилося ж у нього хоч що-небудь людське…

Карцев не схвалив капітанового задуму.

— Ну, іди, йди! У нього палець на спусковому гачку, а ми йому лекцію про любов і дружбу… Ти, Олександре Денисовичу, тут старший, за тобою, звичайно, останнє слово, але я не раджу ризикувати. Боюсь я за тебе, чесно кажучи…

— Нічого, Вікторе, нічого. Все обійдеться. — Ременюк стиснув руку товариша вище ліктя і, відчинивши хвіртку, широко ступив на подвір’я. — Вербицький, слухай мене уважно! — гукнув.

— Нам говорити нема про що! — почулось із хати. — Відпускаєш чи ні?

— Послухай, Вербицький! — Ременюк ступив ще один крок.

— Не підходь, уб’ю! — попередив той.

— Дивись, я без зброї! — розвів руками Ременюк. — А в беззбройного не стріляють!

— Гаразд, — поступився Вербицький. — Говори, що хочеш?

— Андрію, давай обговоримо твоє становище…

— Чого даремно язиком молоти! — вибухнув злістю Вербицький. — Яке твоє діло до мого становища? Нічого комедію ламати! Повертай назад, а то я й тебе з собою на той світ потягну.

Ремешок стиснув до болю кулаки, намагаючись стримати тремтіння пальців. Як не кажи, а Лрашно по-дурному вмерти, нізащо. Неголосно відказав:

— Вбити мене ти, звичайно, можеш. Це — раз плюнути. Але що тобі це дасть? Собі ж на гірше. А так…

— Що — “так”? — перебив Ременюка Вербицький. — Жалієш мене? Нічого жаліти… Мені вже все одно…

Ременюк не бачив Вербицького за стіною, але відчув, догадався, що той безнадійно-скептично посміхнувся, й договорив недоказане:

— У тебе є можливість, шанс, так би мовити… Не проґав його, Андрію.

— Немає в мене ніяких шансів! — з відчаєм відказав Вербицький. — Спік я свої пироги. Вишак мені світить!

— Це ти даремно! — бадьоро мовив Ременюк. — Адже, на твоє щастя, сержант живий!

Вербицькому від цього повідомлення перехопило подих, і він кілька секунд мовчав. Потім, оговтавшись, гукнув:

— Так я й повірив! Виманити мене хочеш! Дай слово!

— Даю, — без вагання відповів Ременюк. — Слово офіцера. Та втішати й лукавити не стану. Відповіси за свої вибрики. Але ж не все життя буде перекреслене…

Вербицький приголомшено мовчав, і Ременюк, відчувши, що настав вирішальний момент, підійшов до вікна, простягнув уперед праву руку, яка злегка тремтіла.

— Давай пістолет.

Кілька секунд вони мовчки дивились один на одного, не кліпаючи. Нарешті Вербицький не витримав погляду Ременюка, лайнувшись, відступив у глиб кімнати, прикриваючись дівчинкою, яку тримав за худенькі плечі.

— Гарно співаєш, начальнику, але не можу! — гукнув звідти. — Не вірю! Не про мене думаєш! Про дівчинку турбуєшся, про посаду свою, бо намилять вам усім шиї…

Ременюк бачив, відчував вагання злочинця і поспішив відповісти:

— І про неї турбуюсь. А посада у нас, Андрію, у всіх одна: бути людиною! Справжньою людиною на землі!

Ці його останні слова, мабуть, таки зачепили в озлобленій, зачерствілій душі Вербицького оту життєво важливу струну, яка є в кожної людини, дійшли до його свідомості, і він, важко зітхнувши, опустив перелякану дівчинку на підлогу, повільно рушив до вікна й поклав пістолет на підвіконня.

Переклад з російської.

Геннадій Прашкевич

Розграбоване диво

Пригодницька повість

І. Білі велетні

Таких, як я, можна побачити в будь-якому недорогому барі Солсбері, Стокгольма, Парижа, Брюсселя, Лондона. Серед нас є французи, бельгійці, німці… За нами — минуле і великий досвід поводження з холодною та вогнепальною зброєю. Кажуть, у нас немає майбутнього. Це не так. Доки в газетах з’являються повідомлення про військові перевороти, доки існують спокійні і неспокійні колонії, ми потрібні тим, в чиїх інтересах здійснюються ці перевороти, і тим, кому належать ці колонії. Новоспечені диктатори чи спеціальні комітети постачають нас зброєю, і ми летимо в яку-небудь Гвінею, Мозамбік, Анголу. Наша робота — вбивати. Ми — солдати Іноземного легіону.

І до Конго я потрапив з легіоном.

Американський “Боїнг-707” належав бельгійській авіакомпанії “Сабена”, а пілотували його англійські льотчики. Але мене це не цікавило. Чхати мені на те, хто і які літаки водить. Я летів працювати, а не розв’язувати ребуси. Тим більше що, займаючись моєю роботою, не слід знати більше, ніж належить.

Катанга…

Жалюгідна спекотна земля з термітниками, що стирчать, ніби дзоти, над мертвою сухою травою. Незвично високі, з товстими деревами на верхівках, то жовтогарячі, то мертвотно-сірі, то червоні, то фіолетові термітники громадяться один на одного і, як надовбні, тягнуться через усю Катангу — від озера Танганьїка до Родезії.

Племен у Катанзі не злічити. Я намагався колись дізнатися про них хоч що-небудь, та в голові, мов рядки незрозумілих і зловісних заклять, лишилися самі назви — лунда, чокве, лвена, санга, табва, бвіле, тембо, зела, нвенші, лемба… Були ще якісь, я їх не запам’ятав. Та й перелічені лишилися в пам’яті тільки тому, що з одними, зв’язаними з партизанами-сімбу, ми боролися, інших, що визнавали владу Моїза Чомбе, підтримували. Платив нам, ясна річ, Моїз Чомбе. На нього ми й працювали.

Боротися з партизанами-сімбу виявилося не так уже й складно: зброя у них була нікудишня, збереглась вона мало не з часів Стенлі і Лівінгстона. Окрім того, сімбу були дуже роздрібнені. Сімбу Пьєра Мулеле, сімбу Крістофа Гбеньє, сімбу Ніколаса Оленга, сімбу Гастона Суміала, врешті, просто сімбу… Їхня роздрібненість була нам на руку і допомагала брати великі призи — Моїз Чомбе платив за кожного мертвого сімбу, незалежно від того, належав він до загонів Гастона Суміала чи воював у лавах сімбу Крістофа Гбеньє…

Були в нашій роботі й свої неприємності. Наприклад, отруєні стріли. Куля може зробити в тобі добрячу дірку і все-таки майже завжди лишає шанс вижити, а ось отруєні стріли діють напевне. Через це у нас і не було добрих почуттів до сімбу, хоча в принципі я, наприклад, не з тих, хто взагалі ставиться до чорних погано. Просто вважаю: роботу треба виконувати ретельно. Цього правила я дотримуюся з сорокових років, коли в Хорватії працював в одному з підрозділів СС. Німці надзвичайно акуратні працівники, і досвід, запозичений у них, придався мені в Конго, де я навчав новачків прибирати про всяк випадок першого-ліпшого чорного: адже на обличчі в нього не написано — ворог він тобі чи просто невдало обрав хвилину визирнути із хижі, щоб дізнатися, яка там над країною погода… Наш шеф, майор Мюллер, схвалює такі речі, і ми йому вірили — з 1939 року не було, здається, ще жодної війни, в якій би він не брав участь. І саме він, майор Мюллер, навчив нас насамперед ліквідовувати в зайнятих селах ковалів і знахарів, оскільки перші кували для сімбу наконечники стріл, а другі варили страшні отрути… Як бачите, робота не проста. І ми були від душі раді почути наказ майора Мюллера про перехід усією командою на патрулювання одного з найглухїших районів, зате і найспокійніших куточків Конго.

Капрал нашої команди був жовчний, небалакучий, та ніхто, окрім нього, не міг при потребі так легко спілкуватися з місцевими жителями на суахілі чи лінгала.

— Усташ, — казав мені, наприклад, капрал, — як звучатимуть команди: “Стій!”, “Марш!”, “Вперед!”, “Сидіти!”, “Не озиратись!”?